Але таких упокорених гайдамаків було небагато. На Бузі і Громоклії залишалася ще ціла громада непокірних, які не хотіли гнути шию ні перед паном-ляхом, ні перед москалем, ні навіть перед своїми батьками-отаманами. Царство їхнє ще не було зруйноване і ось проти цього розбійницького царства була оголошена війна з боку Лантуха і всього доброго товариства. Війна була тривала і стійка. Генеральної сутички не було, зате запорожці губили гайдамаків невеликими партіями і поодинці. Не було милості до непокірних: захоплених у полон вішали у Січі, по великих дорогах і скрізь, де траплялася нагода. Не жаліли й хат та їхніх укріплень: засіки з гарматами на острові Буча, кубла на Громоклії, село Вербове — все було взяте і розорене, так що у гайдамаків не залишалося вже їхнього неприступного гнізда, в якому вони могли сховатися від поляків і татар. Ті, кому набридло кочове і небезпечне життя, приходили у Січ з повинною, а потім з’явилась ціла зграя у сто чоловік, прохаючи пощади і забуття минулого. Зграя віддала Запорожжю своїх коней, зброю і гроші.
Слава Лантуха, як винищувача гайдамаків, пройшла по всіх околицях, які найбільш постраждали від набігів.
Та гайдамаччину нелегко було придушити навіть і більш жорстокими заходами. Зло, що її породило, залишалось, і гайдамаччина, яка втратила кілька сот чоловік зі своїх рядів, тих, хто перейшов у Січ, або повішених при великих дорогах, поповнювалась новими притоками цих бродячих сил. Гайдамаки тільки стали обережніші, залишили свої колишні становища, не траплялися на очі запорозьких розшукних команд, але зате пробирались далі у глибину володінь Речі Посполитої, перенесли свої кубла на Волинь, на Поділля, і продовжували свою криваву справу, подібно до Чуприни і Чортоуса. Це вже були, так би мовити, пропащі люди, які покінчили зі світом, і світ цей не міг їх прийняти, тому що вони в ньому не могли прижитися. Це були свого роду чернеці і служителі релігії війни і крові, та інакше на них і дивитися не можна, як на ченців, відлюдників певного громадянського суспільства. Будь-яка ідея має своїх подвижників, і такими були чернеці, подвижники ідеї християнства, такі були лицарі-чернеці всіх орденів, також подвижники ідеї християнства, які тільки не словом і життям подвизалися за цю ідею, а мечем і вбивствами, і такими були у свій час чернеці-запорожці, холостяки, які віддалялись від світу і служили ідеї православ’я та ідеї боротьби з бусурманами, а потім з католиками, запорожці, які з XVIII століття перевелись на гайдамаків. Будь-яка ідея має своїх крайніх прихильників, ексцентриків і фанатиків. Коли запорожці погнулися у своїй стійкості під укладистою і важкою рукою російською і почали допускати те, з чим не могла змиритися сама ідея козацтва, із Запорожжя вийшли ексцентрики, для яких ідеї сучаності були ніби образливим вторгненням в їх зачароване коло і які не хотіли і не могли погнутися під новими ідеями, під новими порядками. Це були люди відсталі для того часу, уламки старого суспільного ладу, і для них не було іншого життя, крім війни з ляхами і з всілякими бусурманами. Цих ченців навіть не тягло на батьківщину, у світ, у гетьманщину, подібно до того, як фіваїдських пустельників не вабило до себе життя того суспільства, з якого вони вийшли. Як у тих, так і в інших відлюдників зречення світу було повним. У підпису під портретом кривавого схимника висловлений сум ченця-"волоцюги" за своєю молодістю. Він згадує що за сила була у нього в молодості, така сила, що ляхів "нещадно б’ючи", ні разу й рука не зімліла, а тепер козак тільки день поб’ється, нігті і плечі болять. Він сумує, що недовге людське життя — швидко цвіте, швидко й в’яне, як у полі билинка. Не страшно йому вмирати у степу, шкода тільки, що нікому буде поховати: татарин цурається його, лях боїться підступитись, хіба звір, який за ногу у байрак відтягне. А все милий йому цей степ самітній, як фіваїдському самітнику милі дикі нетрі фіваїдські, як розкольнику-скитнику мила "мати прекрасна пустеля". І не хоче він йти у світ, на батьківщину, "на Русь", хіба вже ставши старим, повернеться до людей, то може і "відпоминають попи його душу". Та знову ж таки йому здається, що "негоже" вмирати "на лавці" вдома, тому що все ще є в нього охота з ляхами погуляти. Хоча він вже чимало захирів, змарнів, а все ж таки чують плечі, що поборовся б ще з ляхами, як слід: кому-небудь, чи жиду, чи ляху треба ще втерти носа. Хочеться йому загнати польську хоругву за Вислу. І потім знову згадує він, як неодноразово доводилось йому "варити пиво" у степу, і це пиво пив турчин, пив татарин, пив і лях, на диво. Багато і тепер лежить з похмілля мертвих голів і сухих кісток після того весілля. Є у нього надія — це мушкет-сиротинка, та й шабля, сваха його, ще не заіржавіла, хоч неодноразово вмивалася кров’ю, а як розлютується, то ще не один католік поляже плиском, а спробує тікати, так на списі застряне. Є в нього лук — як натягне його та як брязне тетивою — втече сам кримський хан з ордою. І ось степовий самітник звертається до степів, як розкольник звертався до пустелі: "Горіть, степи, пожежами! Прийшов час міняти з ляхами кожух на жупан".
Природно у таких людей нічого не залишалось у житті, крім нескінченої, домогильної боротьби з ляхами. Це були мономани, такі ж жалюгідні, і які так само чесно помилялися, як Дон Кіхот, що воював із млинами, вважаючи їх велетнями, і з отарами овець, бачучи у них вороже військо. Вони були настільки ж розбійниками і вбивцями, наскільки можна назвати самогубцями тих, хто колись в ім’я ідеї закопували себе по груди у землю і вмирали, або тих з фанатиків, які спалювали себе в релегійному екстазі. Вони були розбійниками і злочинцями тому, власне, що з дитинства всмоктали поняття, що прямо межують із злочином, і плодом яких неминуче стають вбивства і грабіж.
Отже, таких людей не могло знищити і запорозьке військо, тому що воно саме їх, так би мовити, і породжувало. При всьому тому, військо, що спонукали, як воно висловлювалось, "високі веління, доволі у коші наслані, повинно було за всяку ціну витравити гайдамацтво з корінням, хоч, як виявилось згодом, замість десятків повішених гультяїв з’являлись їх наступники цілими сотнями, і якщо гайдамацька вербовка стала менш успішною в Запорожжі, де завівся російський суворий порядок, то вона тривала у російській і польській Україні, тому що там залишались старі несприятливі умови життя народу у колишній силі — з одного боку, в російській частині України, натиск сильного на слабкого і богатого на бідного, з іншого, у польській половині історична нелюбов селянина до пана-поляка, хоч би він навіть був добрим паном. Тому кошовому Лантуху і військовому єсаулу Калнишевському доводилось продовжувати прагнути для винищення гайдамацтва.
Від самої ранньої весни 1758 року Лантух "зі старшиною і товариством" відправив у Гард, колись розорений Савою Чалим і відновлений запорожцями, особливу команду, якої спеціальне призначення було винищення гайдамаків. Начальником команди призначався "пан полковник" Дмитро Стягайло, писарем при ньому був Яків Дон, а єсаулом Харько Ведерка. Команді дали особливу інструкцію, які, власне, давалися роз’їзним командирам на Волзі, які висилали коменданти і воєводи приволзьких фортець і міст знищення зграй понизової вольниці. "Понеже, говорилося в інструкції, військо запорозьке низове через єдиних примножених бродяг, вчиненими ними сусіднім закордонним людям грабіжництвом, злодійством і смертовбивством так вельми у велике безслав’я і у коло платежу розоренням прийшло, що без потреби і донині не залишалося, тим більше, виконавши великі повеління монарших указів, доволі у кош насланих, — визначено у коші війська запорозького низового до найбільшого їх, злодіїв, злого наміру знищення поставити у пристойному місці при Бугу-річці двохсотну команду, взявши з кожного куреня для того по 5 чоловік сумлінних".
З цього введення в інструкцію видно, що незважаючи на жорстоку війну проти гайдамаків всього Запорожжя, гайдамаків не зменшувалось, а збільшувалось. Військо побоювалось, що гайдамаки ці не тільки привели його до великого безслав’я, але й до розорення. Але тут же зізнається, що найбільше спонукають військо до знищення злодіїв "високі веління, доволі у кош наслані".
Таким чином, за інформацією, полковнику Стягайлу слід негайно відправитися прямо в Гард зі своєю командою і там розподілити її на кілька "чатей" (пікетів), відправивши потім ці чати у певні місця. Далі наказувалось, прибувши до Гарду і розташувавшись у тих місцях, де раніш колишні полковники стояли таборами, зробити перепис команди, що знаходилась при Сягайлі, викликаючи певних від кожного куреня отаманів, і якщо з якогось куреня повне число козаків не з’явиться, негайно надіслали про це звістку. У Гарді, крім самого начальства команди, нікому не дозволялось займатися ("бадатися") торговельними промислами, а особливо шинкарством; але козакам та іншим людям дозволялось "для харчування здобич мати рибну, в річці Буг". Наказувалось далі команді по зимівниках в Інгульці та у Великому Інгулі всі козачі зимівники об’їхати і скільки у якому зимівнику у господарів служителів, і хто вони на ймення та призвисько, а також скільки у кого рогатої худоби і коней, все це записати і звеліти всім мати від кошу річні паспорти. Припускалося, звичайно, що під нібито робочими людьми часто приховуються найнебезпечніші гайдамаки, які тільки можуть приховати своє звання і славу під одягом наймита чи батрака.
(Продовження на наступній сторінці)