Виявилось, що під виглядом ченця приходив у Запорожжя сам Найда, і, набравши там велику суму грошей, повернувся до Києва, звідки й прислав запорожцям, своїм колишнім товаришам, проскуру з надписом за упокій славного війська, знищення якого готувалось обережно і таємно.
Та Найда не припиняв своїх набігів на Польщу. Щовесни він з’являвся зовсім несподівано, спустошував усе і повертався із здобиччю у своє становище, а на зиму найчастіше відправлявся до Києва молитися Богу.
Останній набіг його на польську землю був невдалим. Поляки давно чатували на нього, і ще з зими приготували для відбиття від гайдамаків значні сили. Зграя його була оточена між двох глибоких яруг, які було не подолати гайдамацьким коням. Гайдамаки довго захищалися. Багато з них було вбито, інші кидались у яругу. Найда відбивався відчайдушно, а потім, коли його коня було вбито і заряди усі витрачено, він також кинувся з кручі, думаючи або розбитися, або повзком втекти, від ворога. Але там поляки і знайшли його. Приголомшений падінням, Найда був взятий живим і пов’язаний. Захопили й інших гайдамаків, які залишились живими. Кажуть, що Найду прив’язали на гармату і так привезли у місто. Всю дорогу він лаявся, проклинаючи поляків і від безсилля і злоби "плюнув у польське небо", як говорить переказ.
Коли гайдамаків допитували у суді, жоден не сказав ні слова. Поляки присудили їх до жорстоких страт і частини тіла страчених розвішали на жердинах вздовж правого берега Дніпра, ніби віхи. Найда був впертішим від усіх своїх товаришів, і йому за нелюдську жорстокість присудили вирізати серце, щоб подивитися розмір і особливості устрою серця цієї страшної людини.
Але тут розповідь про Найду доходить до останньої крайності, як і розповідь про знахідку його у степу біля чумацької криниці.
Катування Найди проходило у присутності губернатора. Коли кат зірвав з гайдамака сорочку і хотів розрізати йому груди, всі помітили під лівою груддю велику родимку, дуже подібну до хреста. Губернатор наказав зупинити катування, і послав за своєю дружиною. Найда лежав прив’язаний до залізних кілець по руках і ногах з відкритими грудьми. Губернатор, коли прийшла його стара дружина, запитав її:
— Чи пізнаєш ти ці груди?
— Невже це груди мого сина! — вигукнула та і кинулася було до розбійника, але тут же знепритомніла.
Найда не розумів, що відбувається, хоч і бачив, що трапилось щось надзвичайне.
Губернатор почав знову допитувати розбійника і гірко плакав.
— Кажи істинну правду, хто ти?
— Я Найда.
— Звідки ти родом?
— Не знаю.
— Хто ж знає?
— Криниця степова та чумацький шлях.
— А хто твої батько і мати?
— Батько мій великі луки, а мати моя Січ.
Врешті губернатор добився-таки, що дізнався від Найди, як він потрапив у Запорожжя.
— Ось твоя мати, — сказав губернатор, вказуючи на дружину, — а я твій нещасний батько.
Переказ говорить, що Найда справді був сином польського губернатора. У ранньому дитинстві його викрали якісь жебраки, в яких підозрювали гайдамацьких шпигунів. У дитини була примітна родимка під лівою груддю, дуже подібна до хреста, і саме вона дала можливість матері впізнати сина більше ніж через сорок років. Як він опинився в степу біля криниці поблизу гайдамацької дороги — переказ не пояснює.
Страту Найди відмінили. Кажуть, про нього доповідали королю, і король помилував його, віддавши у розпорядження губернатора.
Коли Найду запитували, що спонукало його так озлобитися проти поляків, він сказав:
— У молодості я вбив дванадцять козаків і пішов до монастиря замолити свій гріх. Дванадцять років молився, замолюючи одну душу на рік, і думав, що Бог простив мене. Та Бог мене не простив. Через дванадцять років уві сні прийшов до мене старий і повів на той світ. І бачу я на тому світі пекло, і у вогні з іншими грішниками мучиться якась людина, вибираючись на вогненну гору. І питаю я: "чия це душа?" — "Це твоя душа мучиться, відповів старий: ти згубив на тому світі дванадцять душ, а на цьому світі повинен перейти дванадцять разів через дванадцять вогняних гір, щоб тільки здаля побачити рай". І побачив я знайомого запорожця, який також збирався на вогняну гору: у нього на плечах був шкіряний мішок з людською кров’ю, і коли він поливав вогненну гору кров’ю з цього мішка, вогонь згасав, і запорожець голими ногами вибирався на гору. "Хто це?" — запитав я. — "Це гайдамак: він убив запорожця, і за це потрапив до пекла. А у мішку в нього людська кров, яку він пролив за віру православну: цією кров’ю він поливав вогненну гору: гора не пече йому ноги, і через цю кров він попаде до раю". І пішли ми далі. І побачив я криваву річку, через яку пливе багато-багато народу, але не допливає до середини — така широка річка. "А це хто такі?" спитав я. — "Це ляхи — католики, які різали людей за віру православну. А та кривава річка — то кров російська: поляки стільки її пролили за віру, що з крові утворилася ріка, і через неї ляхи не можуть переплити до кінця століття. А за рікою — рай божий"… Коли я все це побачив на тому світі (закінчив Найда), я і пішов у гайдамаки різати ляхів за віру, щоб їх кров’ю на тому світі заливати пекельну вогненну гору".
Такий обурливий переказ можна створити тільки безмежно глибока історична ненависть народа до колишніх його гонителів. Російська кров, якої пролита ціла ріка, не дозволяє полякам потрапити в рай, тому що вони не взмозі переплити через криваву ріку. Навпаки, польська кров, яку козаки і гайдамаки проливали за свою віру, допомагає грішникам заливати вогненні гори, чим і збільшується обурливість і аморальність змісту цього переказу. Недивно, що у напівдикого народу, вихованого у таких поняттях, не могла ніколи виробитися ідея зближення з поляками. І ледь не вся вина за такий страшний настрій народу лежить на єзуїтах, які насмілились торкатися того у народі, до чого торкатися страшно: економічні, так ти мовити, образи народ ще забуває, коли поліпшується цей економічний стан, а моральний образ він не може забути довго.
Що було з Найдою далі, переказ не пояснює.
Цей епізод ми відносимо до тієї епохи з історії гайдамаччини, що передувала уманській різні. По-перше, у переказі про Найду немає жодних згадок ні про Гонту, ні про Залізняка. По-друге, гайдамацтво у той час вже переслідувалось запорозьким військом, а серйозне переслідування його почалося тільки наприкінці п’ятидесятих і на початку тодішніх шістдесятих років. У цьому переказі примітна ще одна обставина, що гайдамацькі ватажки перенесли свою вербовку з пониззя Дніпра, з Запорожжя та з південних степів у найнаселенішу частину Малоросії, у Київ, куди запорозький нагляд не міг проникнути.
Якби не було, однак гайдамаччина, незважаючи на заходи, вжиті проти неї поляками і запорозьким начальством, не конала остаточно, хоч, як видно з офіційних відомостей того часу, дещо притихла. Відомо, що між російськими і польськими межуючими землями, не виключаючи і Запорожжя, при всій ворожості польського і південно-російського елементів, існували дружні і торгівельні стосунки, які ставали особливо помітними з початку XVIII століття. Крім переселення на правий берег, на пільгові місця, що особливо підсилилось у XVIII столітті, коли південно-російський народ відчув, що йому нелегко живеться і буз польського ярма, що пригнічувало його до Хмельницького, існували і торгівельні зв’язки між суміжними народностями, як ми вже згадували про це. Мед, віск, сало, хліб, риба, хутра, шкіри, горілка, сукна, коні і рогата худоба, з іншого боку вироби фабричні, зброя, кінська збруя, шовкові тканини — ось що потрібно було або правому побережжю Дніпра, або лівому, і цими товарами обидві сторони обмінювались на існуючих ярмарках та ринках. Запорожцю потрібні були матерії і прикраси для його костюму, потрібна була добра рушниця, пістолет, кинджал і набірна кінська збруя з чапраком, і він, не маючи чогось у себе, йшов за цим у Польщу, а Польщі давав своїх степових коней, свою рибу, вовну своїх овець, сало. Торгівля, таким чином, мала зближувати обидві сторони, а між тим гайдамаччина і стояла на самому рубежі двох держав і заважала цій торгівлі, так що тимчасово вона майже зовсім припинилась, і лише зрідка бачили на польських ярмарках запорожців, які, виручивши за свій товар багато польських грошей, гуляли на виду у польської шляхти, бажаючи показати цим, що для них гроші — пусте. А коли гуляв запорожець, то тут і музика, і танці, і невід’ємна принадлежність гульні — бандуристи, які прославляли діяння славного козацтва.
До шістдесятих років правильні стосунки лівого і правого Придніпров’я, порушені було гайдамаччиною, відновлюються.
За це заспокоєння країни поляки особливо дякували кошовому Лантуху. Так корсуньський губернатор Суходольський надсилав йому зшиті сорочки і дякував за те, що з пашпортом, виданим йому Лантухом, він безпечно переїхав усі степи до самої Січі, і ніхто його не чіпав. Лисянський губернатор Кржимовський прямо каже Лантуху, що він своїми розпорядженнями вміє "своєвільне гультяйство суворо карати і стримувати, через що тепер польські поміщики, спокійно живучи у Польщі, Господа Бога за його доброчесність молять" (1761). Найкрупніший магнат польської України, у якого було кілька сот тисяч селян в тій країні, Франц Селезій Потоцький, воєвода землі київської, генерал або предводитель провінційних сеймів, головний регіментар всіх українських військ Речі Посполитої, коли Лантуха знову зробили кошовим, за представленням графа Румянцева, так, між іншим, вітає кошового з новою посадою: "З нагоди покладання на вас з волі її імператорської величності влади над військом вашим, і знаючи розсудливі ваші розпорядження до влаштування своєвільних людей і тим забезпечення миру у краї нашому, бажаю вам довголітнього правління і так далі" (1762 р.).
(Продовження на наступній сторінці)