Хіба засліплений обуренням Імхотеп міг припустити, що товстун — провокатор, навмисне заїкався і перекручував зміст відозви, щоб хтось із письменних узяв її в нього й прочитав. А може, сподівався, що випадкові необережні слухачі схвалюватимуть почуте і від себе докинуть кілька слів. Може, навіть погрожуватимуть своєму цареві.
"Вороги наші — жорстокі,— голосно, щоб усі чули, почав читати Імхотеп.— Однак не знищуйте людей лише за те, що вони не єгиптяни, не сірійці, ї не руйнуйте нічого, бо те, що залишиться,— ваше і пригодиться вам".
Ледве встиг прочитати перші рядки відозви, як із-за сусіднього будинку вигулькнув гурт філакетів, очолених Доріоном. Імхотеп зрозумів: товстун був з ними в змові, і вони тільки й чекали, щоб хтось піддався його провокації. Він збагнув, що опинився в пастці.
"Якщо вдасться вирватись із цих страшних лабет, я уб'ю товстуна",— виніс вирок провокаторові.
Філакети оточили слухачів, щоб ніхто з них не втік, і до Імхотепа підійшов Доріон.
— Кого я бачу! Невже це ти, Імхотепе? — придивлявся до юнака, ніби не вірив власним очам.— Віддай,— потягнувся рукою до відозви.— Хоч як прикро мені, але я змушений ув'язнити тебе,— спалахнули злорадством очі До-ріона. — Ти бунтуєш народ проти царя!
"Доріон без жалю накаже повісити тебе на мурах",— пригадав слова Шамеша Імхотеп і без опору дав зв'язати руки.
X
У льоху було темно й вогко, бо з Маріутського озера просочувалися грунтові води. Вони стікали по стінах, утворюючи на долівці калюжі, які ніколи не висихали. Повітря поступало сюди крізь невеличкий отвір під стелею, але його було так мало, що в'язні задихалися в цьому затхлому підземеллі. Хто опинявся тут, той навіки прощався з життям. Один раз на день сюди входили вартові зі смолоскипами, приносили ячмінні паляниці і воду, приводили нових в'язнів, забирали приречених на смерть. їх спершу тортуру-вали, щоб вони зізнавалися в тому, що підказували їм мучителі, а потім вішали на мурах.
У залі тортур, що знаходився над льохом, було зібрано все, що придумали кати для спричинювання болю. Крики і зойки мучеників долітали через отвір у стелі до підземелля і кидали у дрож в'язнів, які чекали своєї черги на муки і смерть.
Коли за Імхотепом зачинилися двері тюрми, його охопив такий жах, що він мало не закричав.
Затхле повітря на хвилину перепинило дихання, а очі злякано забігали в темряві. Так, напевне, виглядало царство Осіріса, з якого вже не було вороття.
Щось м'яке пробігло через ногу, і він здригнувся, здогадавшись, що тут є щури. До слуху доносились людські стогони.
Очі помалу звикали до темряви, і від рисочки світла, що проникало крізь отвір під стелею, він помітив людей, які лежали під стінами, але їхні обличчя були ніби в мряці.
— Хто ти? — запитав хтось із в'язнів хрипким голосом і закашлявся.
— Імхотеп, учень школи Гора,— не сказав правди новий в'язень.
Жителі храму муз, напевне, не могли розраховувати на любов і довір'я цих приречених на смерть людей. Навіть не-освічені єгиптяни знали, що в Музейоні нема їхніх земляків. Отже, той, кого привели сюди вартові, не хто інший, як "довге вухо". Підступ часом більше допоможе, ніж тортури.
— Мабуть, зловили тебе, як ти читав або слухав відозву,— прохрипів той самий голос
— Саме так було,— погодився Імхотеп,— Я читав неписьменним — і мене схопили філакети.
— То ти один з наших,— зрадів в'язень.— Я Каманон,— назвав себе.— Запроторили мене сюди за те, що слухав, як її читали. В ній ішлося про справедливість. Як переможуть повстанці, то в Кеміті не буде гнобителів і гноблених. Але підійди-но до мене,— запропонував Імхотепові.— Тільки обережно — не наступи комусь на ногу або на голову.
Орієнтуючись на голос Каманона, Імхотеп врешті добрався до нього.
— Сідай біля мене,— взяв юнака за руку Каманон.— Цей уже щасливий,— показав на нерухомого сусіда.— Його вбила болотна хвороба — і вже йому не страшні тортури. Вона проникла сюди через отвір у стелі і щодня когось забирає. Чуєш крики катованих? — почав прислухатися.— Вони долітають сюди крізь цей отвір разом з поганим повітрям.
"Невже й мене будуть так мучити і я видам Меріба?" — жахнувся Імхотеп і в нестямі почав кусати пальці. Хоч як любив життя, але зараз позаздрив неживому. А може, і його звалить болотна хвороба і він не зазнає тортур? Імхотеп поклав руку на мертвого.
Думки випереджали одна одну, і юнак намагався розібратися в них, зосередитись на чомусь одному.
Як сприйняла звістку про його ув'язнення Ніке? Адже Доріон не міг не похвалитись перед нею, що сталося з ним, Імхотепом, сказав, що чекає тих, які читають відозви.
Його смерть втішить навіть Анупа і дуже пригнітить батьків. На старість до їхньої хатини знову завітають злидні.
Щось пекуче вжалило Імхотепа в шию, він схопився за болюче місце рукою, відчув під пальцями крихітне тільце комара, але не надав цьому значення.
— Чого ж ти мовчиш? — розсердився Каманон.— Поки ми ще живі, то хочемо знати, що діється в Александра і про що говорилося у відозвах, які ти читав. Може, не сьогодні — завтра спалахне повстання і ми ще візьмемо у ньому участь!
Імхотеп стрепенувся, мимоволі прийняв руку з мерця. Який завзятий цей Каманон. У найважчі для життя хвилини думає про боротьбу. А причетний до бунту Імхотеп мріє лише про смерть, хоч ще не зазнав найстрашнішого.
Йому стало соромно за свою хвилинну слабість.
— Говори, говори, чого мовчиш! — долетіли до Імхотепа сердиті голоси в'язнів.
— Відозви закликають народ до повстання,— перемагаючи страх, заговорив він.
Власне, тепер нічого боятися. Тортури його не минуть, якщо не визволить від них болотна хвороба. Як навіть тут є "довгі вуха", то вони тепер теж не страшні. Двом смертям не бувати! Але про свою причетність до повстання він не скаже. Ніхто ще не знає, коли і де воно почнеться — в Александр ії чи у верхніх номах.
— У Кеміті не буде гнобителів і гноблених,— продовжував Імхотеп.— Запанує справедливість однакова для всіх.
— Коли б то пощастило дожити до тих днів,— зітхнув хтось.
— Або принаймні загинути не на мурах, а в битві,— журливо промовив Каманон.
Серед в'язнів виявилося кілька фелахів. Почувши, що земля стане їхньою власністю, вони жваво загомоніли, навіть стали планувати, на якій арурі і що вирощуватимуть: думки в хлібороба одні — про землю. Але радість фелахів тривала недовго. Згадавши, що їх чекає, вони притихли.
Раз на день вартові забирали засуджених на смерть, виволікали гаками мертвих.
— Хитруни, вчасно втекли від розпеченого заліза,— жартували вони з неживих.— Але вас воно не мине,— погрожували іншим в'язням і швидко тікали, бо не зносили затхлого підземелля.
Хто такі вартові, в'язні не знали. Єгиптяни чи сірійці, які втратили совість? Елліни таким низьким заняттям гребували. Минали дні, а в льох кидали все нових людей. Замучено багатьох з тих, яких застав у підземеллі Імхотеп.
Одного ранку, як і завжди, увійшли вартові.
— Хто з вас писар Імхотеп? — запитав один, і юнак здригнувся.
От і по нього прийшла смерть. Тільки 6 швидка — щоб на тортурах він не виказав нікого. До крайніх меж терпітиме біль.
— Це я,— підвівся Імхотеп і відчув, що ноги гнуться під ним, як солом'яні.
— Ходи з нами,— наказав вартовий.
— Не бійся смерті: хто народився, той раніше чи пізніше вмерти мусить,— підбадьорив Імхотепа Каманон.— Наші гнобителі теж не вічні. Як зустріну їх у царстві Осі-ріса, то відомщу їм,— додав завзято.
Вивели Імхотепа на в'язничний майданчик. Відвиклі од сонця очі запекли і відразу зайшлися сльозами.
"Зал тортур міститься над льохом, значить, ведуть не туди",— зробив висновок Імхотеп, і від радості мало не розірвалося серце. Його повісять на мурах без тортур. Нехай! Двом смертям, як каже Каманон, не бувати. Кожен умирає тільки раз.
Вартові зупинилися перед великим будинком, з відчинених вікон якого валила пара.
"Лазня",— здивувався Імхотеп.
Невже його привели сюди митися? Але приречених на смерть не миють.
При вході в лазню стояв бородатий грек у тозі, що свідчило про його достойність.
— Як від тебе тхне, — відвернувся бридливо од Імхотепа.— Зараз тебе помиють.— Він кивнув на раба, і той подав знак Імхотепові іти за ним.
Лазня складалася з кількох відділень, у кожному — бронзові ванни, в які по трубах текла гаряча і холодна вода. На стінах і підлогах — кольорові плитки.
Не чекаючи дозволу, Імхотеп скинув спідничку і заліз у ванну. Ніжне тепло розійшлося по тілу, і від приємності він заплющив очі.
З'явився ще один раб з великими губками (їх збирали на дні Великої Зеленої Води). Обидва взялися мити Імхотепа. Коли один з них приніс ще й чисту білу спідничку, Імхотеп здогадався, що хтось високопоставлений хоче його бачити. Може, Ератосфен. Очевидно, завдяки йому він, Імхотеп, ще не висить на мурах.
— Тепер ти знову схожий на людину,— з ніг до голови оглянув юнака бородатий.— Іди за мною. Але не думай тікати, бо лише нашкодиш собі.
— Куди ведеш мене, достойний? — поцікавився Імхотеп.
(Продовження на наступній сторінці)