15 квітня. Їздила з Жоржиком за місто. Боже, як же хороше!.. Весело, радісно! Радієш воскресінню природи, радієш шумові весняних ручаїв, співам жайворонків, пестливому вітерочкові. Хочеться схопитись із вітром за руки й понестись по полях, від села до села, в невідому далеч. Почуваєш, як разом із вітром, із піснею весни заливає тебе кров, здорова й гаряча, як сама весна. І тоді я хапала замість вітру Жоржикову руку, і так бігли, спотикались, падали й знову бігли…
Та це вдень… А зараз восьма година — і мені треба їхати до Анатолія Федоровича. У-у, гад!.. Паразит нещасний! Як ти мені наостогид!.. Як мені набридли твої жаб'ячі поцілунки, як набридла твоя огидна морда… Все-все набридло. З яким би задоволенням я вчепилась тобі зубами в горло… Зубами, нігтями я рвала б тебе на маленькі шматочки й викидала огидливо на бруковану вулицю. Ні, мало цього… Я б по частках: спершу очі, далі ніс, вуха… Я б…
Дурна!.. Поможеться?!. Дурна!.. А-а-а…
4 червня. Здрастуй, мій любий зшиточку, мій єдиний друже! Тільки ти в мене зостався, тільки з тобою я можу поговорити… Та ти дурний, ти німий і нерозумний. Ти хоч і чуєш мої прокльони, та нічого не скажеш, нічим не порадуєш.
Або ні… Ти не сердься — я дурна, ти ж розумний… Ти не плач, заспокійся… Я вквітчаю тебе візерунками. Я змию плями від сліз дорогими пахощами. Тебе ж найбільше я люблю. Тобі єдиному тільки й буду повідати про своє життя. Слухай і мовчи… Не диш, ша!
Мій Жоржику… негідник! Чуєш?.. Він кинув мене. Кинув… Виссав із мене кров, вирвав моє серце і жбурнув собакам. Ти думав коли про це? Ти ж був колись його. Пригадай, він тобі розповідав про моє дитинство. Тобі він скаржився на місто, на його життя. А тепер він кинув нас — і мене, і тебе… Кинув, згинув, пропав…
Слухай! Ти не бачив — я розкажу: цілий місяць, кожного ранку, вдень, уночі я його виглядала. Ходила по вулицях міста, вглядалася в кожне обличчя мужчини… Я ходила туди в університет, я їздила за місто; я була скрізь… А його не було і, може, не буде…
Так от: я на вушко тобі скажу — ми колись його знайдемо… Знайдемо і… Що ж ми йому зробимо?.. Ой, боже! Я не можу, не можу… Невже цьому правда? Я ж так надіялась… Я ж усю себе, душу свою йому віддала. Він усе забрав, я тепер порожня… Я — трухлявий, мертвий пеньок, що нікому вже не потрібний…
Та він же клявся. Слово честі давав. Слово честі — де ж воно?..
І щоб після цього я вірила людям? Ніколи в світі, доки й загину, до смерті! Я тепер стану гадюкою. Мій девіз — помста! Хто б ти не був, я не пожалію. З першою нагодою — всі вістря гніву мойого — для помсти… А вже коли тебе зустріну — це буде найщасливіший мій день. Я вимотаю з тебе всі жили й змотаю на клубочок… Я впнуся зубами тобі в горло й вип'ю всю кров. Я з живого витягну серце й нароблю з нього котлет… А твого брехливого язика почеплю над ліжком, і буде він подушечкою, куди вштрикуватиму голки.
Чуєш, мій зшиточку? Будь цьому свідком. Нема в мене Бога, немає нікого — перед тобою клянусь. Клянусь життям моєї матусі, клянусь… Ой, не можу далі!.. Стомилась… Голова болить, і світ передо мною кружиться… Не можу…
7 червня. Що я наробила?.. Що я наробила? Він же нічого людина… Боже!.. Піду сьогодні до нього, впаду на коліна й буду прохати прощення. Може і простить?.. Він огидний, поганий, та він любить мене…
Анатолію Федоровичу! Простіть!.. Не буду більше, не буду…
8 червня. Він простив мені… Який же він добрий! Він плакав укупі зі мною… Плакав — чого? Що дурний?.. Ні, він плакав, що минула молодість його. Минула… Отак же й моя минеться. Зараз я молода, вродлива… А пройдуть роки…
Ой, жах який!.. Кому я буду потрібна? Ніхто не порадує, ніхто не пожалує… Не обсядуть дітоньки, не скажуть: "Мамо, люба моя мамо!.." Нікого не буде — чужа, старчиця… Ай!.. Страшно як! Пустка на душі, холодно… Господи! Та невже так і не знайду я собі пристанища? Хоч якого… Щоб у мене був син… Син! Може ж він бути?.. Лікарі кажуть — може. Я скільки разів питала… І він буде в мене, буде, батько — чорт із ним, знайду якогось батька… Викохаю його, випещу. Виросте він здоровим і вродливим. З чулим серцем і доброю душею…
Ой, як гарно зараз мені на душі! Як гарно… Я чую, як сили струменем вливаються мені в тіло, як оживає надія. Не пропаду я, не пропаду…
9 червня. Ти правий, Жоржику!.. Ти молодий, ущерть наллятий свіжих сил. Ти потрібний своєму народові, а я… пропаще творіння. Я ж така дурна. Ну, як би я з ним жила? Він учений, університети закінчив. Йому потрібна товаришка в роботі… Я б же була лялькою, з якою б він інколи погрався… Як я раніше до цього не додумалася? Це ж так ясно…
Не клену й не сержусь я тепер на тебе. Все пройшло, все минуло, як сон. і хай… Випито чашу до дна, і тільки гуща лишилась на споді, але й вона змиється. Час — чудесний лікар.
Одне тільки, мій любий хлопчику: навіщо було так багато витрачати красивих слів? Навіщо було прикидатися комедіантом?.. У моїй дурній голові це якось не знаходить відповіді. Моє хворе серце таке ж дурне…
Ой, сумно, до божевілля сумно!.. Поїхати хіба на кладовище? На зелені могилки, де тиша мертва й вічний спокій. Та не стріну ж його там… К чорту!.. Буду сидіти дома.
13 червня. Сьогодні "Зелені свята". Який дурень, хотіла б я знати, вигадав оці свята?.. Скрізь і всюди п’яні, співають, радіють чогось. Поїхала на кладовище — так само. Ходять парочки, сидять парочки — веселі безтурботні, а я… Ох, Жоржику!.. Хоч думкою побудь укупі зі мною. Жоржику!..
30 червня. Люблю я могилку одну на кладовищі. Маленька така, травою заросла. Тоненький хрестик похилився набік, і напис на ньому: "Зіна Левченко". Посадила на могилі я квітів. Принесла з дому в горщечку. Навкруги могилки барвінком поросли, квітами різними, а Зіна — як сирітка… Буду щоденно їх поливати, доглядати. Будуть вони рости й цвісти… А з ними вкупі ростиме й цвістиме моя надія… Навіщо? Боже мій!.. Та невже й надію він у мене забрав?..
Сходить сонце, народжується день. Любий, далекий Жоржику, доброго ранку!
6 липня. Ніяк не виходить мені думка з голови: невже не можу я бути матір'ю?.. Який це буде жах! Сьогодні знову піду до лікарів. До одного, до другого, до третього. Якийсь же скаже правду… А може, і від нього буде, від Жоржа? Яка б це була радість!..
14 липня. Що ж це?.. Омана чи сон?.. Я сама собі не вірю. Склалось це так якось чудно. І досі не можу опам’ятатись… Слухай, мій зшиточку! Я тобі все розкажу. Порадій укупі зі мною. Смійся тепер, веселись!.. Слухай.
Пішла я вчора до Насті. Пригадай — я тобі розповідала. Товаришка по гімназії… Сиділи довго, згадували за минулі роки, за наше навчання… Аж тут приходить її чоловік Митя й він… Він — шофер із тої установи, де Митя служить. На ймення він Ваня. Такий невисокий, у шкіряній куртці. І так же вона йому йде — чорна, аж вилискується. А сам він білявий, волосся кучеряве, їй-бо, як дитина, і очі як у дитини.
Познайомила нас Настя. Сіли всі вечеряти, і Настя, як навмисно, посадила нас із Ванею поруч. А той як засоромиться… Сміх! Настя його в бік штовхає, а він іще дужче. Потім облащився трохи, почав жартувати. Ой, і весело ж було!..
У доміно ще грали. І вийшло так, що він партнером моїм був. Сидить насупроти й оком не гляне. А коли й гляне, то почервоніє-почервоніє… Нащо — і я соромилась. Чуєш, зшиточку! Я вже й забула, що то є сором, і раптом — со-ро-ми-лась… І так же чудно було, так гарно, любо. А як заспівали… Ой! Я не знала, де й сиджу. Здавалося, що я вдруге на світ народилась…
Та це не все: і додому він мене провів. До самого порога. Потиснув міцно руку й не випускає… Потім опустив очі й говорить:
— Гарно було б іще коли пограти в доміно…
— Ой, швидше б той день!
16 липня. Була знову в Насті. Зустріла приязно так і зараз лукаво підморгнула:
— І чого-бо спізнятися так?.. Ждав-ждав сердечний та й пішов…
— Хто ждав?
— І вчора приходив…
— Їй-бо, Настю, розсердюся…
— Ой боже!.. Не буду, не буду!
А коли прощалися, нишком промовила:
— Заходь завтра! Він славний хлопчина…
Та невже це не сон?.. Любчику, чуєш?
17 липня. Ходила з ним у кіно. Ти не зрозумієш, як це воно… Ти чув тільки мої прокльони, бачив мої сльози. Цього ж не зрозумієш… От так: сидимо ми поруч, плече об плече. Він узяв мою руку, обережно-обережно, наче боявся. Обома руками: однією стиснув міцно, а другою гладить легенько. А від цього так же лоскотно і приємно-приємно…
У темряві він присувався ближче. Я почувала поруч теплінь його молодого тіла. І від цього робилося млосно, і голова мимоволі хилилась йому на плече. Розумієш тепер, любчику? Розумієш, як це — бути з ним у кіно?.. Ой, ти ніколи не зрозумієш! Це треба відчути… Ось колись візьму тебе з собою, положу до грудей. Прихилимось до нього близько… Або ні, ти спопелієш від цього… Ти згориш від його гарячого подиху, від його палючих очей…
Ні-ні, не візьму я тебе… Не візьму.
(Продовження на наступній сторінці)