26 липня. До мого дідуся вже не ходжу… Вчора зненацька з'явилась мені думка: знайти роботу, хоч будь-яку, аби роботу… Адже ж Неля працює, і вже півроку майже… Пішла увечері до неї. Зраділа дуже й порадила сходити до окрвиконкому. Сьогодні ходила, і що ж?.. Пообіцяли. Розповіла я їм усю правду, як попові на духу виклала, — і пообіцяли. Сказали прийти завтра.
Завтра, завтра!..
27 липня. Ще завтра.
28 липня. І ще завтра…
29 липня. Завтра обов’язково.
5 серпня. Я вже три дні на роботі… Три дні. А це майже по два карбованці на день. Ну що ж: шістдесят копійок обід, тридцять — сніданок, двадцять — вечеря… Вистачить. Живуть же люди…
Зате яка радість: я працюю! Тепер сміливо можу говорити Насті: працюю в їдальні церобкоопу…
А там — Ваня сто карбованців. Він уже натякав мені відносно цього… Та, мабуть, підожду трохи. Розвідаю спершу, хто він, якої вдачі? Чи не п'є, не гуляє? Що я пишу? Як не соромно про Ваню, про мого кучерявого Ваню, таке думати?.. А Жоржик? Хіба він не хороший був?.. Хороший до часу, а потім…
Тільки ні! Ні-ні-ні!.. Мій Ваня не такий, не такий!..
16 серпня. Цікаво складається життя людське. Недумано, негадано… Чи думала я бути… А, на чорта точки ставити? Не думала ж я бути повією. А сталося… Як буря налетіло на мене, зламало й понесло-понесло. Спершу борсалась, хапалась за кожну соломинку, на всі боки кидалася. Несло, тягло за течією…
І раптом зачепилася за дебелого кореня, влізла на берег, обсушилась, обігрілась… Як цікаво!
27 серпня. Сталося… Чого найбільш боялась, жахалась при одній тільки згадці, — воно сталось. Ай, прокляття!.. Проклята моя доля! Нещасне моє життя!.. Смійся, регочися, мій любчику! Реготом затамовуй біль мого серця!.. Ой, серце, моє бідне, розхристане серце! Дурне, нерозумне! Безвільне ти, без крихітки розуму. Невже ти не догадувалось, що це мусить статись? Не тепер, то в четвер.
Питаєш, що ж таке сталось?.. От що сталося.
Розносила я обіди поміж столиками. Ну, як і завжди: підбіжиш до столу, поставиш посуд і далі летиш. Інколи, було, і не глянеш, кому подаєш, — помітиш тільки, скільком чоловікам. Отак і сьогодні: підношу одному, а він уже не один за столом… Глянула, кому ж подавати, — і закам'яніла так: коло столу сидів мій Ваня й отой соплячок, що колись із ним у баню ходила… Все, що було в руках, пішло шкереберть. Розлилось по підлозі, бризками розлетілось навкруги. Ваня аж тоді помітив мене й хутко підбіг.
— Льолю, ви?.. Що з вами?..
Я ж — хоч би що… Вихором вихопилась з їдальні й на вулицю. Не чула нічого, не бачила нікого… Скочила на візника — і за місто…
А тепер?.. Що ж тепер мені робити? Боже мій, милий боже!..
1 вересня. К бісу!.. До чорта все! Живи, Льолю! Живи, доки живеться, а далі… далі побачимо. Зараз живу з одним у готелі. Гроші є — чого ж мені більше? І будуть гроші, а з грішми — ого-го!.. З грішми я на всіх плювала… На Жоржів, Вань, сім'ю — єрунда! Все на світі — єрунда!..
5 вересня. Як і далі так — лафа!.. Підчепила вчора одного, з Москви, говорить, приїхав… Взяли окремий кабінет у ресторані — і ну бенкетувати. Сподобалась йому я дуже — не жалів нічого… Закликав музиканта до кабінету, і ну танцювати. Ох, і весело ж було!.. Прогнав потім к бісу музиканта, почав зі мною гратися… Ну й пройдисвіт же, гад, зараз видко, що столичний!..
Ну й я маху не дала: він своє, а я своє… Голублю його, заціловую, а рукою в кишеню. (Раніше роздивилася, де в нього гроші.) Витягла кілька папірців і в зачіску заткнула. Розкис так бідолаха, що й не помітив… Є на зиму пальто!
11 вересня. Такий же настрій був оці дні препаскудний. Чи то, що без квартири була, безпритульною блукала… (Бісові фараони!) Чи оті думи, рожевії мрії… Днями висиджувала в саду міському, а там матері, наймички з дітьми повилазили. Ходила поміж ними, заглядала, немов пес, облизувалась. І від цього нудь коло серця, і така ж тоска!..
Да!.. А позавчора пак зустрілась з одним чудаком. Владою звати… Хоча він не такий і чудак. Наївний тільки страшенно, як незаймане дівча. Наївний і, може, трохи дурненький… А так — нічого хлопчина… Думала спершу — гад, а тепер і каяття бере. Їй-богу ж, він гарний хлопчина! Симпатичний до краю й добрий… Та ще — сміх! — у міліцію попали… Чого — так і досі не знаю. І після цього він додому спати повів…
Цікаво було б іще зустрітися з ним. Сьогодні шукала — не знайшла. Чи й справді він такий наївний?.. Ой, бреше!
7 листопада.
Как скучно туманно, кругом!..
Тосклив, безотраден мой путь.
А прошлое кажется сном,
Томит наболевшую грудь…
Сумно, тоскно, мій любчику!.. Змучилась я, душа спокою просить. Хочеться забутись, нічого не знати. Нікого, нічого… Хочеться примружити очі і піти, піти… Куди, для чого — не знаю. Просто піти й піти… У безвість, у невідому даль…
Розділ 3
"ЦНОТЛИВИЙ ХОХЛИК" АБО: ДО ЧОГО Ж ТУТ АВІАДАМА?
Між іншим почав читати записки Льолині, між іншим і закінчив. Непомітно проковтнув… І нічого, крім них, не бачив, нічого не чув. За ширмою щось мурчала Мура. Говорила, певно, щоб ішов уже я — вечоріло. Я сидів… А всередині, десь глибоко, замість злості й гніву до Льолі, заворушився болісний жаль. І заманулось враз її розшукати. Знайти, витягти з отої багнюки й поставити на ноги — живи! Їй так бракує товариської помочі, а я б допоміг у дечому. Гадаю, я б не спокусився на принади тіла, на її красу. Вистачило б волі. Почуття людяності й розум перемогли б…
А може, її вже немає? Це ж так можливо… Наплювала на Жоржів, Вань, Владь… Лежить десь із простреленим черепом чи купається в холодному морі… Тьфу! І прийде таке в голову. Дівчина кудись, може в "гості" пішла, а я вже топлю…
Сказав Мурі, що завтра ще навідаюсь, і пішов додому. Коло самого двору зустрів Сашу, любовника з нашої трупи. Напосівся мокрим рядном на мене:
— Владю, от чорт! Три години чекаю!
— Три години… Може ж, хоч трохи менше?
— Рівно три години. Репетиція ж сьогодні в нас. А тепер спізнились. Бувай!..
— Стривай! Куди ж ти втікаєш?..
— Ніколи, голубчику: побачення через п'ять хвилин з одною дамочкою… Ех, і красуня ж — пальці облизати! Бувай! — Сіпнув мене за руку й побіг. Потім раптом спинився й гукнув:
— Ей, слухай!.. Там на столі я той… лишив… той… А набої, пробач, усі постріляв.
— Що за "той"? Які набої?..
Увійшов я до кімнати, глянув на стіл — лежить мій маузер. Та як же воно? Хіба його Льоля не вкрала?.. Тьху!
…Спав тої ночі довго. Прокинувся й довго вилежувався. Якого чорта — відпустка. Потім раптом пригадав, що треба ж бігти до Мури. Хутко зібрався й побіг. На порозі мені господиня подала якогось листа. Глянув на конверта — місцевий.
Від кого б же він?.. Хіба від Ніни?..
Так зараз подумалось. Але помилився: був грець його зна від кого. Анонімний. Почерк жіночий і наче знайомий, але не Нінин. Прочитав:
"Вельмишановний Владиславе Андрійовичу!
Завтра. 25/ІХ, о 8 год. ввечері чергове наше зібрання. Явка обов'язкова. Адреса: Пушкінська, 21, у дворі, окремий флігельок. Стукайте тричі в двері й на запитання "хто там" відповідайте: "Ельвель"".
То це, виходить, сьогодні? Навіть сьогодні?.. Цікаво!.. А хто, що, до чого?
До Мури прийшов опівдні. І першим моїм питанням було:
— Дома вже Льоля?
І у відповідь:
— Нема.
— Але ж, може, вона приходила?..
— Приходила.
— Ви справді, сьогодні?..
— Сьогодні, вранці.
— А де ж вона зараз?..
— Оцього вже я в неї не спитала. Склала свої манатки на візника й поїхала.
— Куди?..
— Та чого ти пристав?.. От зараза!
Як не намагався щось дізнатися — не знала. Навіть карбованець не допоміг…
О сьомій пішов я на Пушкінську. На всякий випадок вкинув у кишеню браунінга — біс його відає, що там чекає. Знайшов і флігельок, знайшов і двері. Хотів уже стукати і раптом роздумав. Обережно зійшов із сходів і сховався за ріг. Думка була рознюхати, що за конспірація? Хвилин за десять помітив якусь чоловічу постать, що йшла до флігелька. Вона теж обережно зійшла на сходи й постукала. Справді, з-за дверей почулося: "Хто там?" — і постать відповіла: "Ельвель".
За ним постукав і я. Мене теж запитали, і я теж відповів. Двері відчинились, і я опинився в якомусь темному коридорчику. Коло мене була якась женщина. Лиця її не бачив, зате досить рельєфно вимальовувалась її фігурка. Як виточена, бо була майже гола: якийсь клапоть шовку на спині, другий на стегнах… Мені ж відразу стукнуло в голову, що це Льолині заходи. Хоч і не вона писала, та їхня, видко, компанія. Ну, й намислили погуляти. Роздягся я, і женщина ввела мене в якусь простору напівтемну кімнату.
— Добривечір!..
Коло десятка голосів відповіло мені на привітання. Потім відкілясь із кутка почувся приємний жіночий голос:
— Панове!.. Ложа Вільної Любові в повному складі…
(Продовження на наступній сторінці)