Між тим, ці предки Іванів Івановичів та Іванів Никифоровичів утримували в жорстких лабетах не тільки селян "ґрунтових і безземельних", не тільки "підсусідків" та "злиденних", а й вільних козаків, бо "як можливо, щоб козак, бідний і безпорадний, не підкорився сотнику у сотні чи сильному поміщику у тому селі, де він козакує? Будь-який сотник ще не встигне на свою сотню заступити, як йому козаки вже і дім будують, вони ж і перші сінокосці для його скотини і перші підводчики, не кажучи вже про інші послуги".
Поміщики, звичайно, "націджували" у себе вина стільки, що не могли "вишинковувати" (розпродати у власних маєтках, і тому більшу частину віддавали нібито на комісію козакам, особливо таким, які найвірніше у них "замотатися" могли. Коли ж козак справді замотувався, тобто не міг усього виплатити, то поміщик, "вимучивши у нього обрік" (посвідчення про борг), бив на нього чолом, і у козака віднімали землю, будинок, а сам він йшов у ярмо до поміщика. Таким чином і без захватів козаки "перетворювались на мужиків". А ті останні — "малий народ, або сарана, тобто мужики, лишаються без шматка хліба і вмирають з голоду, або віддаються в роботу і підданство тим, які… з запасом живуть". І знову ж таки все йде до панів, старшин та "їх свояків".
Врешті, злиденному стану південно-російських селян сприяло ще одне зло, якого не було у великій Росії напередодні пугачівщини, — це вільний перехід селян з місця на місце, обставлений такими умовами, що селянин, причому не тільки податного стану, а й дрібний землевласник, неодмінно розорявся. Вільне пересування селян, як воно сприймалося у Малоросії, було причиною того — за словами сучасника, що "бідні поміщики час від часу стають все біднішими, а багаті — багатшими; а мужики, не відчуваючи своєї загибелі, стають п’яницями, неробами і жебраками, вмираючи з голоду на благословенній плодючістю землі".
Цей вільний перехід був згубним за таких причин: багаті поміщики, у яких було "рясно земель — чи пограбованих государевих, чи забраних за шинковий борг, чи спустілих після розорення нероб", звичайно підсилали до чужих селян свого слугу переважно у маєтки бідних поміщиків. Слуга спокушав селян великими пільгами. Таким чином поміж селян проходила чутка про те, що у якогось поміщика віддають землю задарма та ще й з певними пільгами. Подібні чутки й досі хвилюють усю Росію, особливо, коли надходять вісті, що на Яїку молочні ріки — масляні береги, що в Анапі дають багато грошей на поселення, а на Амурі кожного поселенця роблять поміщиком над китайськими селянами. Так було і в Малоросії. Шпигуни багатих поміщиків, переходячи з села у село, хвилювали народ таємними обіцянками, а між тим на землях цих поміщиків, які хотіли залучити до себе чужих селян, виставлялися великі дерев’яні хрести з писаними об’явами для письменних, а для неписьменних позначалося "просвердленими щілинами" на скільки років переселенцям обіцяють пільги від усіх "чиншів", тобто оброків і панщини. Селяни ж з свого боку, блукали з одного місця на інше, шукаючи, чи немає де хреста і скільки на ньому просвердлено щілин. І ось мужик "прочує про новий заклик на слобідку і шукає нового хреста, ось так весь свій вік блукає і ніде не заводить свого господарства, таскаючи за собою з села у село і свою сім’ю". Все це новий привід до розорення селянина: знаючи, що незабаром доведеться шукати хрестів і щілин, вони не заводять свого маєтку, щоб було зручніше потайки виселитися, бо інакше "поміщик під приводом того, що все, що має мужик, він нібито нажив на його поміщицьких ґрунтах, провідавши про його наміри, забере собі весь його маєток, на який за статутом він має право".
Так поповнюються і без того багаті маєтки панів-магнатів і бідніють бідні поміщики і остаточно убожіють селяни. Магнатам добре жити на Україні: квітнуть їхні маєтки, поповнюються засіки добром і скарбами; до тисяч душ селян додаються нові тисячі; у їхніх степах пасуться табуни коней, отари овець, — і поет наступних поколінь говорить про них:
Богат и славен Кочубей,
Его луга необозримы,
Там табуны его коней
Пасутся вольны, не хранимы.
Кругом Полтавы хутора
Окружены его садами,
И много у него добра,
Мехов, атласа, серебра
И на виду, и под замками…
Зате недобре жити бідному народу на Україні.
Таскаючись від хреста до хреста весь свій вік, він нічого не здобуває, поки остаточно не заспокоїться під могильним хрестом. Та більш пристрасні натури не миряться з таким страдницьким життям, і, не стерпівши гноблення, йдуть світ за очі, хто у Запорожжя, хто у гайдамаччину.
Вдивляючись ближче у стан тодішньої Малоросії, мимоволі дивуєшся, як тільки могла існувати держава з таким обурливим ладом. Читаєш і не віриш, що все було лише сто років тому, — а між тим справді було і, на жаль, довго залишалося.
"Сії суть такмо генерально вказані непорядки у малоросійському народі (говорить чесний сучасник); та якби знадобилося сіє ясніше показати, то слід лише зазирнути у ведення їх судових справ, у виконання государевих повелінь і у внутрішню їхню власну економію тоді ще багато побачити можна". На нашу думку, і цього вже доволі! Вкажемо хіба ще на одне явище того часу, на ставлення панів до панів (їхнє ставлення до селян і козаків ми вже бачили). У цьому ставленні помічається той самий обурливий становий деспотизм, що проявився в Малоросії у ще більш грубому вигляді, ніж деспотизм станів у Венеціанській республіці перед її падінням.
Г. Куліш у передмові до видання записки Теплова, наводить один з багатьох сумних прикладів того, що принцип тиску сильним на слабого був себто наріжним каменем, на якому тримався огидний механізм Малоросії як держави. Пан Коржевський, будучи на бенкеті у "поважному домі" пана Горленка, насмілився нагадати господині про старий борг. Обурений цим, пан Горленко подав на пана Коржевського скаргу у полковий суд, і суд примусив того зректися своїх вимог і признатися, що він у домі Горленка "яко пес своєю губою брехав". Але в цьому ще не вся обурливість факту. Огидно те, як ця ревонація була вимучена у Коржевського. Папери свідчать, що пан Коржевський "за опорочення такої поважної особи був покараний публічно на ринку".
У такому безвідрадному стані перебували справи в Малоросії перед гайдамаччиною.
На жаль і сором наш історична безпристрасність зобов’язує нас сказати, що у такому темному світі вимальовується, власне, та половина Малоросії, що не належала Польщі. У такому разі, ніяким чином в історика немає можливості з почуття удаваного патріотизму всю вину за криваві смути гайдамаччини і розорення народу звалити на поляків, як це намагалися зробити деякі письменники, які йшли за давньою, рутинною загальноприйнятою думкою, що у всьому винна Польща. Так, вона винна багато в чому, але не в цьому. Вона винна у політичній деморалізації країни, тим, що дала Малоросії такі форми правління, які згубили її саму, і Малоросію; вона винна тим, що, як казав колись знаменитий південно-російський патріот Мелешко, з їхньої милості "українська кість обросла польським м’ясом і смерділа польським духом". Вона винна в тому, що розбестила вищий стан Малоросії, дала йому свою політичну недалекоглядність, свою громадянську нетактовність, свої жорстокі закони відносно нижчого стану і свій деспотизм, здрібнений до того, що пан пана міг сікти "на коберцу". Вона винна, одним словом, тим, що від тривалої політичної єдності з Польщею Малоросія зробилася нездатною до самостійного політичного існування. Але в тому, що ми сказали взагалі про стан Малоросії перед гайдамаччиною, Польща не винна, тобто побічно, за законами рефлекса та історичної спадкоємності. Тут в усьому винні коноводи України XVIII століття, її власні діти, що народилися в ній від батьків-визволителів України та страждальців за її свободу, випоєні її молоком та розвивалися під впливом рідної природи матінки-України. Польща вже тоді була відкинута за Дніпро, а на цьому боці орудували українські пани та чиновники, які вряди-годи наїжджали з Санкт-Петербурга. Навпаки, у польській задніпровській частині Малоросії було порівняно краще.
Як на факт, особливо разючий, слід вказати, що саме там, де лютувала гайдамаччина, на правому узбережжі Дніпра, що відійшло до Польщі, польські пани — це може здатися неймовірним при загальноприйнятій думці про жорстокість польських поміщиків до південно-російських селян, які знаходилися в їхніх володіннях, — так от польські пани були милостивіші до своїх південно-російських селян, ніж малоросійські до своїх, які були хіба що не їхніми рідними братами, і що південно-російському селянину було легше жити у XVIII столітті під польським володінням, ніж під своїм українським і російським. В основі гайдамаччини, як і в основі пугачівщини, був протест слабого проти надмірних домагань сильного. У пугачівщину йшли або селяни проти поміщиків і влади або козаки проти урядової регламентації проти утиску їх давніх вольностей. Здається — та воно так і було, — що у гайдамаччину селяни, особливо голота, а також козаки мали б йти проти своїх притискувачів, проти панів і старшин. Оскільки в гайдамаччині, за всіма відомими свідченнями, діяли здебільшого мешканці не правого, польського, а лівого, російського узбережжя Дніпра і становили собою ядро стовпищ гайдамаччини, та й почали її взагалі лівобережці, тобто російські піддані, а польські приєдналися вже пізніше, то слід було б чекати, що грім гряне над головами тих, хто був причиною і бідності, і страждань цієї голоти, хто змусив її кинути рідні хутори і рідні дзвінниці та йти у степ з різнею та пожежами — саме над головами панів і старшин російського лівобережжя. А між тим буря знялася за Дніпром, на польському узбережжі, де, як ми вже говорили, було порівняно легше жити на той час південно-російському селянину.
(Продовження на наступній сторінці)