Як би там не було — чи то Польща передала державному організмові Малоросії свої смертельні хвороби, що ніби гангрена роз’їла її політичне тіло, чи Малоросія загинула від власних хвороб, — тільки у XVIII столітті в ній були всі ознаки політичного розкладу, і гайдамаччина була природним і неминучим симптомом невилікованої хвороби держави.
Але простежимо далі той внутрішній хаос, серед якого зароджувалася гайдамаччина, так само, як серед внутрішнього безладдя Росії зароджувалася і достигала близько того ж часу пугачівщина — двоє рідних дітей деспотизму, не державного, а так би мовити сімейного, патріархального.
Грабіж земель панами у південній Росії закінчився тим, що пани привласнили усю Малоросію і нікому не поступалися й клаптиком землі: ділянку, що до пограбування земель коштувала п’ять полтиників, згодом було не купити і за двісті карбованців, а через те безземелля стало долею усіх бідних. Козаки все частіше ставали "мужиками безгрунтовими", а потім поповнювали розряд голоти, для якої був один порятунок від голоду — гайдамаччина. До цих безгрунтових приєднувались "подсуседки" і "пищетные". Податки, між тим, були спустошливі, хоч казна від того зовсім не поповнювалась — все розходилось по руках тих самих панів, сотників, збирачів і писарів. За висловом Теплова, скрізь панувало "великое воровство народных сборов".
Ще Петро I звернув увагу на злиденний стан Малоросії. До нього дійшли скарги пограбованого народу і доноси козаків на власних старшин. Відкриті згодом слідства виявили безліч зловживань. Майже усі найголовніші старшини, під якими стогнала вся країна, були заарештовані і посаджені до петербурзької фортеці у 1724 році. Це ті самі особи, яких недалекоглядні противники Петра і такі ж самі підтримувачі південно-російських порядків не забарилися канонізувати і ввести у сан героїв та захисників свободи. Хоча герої ці були гідними шибениці і каторги, у наступне царювання їх помилували. До того ж, арешт головних грабіжників Малоросії не врятував її від легіону наступників і помічників, від хижаків, так би мовити, таємних неофіційних: поки вони сиділи у фортеці, інші продовжували грабувати і гнобити народ. Мало того: коли забирали одних офіційних хижаків, ті, що залишились, негайно надсилали контрдоноси, звинувачували народ, саджали до острогів тих, хто насмілився скаржитись, відбирали у них майно, і так повертали справу, що виплутували з неї своїх. Врешті виходило, що будь-яке розпочате слідство про зловживання південно-російської влади, як би суворо не велося, "всегда было долговременными многими ябедами заплетено и никогда доброго конца не воспринимало". Для того, щоб це "заплетіння" діяло надійніше, винуватці та їхні партизани вдавалися до хабарів, розкидалися награбованими скарбами, підкупали чиновників — і знову купували собі право на грабіж країни та гноблення народу. У Петербург з Малоросії летіли багаті презенти "милостивцям", дорогі коні під дорогоцінними чепраками і з срібними, позолоченими стременами, турецькі шалі, золоті кубки і карбовані золоті монети. Винуватих хижаків відпускали на волі "у чеканні від них виправлення" — та цього "виправлення" не побачила ні Малоросія, ні Росія. А далі до Петербурга поспішали нові донощики, починали нові справи. На доноси приходили передоноси, що "запліталися" наклепами на донощиків, суперників. З однієї справи виникало десять з контрмінами супроти попередніх, з новими ябедами і новим підкупом. І знову ж таки закінчувалось тим, що "соперники сыскивали способы ябеднических доносителей опровергать долголетнею волокитою и напоследок вековечным разорением жизни их".
Ми вже згадували вище, яка існувала плутанина у законах нещасної Малоросії. Це була мішанина з чотирьох різних законодавств, часом діаметрально протилежних, як от закони монархічні і республіканські. Одного судили за Литовським Статутом, другого — за магдебурзьким правом, третього — за саксонськими законами або "порядком саксонським", четвертого — за указами государя, а декого і по всіх чотирьох законодавствах разом. Кого яким законом хотіли судити, таким і судили — вибирати було з чого. Якщо не було статті з суворим покаранням для того, кого неодмінно хотіли стратити у Литовському Статуті, її шукали у "Магдебурга", не знаходили там, зверталися до інших законодавств. Якщо ображений був правим за монархічними законами, його засуджували за республіканськими. Мало цього юристи у крайніх випадках застосовували і "право громадянське", і "право натуральне": якщо людина, особливо ж бідняк, безвинна за правом громадянським, її ув’язнювали і били киями за правом натуральним. Плутанина страшна! А між тим уся ця законодавча плутанина, усі ці юридичні абсурди лягали важким тягарем на країну; йшлося про життя і смерть народу. Тільки у хаотичному стані законодавства могли довгий час існувати такі страшні і аморальні юридичні парадокси, що звалися статтями діючих законів: "якщо шляхтич заб’є до смерті простолюдина" і позивач (?!) семи шляхтичів же не знайде у свідки цього, то шляхтич, "хоча й розбійник, відприсягнутися може"! (розд. 1, арт. 24). Що це як не узаконення вбивства, тільки вбивства "низьких людей" благородними, а зовсім не навпаки. Де ж мужик знайде сім благородних свідків, коли шляхтич і пан стояли один за одного і ладні були утопити холопа в ложці води. Врешті, якщо такий вбивець-пан навіть і від присяги відмовиться, "то платитиме тільки невеликі гроші за голову" (розд. 12, арт. 1). Або, приміром: "порушник іменних указів" карається смертю, а за литовським республіканським статутом — тільки шістьма тижнями в’язниці, як за образу короля у республіці.
Ось чому Теплов мав повне право кинути Малоросії свій різкий відгук: "здавна сильні безсилих нападами грабують і ображають". А у цих сильних, за його словами, "влада, майже необмежена, а взаємне поєднання думок нерозривне".
З історії пугачівщини бачимо, що серед зол, які давили Росію і підняли замордований народ на кровопролитний бунт, було невлаштоване судочинство, яким займалися люди із "затьмареними душами" за висловом імператриці Катерини II. Таке саме судочинство з такими ж "затьмареними душами", чи не гірше, випало й на долю Малоросії. Люди, які заправляли справами у цій країні, за виразом Теплова, "суть великі ябедники", і про тямущих законників зазвичай говорили у той час, що вони люди "з оборотом", тобто такі, які з будь якої ситуації могли викрутитися і повернути справу, як їм треба, завдяки безладності законів. Це були "судьи проницательные и скороспелые на все ухватки ябеднические". Тому-то справи у Малоросії тягнуться по судах ще довше, ніж у Великій Росії перед пугачівщиною: позивачі завжди були невдоволені рішенням справ; апеляції йшли за апеляціями — з "сотенної у полкову", з полкової до генерального суду, з суду — до військової канцелярії, до гетьмана, звідти до колегії, правительствуючого сенату, до государя. Процеси тяглися десятками років. Один козак в іншого "відібрав плітку, батіг чи пужално" — і процес з цього приводу тривав понад вісім років. Один бунчуковий товариш відігнав у другого вісім гусей — процес тягнувся шістнадцять років!
"Сія ябеда у такому у них предаті і пошані (говорить Теплов), що найчастіше батьки найкращих родів таку освіту дітям дають: навчивши читати і писати російською, посилають до Києва, Переяславля або Чернігова для навчання латинській мові, якої тільки почнуть вчити, як поспішають повернути і записати в канцеляристи, де… стають вони сотниками, хоча козаки, які його оберуть, раніш і ймення його не чули".
Ось ці нібито виборні сотники й старшини, діти поміщиків і самі поміщики, ось ці пани і були лихом південно-російського народу. Із званням бунчукового товариша і військового канцеляриста були пов’язані чималі "авантажі". Вони користувалися "великою салвогвардією": кому б такий пан не зробив кривду, і де б це не було — у будь-якому полку чи повіті, на нього ніде не можна було поскаржитися, тільки гетьману. Зрозуміло, що усі бідняки, селяни чи козаки зазнавали безліч образ від цих "салвогвардійців": до пана гетьмана надто далеко і надто велика сміливість — шукати управи на високо поставлену особу. Ось ці пани і нишпорять по всій Україні, нікого не боячись, "грабують і часом розбивають у всіх віддалених кутках Малоросії".
Таким було у загальних рисах так зване "малоросійське право" або воля. "Воно суддю робить хабарником нечуваним і володарем народу, а суди — продажними; воно бідних простих малоросіян утискає; воно, наостанок, і командуючому шефу робить затемнення і спотикання правду супроводити корисною резолюцією". Куди не поглянеш, скрізь "божевілля і безлад". Громадський та економічний порядок підтримувався не правами та вільностями, що були гірші за неволю, "а грабунком та наїздом сильного на безсильного".
Наведемо деякі дані, що доводять, до яких неподобств були доведені усі відношення у цій бідолашній країні:
"Поміщики малоросіяни", які найбільше живуть "без ніяких справ", тобто марнуючи час у гульбі та на полюванні, "мають найголовнішу вправу в тому, що за ліси, очерет, за степи і млини, за підтоплення греблі один на одного наїжджають озброєною рукою, а через те виходить багато смертовбивств".
Почавши процес, поміщики "тягаються років до десяти і двадцяти, спустошуючи свій дім на користь суддям, і обтяжуючи головний суд по апеляціям нескінченними ябедними процесами — цим самим розорюючи себе". Все це так нагадує, як у Гоголя два друга посварилися через "гусака" і обидва розорилися через безкінечні процеси, і, врешті, свиня вкрала їхню справу.
(Продовження на наступній сторінці)