— То спершу довідайтесь, а потім ідіть уже до мене за згодою. І ще одне скажу вам, князі Склавинії: не туди спрямовуєте ви мислі свої. З Візантією ми раніш сусідили, сусідитимемо якось і далі. Казав уже і ще скажу: обри — ось хто супостат ваш щонайперший. Кажете, маєте силу, адатну і себе захистити, і тим, що на терені Візантії живуть, допомогти. То киньте передусім ту силу на обрів, зітріть їх з лиця землі нашої, а тоді вже про все інше думайте і дбайте. Вони погромлені є, чули? Се ж нагода з нагод. Не супостатів — соузників, може, слід шукати вам нині серед візантійців.
Князі переглянулися.
— А що, це й справді так. Князь-вітець діло каже: обри погромлені, це і е вона, нагода добити їх та й позбутися біди. Згадаймо, хто плюндрував нашу землю найбільше з усіх? Вони, обрини! Хто погрожує їй і погрожуватиме? Таки вони!
— Братове! — підвівся високий і дужий Мусокій. — Князь-вітець правду сказав: то перші і найлютіші наші супостати. На них і спрямуймо свою силу. Тим паче, що в нагода. Вони колись не були содругами ромеїв, віднині й поготів не будуть ними. Знаєте, що вчинили обри сими днями з полоненими ромейськими! Витнули до ноги.
— Як то?
— Хотіли продати тим же ромеям, та в імператора чи то фіск спорожнів до краю, чи ще щось завадило, одначе відмовився купити в обрів своїх легіонерів. На лихо, ті почали мерти, уражені язвою, то каган і повелів своїм турмам: витнути всі двадцять тисяч, аби не ширили моровиці.
Йому не пиняли віри. Сиділи, приголомшені, й мовчали приголомшено, далебі, сподівалися ще чогось.
— Звідки князь знає таке?
— З вельми достовірних уст, братове. Бачив на торжищі одного з тих, що втекли від страти і тим порятували себевід смерті. Хочете, я доправлю його сюди, самі почуєте. Тим паче, що він — не ромей, із наших є, слов’янів. Княжич антський.
— Отак? Чому ж опинився серед полонених ромейських? Був воєм чи стратигом у них?
— Да ні. Студіював науки в Константинополі. Повертався до завершенні студій домів та й опинився в лабетах обринів-татей.
— Веди його сюди, — ожвавився та й подобрішав князь Лаврит. — Такий багато може знати.
XXXIII
Склавини не мали таких, як у ромеїв, городів та фортець. Жили сельбищами і норовили сідати ближче до оседку волостелина, спорудженого в зручному для оборони місці: над річковою крутопаддю або на узвишші. Кожен такий оседок мав утаємничений доступ до води і був достатньо просторий, аби в ньому вмістився при лихій годині люд прилеглих сельбищ, ба навіть їхній найнеобхідніший скарб. А ще він мав довкола надійні забудови з високими и доступними стінами, та вежі з бійницями, та ворота, що перекривали вхід. Оседки ті іменували градцями, а їхніх волостелинів або всього лиш волостелинами, або й князями, важило те, який був волостелин і як багато сельбищ могло знайти захист у його градці, коли людові погрожував супостат. Саме тому — і, мабуть, тільки тому — серед склавинів було надто багато князів, а ті з них, що мали неспокійну дачу і могли повести за собою окольний люд, коли йшло про оборону краю чи похід за Дунай, величалися велики й поважалися більше, ніж інші, окрім найстаршого, князя-вітця. Мусокій належав до великих князів та й градець-острог більший, ніж по всіх околіях, і торжище при градці, багатьом знане. На ньому завше товпився люд, не бракуємо його й того дня, як Мусокій дістав повеління Лаврита оправити збіглого з полону анта на раду князів склавиньких. Лимарі-сідельники продавали сідла, збрую, ткалі тетки барвисті, гаптовані туніки, скудельники — свої вимри: окрини, поставці, корчаги, лагвиці. Та чи не наиільше товпилося його, люду, в рядах, де продавалися посмаги, парений набіл у маленьких окринах, сир овечий, смажене там-таки, при покупцях, м’ясо. Пахощі його вивертали Світозарові нутро, і він сів далі від спокуси к гуслярів, калік перехожих. Якийсь час сидів і дослухався до їхніх пісень, до бесід-пересудів, зрештою не втрився і попрохав, аби котрийсь дав і йому заграти на гуслях
— Зугарен е? — поцікавився старший.
— Ано.
— То прошу.
Спочатку награвав лише та дослухався до голосу струн. Далі одважився і заспівав.
Пісня його була неголосна, сумовито-журлива, одначе голос добувався десь аж із глибини єства й зворушував торжкових тим, що промовляло єство. Підходили, кликані звабою, ставали й слухали.
Золотої диво-днини
Боги мудрі світ творили:
Поміж долів клали гори,
З гір річки пускали в доли;
Там лісами схили вкрили,
Там дали привілля злакам,
Твар пустили з рук щедротних
По землі гулять вольготно.
І для вищих божих цілей
Сотворить благоволіли
Рід людський, — всьому окрасу
І премудрості надію.
"Ось, — сказали тому роду, —
Чисте небо, тихі води.
Жий, плодись, твори те благо,
Для якого й світ творивсь".
І люд послухався богів,
Осів і множився завзято.
Лиш одного не взяв, затятий,
Собі до тями,
Що твар земна
Дана йому для помочі
В ділах ролейних, не для з’їжі.
Не взяв — і тим згубив себе:
Від споживаиня крові дичини
Хай і дотолі, непомітно звільна
Втрачав подобу еліта
І вабував подобу звіра.
Сам того не помічаючи, Світозар перейшов яа оповідь речитатив, натхненно и піднесено нагадував людові, яка благодать процвітала в ліпші, ніж сі, часи на долах і в горах безбрегої ойкумени — від замилуваної в світ людського і людяного Еллади до Дунаю і від Дунаю до Студеного моря, доки не возбуяло в людові звірине і не погнало той зворохоблений люд з одного кінця світу в інший. Спершу прийшли на Дунай римляни й скропили супокійно-мирну землю людською кров’ю, затим об’явилися готи, услід за готами вломилися дикими ордами гунни, нарешті наслано злою силою й обрів. Що творили ті, котрі топтали землю при Дунаї до обрів, склавини, далебі, знають. Та чи знають вони, яких сусідів замали, пустивши на Дунай обрів?
Світозар мав таку звичку: приплющував, співаючи, очі і все, що йшло від серця на струни, бачив, мов наяву.
...Доки біг купно з усіма, кому вказав путь до порятунку, не вельми доглядався. Й без того знав: поляже їх, переслідуваних не лише сторожею, а й турмою комонних, немало. Коли ж опинився в Дунаї та розглянувся, втратив і ту мізерію сили, що мав: поле при байраці, схил, що спускався до Дунаю, були устелені трупом — де рідше, де густіш, а де й зовсім густо. Та й серед тих, що досяглії ріки й шукають тепер порятунку на супротивнім березі Дунаю, немало таких, які ледве тримаються на воді, а то й зовсім неспроможні триматися. Побігли, одержимі мислю: там порятунок, а опинилися у воді, згадали: вони ж не вміють плавати! Згадали й стали волати про поміч, а то й не волаючи, зникали під водою. Бо хто допоможе таким? Дунай он який широкий, стало б сили самому порятуватися в ньому.
До болю прикро було. Це ж він повів цих людей на загибель. Це з його уст злетіли слова: "Тепер лише Дунай нас порятує!" По собі міряв.
"А можна було порятуватися якось інакше? — виправдував свій вчинок і силкувався відшукати резони. — Тих Що долають дунайську широчінь, все ж таки значно більше, аніж полеглих та поглинутих водою. Он як вкрили собою плесо. Коли всі досягнуть берега та уникнуть погоні, підстав для докорів собі таки не буде".
Переслідуваний навіть перед лицем смерті благає заступництва. Благали його й Світозарові побратими. Знали-бо: найстрашніше позаду: погоні уникнули, караючий аварський меч в Дунаї не дістане, а супротивний берег мовчазний, тих, що могли б стати їм на перепутті, немає там. Чому б не вірити в щасливішу, ніж була досі, долю _і не пнутися з останніх сил? Широкий він, Дунай, не такий уже й тихий, як про нього кажуть? Дарма. Коли йдеться про життя і волю, усе можливе і все посильне!
Та тим і гірка вона, доля гнаних і упосліджених, що їх іе тільки люди, боги теж переслідують. Обри чи то перегливли десь на супротивний берег, чи докликалися до іодругів своїх — тих, що стояли таки на тім боці Дунаю й завважили колотнечу між карателями і приреченими полонені не встигли ще й увірувати як слід: вони близькі до порятупку, як там, на супротивнім березі, об’явилася ще одна турма, і поспішала вона не кудись там, таки по ші душі.
"Оце усе вже", — подумав Світозар і не став гребтися. Геть приголомшений був тією несподіваною з’явою, не те що пориватися кудись, думати, здавалось, не зугарен. все ж тільки якусь мить. Затиснута тією миттю мисль випручалася раптом і зблиснула новою сподіванкою. — Не йдіть із води! — крикнув найближчим. — Вертайте на середину ріки й пливіть за течією! Тепер вопа лиш рятує...
Чи міг думати тієї миті, що в обрів, крім мечів, е ще й ша бронь — стріли? Прискали та й прискали ними на плавців — з одного і з другого боку. Кого не встигали потяти з першої засідки, сідали на комоней, забігали наперед і знову цілились. Аж поки не домоглися свого: лави жадаючих порятунку геть поріділи до ночі, а тих, що уникнули кари і втримались на воді, була така мізерія, що коли спустилася вона, нічка-рятівниця, на землю та сховала втікачів від лихого ока, авари вдовольнилися, мабуть, тим, що вчинили за дня, і махнули на решту полонених рукою.
Біля співця що далі, то більше збиралося торжкового люду, та він не звертав на те уваги. Був у полоні гуслів, мелосу, а ще того, що виспівувало власне єство.
Не хвалися ти, словене,
Що вольготствуєщ в струменах
Вітця Дунаю, Тиси-сестриці,
Та бистриця мутна стала,
Лжу й ганьбу на дні сховала.
Живодайної бистриці.
Дунай славен, славен не водою,
А недолею людською.
(Продовження на наступній сторінці)