5 березня. Прийшов циркуляр, щоб готувалися до свят: Шевченківського та Лютневої революції. Ухвалили відсвяткувати разом обор, свята і в неділю, бо в будень ніхто не прийде. "Просвіта" готую драму "Хто батька забуває, того бог караю". Ухвалили відправити по Шевченкові панахиду. З попом умовитись доручено мені.
14 березня. Народу на панахиді була повна церква. Учитель довго мітингував про життя Шевченка та його революційні заслуги.
Коли диякон затянув: "ще молімся о упокоєнії раба божія Тарасія...", багацько бабів плакало.
Увечері в чайній була вистава, а потім танці. Було весело й сумно.
6 квітня. Пройшли перевибори до волвиконкому. Я знову член. На сході кричали:
— Нехай ще послужить!
Біс вас бери, служитиму.
9 квітня. Сьогодні відбулося перше засідання волвиконкому. Мене призначили завкомтрудом. "Народ-разом" тепер учитель: я за нього слово на сході крикнув, а всі і вчепилися.
Що воно за "комтруд" ?!
А втім, біс його бери ! Не святі ж горшки ліплять... Справимося!
10 квітня. Комтруд міститься у волвиконкомі. (5 секретарів і помічник. Цілий день розбирався з ділами та циркулярами. Е-е, комтруд не "наробраз"—тут більше роботи. Прийшов строчно циркуляр взяти на учот всіх коней, ковалів, слюсарів, докторів, малярів і т. д., і т. ін. Розіслали накази всім тридцядковим радам, щоб вислали на четвер до виконкому.
Над вечір одержали строчну телефонограму, щоб комтруд вислав завтра в повіт двісті підвід. Строчно розіслав на хутори міліцію ганять підводи.
13 квітня. Підвід приїхало сімдесять п'ять. Всі дядьки костять мене на чім світ стоїть. Анцихристи, ледацюги, безбожники! Тут робота в полі, а вони на панщину ганяють! Вислав усіх до повіту.
Увечері знов телефонограма: "Почему не высланы подводы ? В случае невысылки завтра будете отвечать но законам революционного времени..."
От тобі й на! Ще ми й винні виходимо...
14 квітня. Виявилось, що всі сімдесят п'ять підвід по дорозі в город утекли. Прийшлося вставати вдосвіта й самому їхати по підводи. Всі селяни були вже в полі й сіяли. З лихом пополам, з-під гвинтівки, назволікали з полів півтораста підвід. Направив із міліцією в повіт.
У с. Яхременках не поїхав ніхто: — Стріляй,— говорить,— а не поїдемо. Де це видно, щоб із плуга випрягати й на панщину? Для авторитету забрав усіх тридцяткових начальників у холодну.
Увечері пройшов пленум волвиконкому. Представник із повіту довго говорив про підхід до селянства, про розверстку... Стояло ще якесь питання, але я проспав: якось дрімнув у куточку й прокинувся вже як розходилися...
21 квітня. Підводи, мабуть, замучать, к бісовому батькові! Кожного дня подавай у город тридцять, а то й півсотні підвід. Та ще своїх начальників розвелося— хоч греблю гати. Кожен сопляк з папкою носиться; по ділу чи без діла — подавай йому підводу. А чого, спитай, їздить ? Яєчню на хуторах їсти...
23 квітня. Хазяїн мій сердиться на мене. Говорить:
— Чоботи й штани носиш, а землю Микита Піцько засіяв. Хіба на нього, сукиного сина, я її з осені виорав ?..
На снідання жінка подала капусти та солоних огірків.
— Іж, мовляв, комуніст бісів! Не все ж і вареники...
10 квітня. Прокинувся пізно. До вух доносилися якісь вибухи. Вискочив у чім був на подвір'я: з-за лісу чулися орудійні постріли ...
З острахом подався до волвиконкому.
"Невже переворот?"—стукотіло в голові.
Скрізь вештаються люди, щось перешіптуються; чулось інколи:
— Догралися товариші ! Оце вам і "совітська власть"...
Але певно ніхто не знав, в чому справа. Носилися чутки, що скрізь повстання.
Міліція поскидала з себе зброю; ходять ні живі, ні мертві...
Під обід приїхало двоє вершників із села Сніжкова З відозвою Сніжкінського «временного правительства» про повстання. У відозві говорилося:
"Ми йдемо проти комуністів та жидів, проти гнобителів українського народу. Ми хочемо встановити справжню народню владу..." і т. ін. Говорили ще, що Київ і Полтава в руках Петлюри, а нам треба його підтримати. Поднатужимо всі свої сили, візьмемо валки й підемо на Харків ...
Ми не знали, що робити.
Воєнком наш, Йосип Романович, розіслав скрізь гінців скликати народ і наказав бити в дзвона. Дехто, особливо просвітянці, уже розібрали зброю, що покидала міліція. Івана Пересаденка вибрали отаманом. Рябенка Петра — осавулом, мене — писарем. Отаман наказав розходиться по домах, а вдосвіта всім зібратися ...
Смеркло. Прийшов додому, ліг спати. Але сон не йшов на розум ... Щось ворушилося всередині — чи боязнь, чи чорт його знає.
Зодягся, взяв рушницю, пішов до виконкому. Пусто, двері відчинені; глянув у куток : лежать рушниці, набої.
Що за біс? Пішов до Мишка. Він говорить, що рушницю кинув, хай їй біс. Та й усі просвітянці покидали... То це, виходить, я сам ?.. Кинув рушницю, пішов спати.
10 травня. Не спав усю ніч: все ввижалося, що от-от прийдуть повстанці або більшовики й заберуть... Перед ранком заснув. Крізь сон чую, що когось — ловлять ... Прокинувся — було вже під обід.
Дядько прийшов із церкви (була неділя) і розповідав, що наїхали більшовики й ловлять Пересаденка й інших (про мене нічого не сказав, супостат, підожди, я тобі віддячу!). В чому був, вискочив за городи, а далі — в ліс. Над вечір зустрівся з Петром Рябенком. З-за кущів один одного злякалися ; я більше, бо в Петра була рушниця. Він мені розповів, що до мене аж двічі приїжджали, скрізь нишпорили, штрикали штиками в солому, в погріб стріляли...
"От тобі й на, достукався!" пронеслось у голові.
.. Воєнкома шомполами відшмагали й посадили в холодну.
— Тікаймо далі, Петька ?!
— Тікаймо!..
2 травня. Ночували за десять верстов у Тумановому лісі. Прокинулися рано:
— Що робити? Петро говорить:
— Ходім у Сніжків, подивимося, що хоч там робиться.
По дорозі звернули на хутір і поснідали. (Дядько, глянувши на Петрову рушницю, зараз дав). В Сніжкові був центр усього повстання: з Ков'яг, Перекопу, Хмельової всі перебралися сюди. В бувшім волвиконкомі був штаб "временного правительства" на чолі з Дацьком і Назаренком. В штабі нам дали хлібину, шматок сала й направили на фронт. Командував там Бандура Олексій, матрос із Водопою. В цепу лежало чоловік триста повстанців і стріляли в напрямку Валок. Відтіля строчив кулемет. Бачу я таке діло й говорю Петрові:
— Давай тікати поки не пізно!
Петро не від того. Потихеньку рачком долізли до кущів — і дай бог ноги !
Верстов за сім від Сніжкова лягли в кущах відпочити. Скоро побачили ще кількох товаришів по нещастю, які тікали на чому світ держиться. Над вечір нас зібралося чоловіка з двадцять.
— Не вдержалися,— розповідали деякі.— У їх кулемети, а ми з відрізами та п'ятьома набоями. Смеркало. З боку Сніжкова виднілася червона заграва й чулися поодинокі постріли. Це більшовики палять Сніжкі і розстрілюють нашого братчика! — хвалився один повстанець.— Я ледве втік. Кого вловлять з рушницею, на місці пускають у розход.
Еге, — думаю,— треба тікати !
Та й усі не від того. Але ну їй? Більшість ухвалили йти на Коломак і на Дикамські ліси. А ми з Петькою тихенько в кущі й дьорнули на Корсунове, а далі — на Мельникове
Була вже північ. Нас перестрів якийсь кінний загін.
"Невже попалися?"—промайнуло в голові.
На наше щастя, це теж були повстанці з Мельникового та інших хуторів.
18 травня. От уже третій тиждень блукаємо по степах Полтавщини. Петро в одному хуторі вже і дівчину собі знайшов. Мені не до дівчат: хочеться назад, але боюсь: "Що як розстріляють?"
25 травня. Петро — великий боягуз: вдень усе спить по житах, а ночами по дівчатах швендяє. Рушниці вже немає — програв у двадцять одно. Замість сорочки носить якусь бабську холодайку. (Через цю холодайку, мабуть, і дівчина його кинула). Я найнявся до одної куркульки орати та гній у поле возити.
З череня. Чистив хлів од гною. В землі надибав закопану бодню з салом. Взяв два шматки, останню знову прикопав. Над вечір прийшов Петро і попрохав чобіт: Забара Іван жениться, піду на весілля.
Я дав. Дивлюся, що й сорочки в нього нема, картуз поганий — дав і це.
5 червня. Що за біс, що Петро й досі не повертається ? Холодно ранками босоніж .. А. тут до куркульки наймичка найнялася, можна б прилабузнитися — боюся : яка з босилом гульня ?
20 червня. Химка й босого полюбила. Удень вкупі оремо, гній возимо, а вночі — звісно, молодецьке діло ...
Одне погано — куркулька годує препаскудно : куліш та затірка, щоб вона ними подавилася! А ще ж, гадина, чотирьох корів має, п'ятеро свиней... А втім, біс її бери ! Ми з Химкою сальцем із бодні підживаємося.
25 червня. Набридло жити у степу. Ех, якби оце тут "Просвіту" організувати! Біда—ні з ким: самі куркулі та дезертири. Страшно жить у степу; навіть більшовики не показуються. А по ночах тільки й чуєш стрілянину. Хто на кого — біс його знаю. Кажуть — самоохорона.
28 червня. Розізнали якось волвиконкомці, де я. Прислали записку : "Дурень, чого ховаєшся ? Являйся!".
"Еге, явись, а ви розстріляєте або в тюрму запроторите !"
2 липня. Я ж пролетарій, за віщо ж мене стрілятимуть? Аджеж воєнком служить. Та ще ж і босий я... Біс його бери, явлюсь!
(Продовження на наступній сторінці)