Під’їхав і назвав каганову жону на ймення, попрохав ийти до нього. Відмовчувалася певний час. Зрештою подала голос:
— Хто ти і чого тобі?
— Невже не пізнаєш? Апсих я, хакан-бег. Поклич Ясколикого. Знову мовчання. За сим разом не таке тривале.
— Нащо він тобі?
— Скажи, повинність кличе. Я не смів би турбувати Ого, та є невідкладна потреба. Мусимо вирішити, як буШа ромеями.
— Ясноликий сказав, аби забирався геть, — почувся иорадно збадьорений голос.
Тепер Апсих відмовчувався, бо таки справді не знав, як йму бути.
— Я-то можу забратися, та Коментіол усе ще тирлуєся біля Дунаю. Вірні люди кажуть, що не має наміру бйратися геть.
З намету вийшов невдовзі і став перед Апсихом самгін.
— Це правда чи ти дратуєшся зі мною?
— Не було б правдою, хіба я посмів би об’являтися еред своїм повелителем. Є певні вісті: тому лиш не йде через Дунай, що боїться моровиці. Слід скорпгтатпся пим і замиритись із ромеями. Радні чекають на тебе, привідцю. Прийди і врозуми, як бути.
— Тільки це сьогодні. Завтра.
Радишсь буяо про що. Одне, чи можна покладатися на Таргіта, коли він усе ще сидить на Родосі, а друге, з чим підуть до ромеїв? З тим, що й колись: аби платили субсидії? Після невдалого походу у Фракію не випадає .якось згадувати про субсидії.
— А коли запропонувати їм їхніх полонених? — подав голос котрийсь із радних.
— Як то — запропонувати?
— У нас їх двадцять тисяч. До зими маємо збути, інакше загинуть. А де збудемо, коли работорговедьні ринки геть усі візантійські? Ось і піти з цим до імператора: хай платить воловину чи навіть чверть ціни та й бере собі своїх легіонерів.
— Це може бути приводом до перотрактацій, проте не резоном. Шукайте резони.
Шукали день — і не знайшли, шукали другий — теж. А на третій самі ромеї нагодилися і підказали. Прийшли сольством від Коментіола й зажадали, аби повернули їм стратега Каста. Без нього, мовляв, не можуть піти від Дунаю.
Радиі ожвавилися: причина для перетрактацій в. Та не про те подумав тієї миті Баян.
— Це ж як — віддати? Без миру і злагоди? Аби той же Каст повів завтра ромейські легіони на аварів.
— Стратег Коментіол дає слово: піде від Дунаю, коли повернете Каста. А то вже й буде початком перетрактації про мир і алагоду.
Радні не лише зором — усім видом своїм поривалися до Баяна, силились підказати йому: погоджуйся. Та Баян закусив уже удила, йому не до радних.
— Стратег Коментіол каже одне, а імператор може сказати інше. Зголошуємось обмінятись сольством — і то негайно, а вже сольства домовляться, як бути з миром та злагодою між нами, як — із Кастом.
Ромейські нарочиті усе ще силились запевнити Баяна: чи те, що легіони їхні знімуться й підуть — не вірна прикмета про замирення? Та дарма, каган стояв на своєму. Єдине, що пообіцяв Коментіоловим слам, — Каст буде виділений з числа полонених, до підписання ряду житиме в теплі та достатку. Аби звільпеппя його прискорилося, хай стратег Коментіол посприяє, аби прискорилося укладання ряду між аварами і імперією. Сли аварські вирушать ; до Константинополя днями.
Коли ромеї пішли, порадились і стали на мислі: на Таргіта не покладатися, врихтувати інше сольство і повеліти йому тримати себе на перетрактаціях з імператором та його людьми не як поганьблені із звитяжцями, а як такі, що можуть мірятися з Візантією силою. їі Найперше мають сказати імператорові, що вони, авари, схильні жити з Візантією у мирі та злагоді та бути її сторожею на дунайських обводах, одначе в тому лиш рабі, коли Візантія матиме їх за наймане військо, а не за : рабів, як мала досі; коли вона, імперія візантійська, дотримуватиметься укладеного з аварами ряду й справно илатитиме їм субсидії, а не зволікатиме чи й зовсім ухи; лятиметься, як було досі. Якщо ж мова піде про викуп стратега Каста, сольство має сказати імператорові: авари ; агодні повернути Візантії не лише стратега Каста, а усіх інших полонених — як легіонерів, так і люд ромейський із городів та селищ. Одначе імператор має знади: | усе, добуте воями в січі, добувається кров’ю і належить, отже, воям або їхнім кревним. Каган не властен забрати їхнє й передати імператорові. Те може зробити пивикуп. Зважаючи на замирення і злагоду, він буде високим: всього в півціни. Якщо ромеї опиратимуться, дових легіонерів, як і громадян імперії, можна збути дешевше.
Сли аварські повернулися з Константинополя доволі шівидко, а привезли не так уже й багато. Імператор Маврикій погоджувався укласти з аварами ряд на мир і алавду, одначе за сторожову службу на обводах обіцяв плаити не сто, а таки вісімдесят тисяч солід. За стратега Еаста теж зголосився дати стільки, скільки зажадали, а ромадяи землі своєї, як і рядових легіонерів, відмовився купити.
— Навіть за четверть ціни? — не вірив Баян.
— Навіть за четверть ціни. Купують, сказав, рабів, а они імперії забороняють будь-кому купувати чи провати громадян Візантії. Коли авари хочуть узяти за х соліди, хай звертаються до родичів полонених. р;То був грім серед ясного неба. І кагана, і його радних ійіть приголомшило те, втратили на якийсь час дар речі. Адже вони полічили вже, скільки матимуть за полонених і цілому, скільки — кожен зокрема, і все це — подумати тільки — випадає тепер із рун. А, крім того, що ш робити з волоненими? По стійбищах не розбереш їх, як рабів не використаєш — уражені язвою, а годувати двадцять тисяч за так... Хто на це піде і кому це треба?
— Що ж ви сказали імператорові?
— Сказали, що такого ряду не підпишемо. З полоненими хай собі як знав, так і чинить, а коли допоміжні двадцять тисяч солід (поверх вісімдесяти погоджених) не платитиме, миру не буде, і ряд про те з Візантією не підпишемо.
Не часто порушує каган узвичаєне, те, що перейшло до нього від дідів і прадідів роду аварського. А за цим разом таки порушив. Не всидів на столі, вийшов перед слів і сказав:
— Хвалю за мудрість, сли мої. І за мужність також. Хай знають ромеї: ми не боїмося їх, — Обернувся до радних і сказав уже не лише слам, а й радним: — То не біда, що ми оступилися перед ними у Фракії, що наші турми понесли там відчутні втрати. Рід аварський — плодовитий рід. На місце тих, що впали на бородищах, прийдуть інші, молодші і завзятіші, аніж отці та брати їхні. Переята слава — ще не переята змога. Ми ще поміряємося з ромеями силою!
Не вельми певні були радні, що поміряються ще з ромеями силою, тим паче зараз і на рівних — турми он як поріділи та й привідця їхній постарів уже, літа геть вибілили голову, а проте почули його суворий голос — і возбуяли духом: так буде! Переята слава — ще не переята змога!
— Слава привідці гордого племені аварів! Слава великому Баяну!
Усі, здавалося, виголошували йому здравиці і всі раділи присутності в собі ратного духу. А між тим то тільки здавалося. Апсих сидів поруч із каганом, одначе не кричав "слава" і ратним духом, як інші, не переймався.
— Щоби переяти в супостата змогу, — сказав, улучивши нагоду, — треба спершу очиститись.
Мовив доволі тихо, без належного возбуяння, а проте усі почули і зосередили на ньому допитливі позирки очей своїх.
— Від чого?
— Хоча б і від скверни, що принесли з собою Із Фракії.
Не знали, як можна очиститись, чи не зовсім уторопали, що має на оці.
— Може, хакан-бег висловлювався б ясніше?
— Можна й ясніше. Скажи, кагане, що робитимемо після всього, що привезли сли від імператора, з його недобитками — полоненими? Мор, занесений ними, набирає сили. Він багатьох забрав уже, ще більше забере люду, коли нічого ііс вдіємо і то негайно. До зими йдеться.
Каган виважував та й виважував його пильним позирком.
— Хакан-бег не знає, що робити? Вивести у поле і витнути до ноги.
Радні схрестили на своєму привідці посоловілі з дива ’•_ очі й відмовчуються. : — Усі двадцять тисяч?
— А то ж як? Імператорові не жаль їх, чверть ціни поскупився дати, а ви подивовані, у вас здригнулася Десниця?
— Це ж двадцять тисяч, Ясноликий!
— Іншої ради немає. По стійбищах таких не пошлете, на ринках теж не продасте. Хто купить, знаючи, що між Вих ходить моровиця? Аби покласти їй край, лишається одне: витнути полонених. А щоб усе те не впадало так дуже в око, одбирайте по сотні чи тисячі, виводьте в поле напускайте на кожну тисячу нову турму, бажано мо|яодших і наймолодших воїв. Хай вчаться мужньому ділу И гартують для грядущих січей серця.
XXXI
Йшлося до передзим’я. Частіше й частіше замоложуалося небо, випадала на землю моква, і Світозар що не день, то надійніше впевнювався: він безсилий упорати .тільки люду, тим паче захистити його собою. Дарма, що серед полонених знайпюв багатьох і багатьох, котрі гавали йому в поміч, збирали трави й готували декокт, Дбирали й уміли переконати слабих — їхнє місце в осібЕім закуті яру; дарма, що віднині білували дарованих Драми комоней і стежили, аби все, що йде в страву, Ішло по-можливості чистим, незабрудненим. Старання і лише стримували поширення моровиці, побороти не Іогли. І тут, на паннонськім березі Дунаю, і там, за Саи, ширилась та й ширилась вона серед полонених, в богатьох забрала життя, ще в більшості грозилася забрати.
— Треба щось робити, — вдався до обрів і уповав: вони се бачать, стоять близько до тих, кого постигло безліття, не повинні лишатись байдужими. Та обри не квапились діяннями. Одні відмовчувались, інші поплескували його по плечу й казалії осміхаготтгь: "Декокт, декокт. Давай декокт". Врешті, коли набрид їм, нагадуючи, і зовсім визвірилися.
— Пішов пріч! Каган думас, каган зпав, що вдіяти!
— Чому ж не діє? Не до літа, до зими іідоться. Його оперіщували пагаєм і знов казали:
— Пішов пріч! Прийде час — вдіє.
(Продовження на наступній сторінці)