По дорозі з Ракотісу Шамеш зустрічався з довіреними людьми, вручав Птагмесу і Менхеперу нові, написані Імхо-тепом, відозви, а ті в свою чергу передавали йому вказівки Меріба. Те, що раб зупиняється біля них, "вух" не дивувало. Достойні люди теж люблять копчену рибу. А несумлінний раб, замість віднести своєму панові, розпродує її за халкої. Бо що спільного в раба і шановного писаря?
Навіть те, що Шамеш зупинявся час від часу на розмову з котримсь із рабів, не насторожувало "вух": адже біля нього не збирається гурт. Та й про що можуть розмовляти двоє рабів? Скаржаться на долю. А таврований стягує рибини з низки і роздаровує їх співбесідникам. Обкрадає свого пана, якого, мабуть, не боїться. Або той пан дуже старий і байдужий до того, що чинять його раби, або такий молодий і наївний, що довіряє їм. Шкода його. А може, він з тих диваків, які твердять, що раб — людина і має Ка,-— такі теж зрідка трапляються. Своїми недоречними твердженнями вони шкодять собі й іншим. Махнувши рукою на нубійця, "вуха" продовжували шукати бунтарів.
Увійшовши в кімнату, Шамеш вийняв з-за набедреної пов'язки папірус, який одержав від Птагмеса, і подав його Імхотепові. В ньому Меріб повідомляв свого помічника: Гармахіс передає, що у верхніх номах ось-ось спалахне повстання. Нехай Шамеш негайно сповістить рабів, щоб були напоготові.
Довідавшись про зміст папірусу, нубієць аж просяяв з радості.
— Таврований раб помститься за своє тавро,— проказав він збуджено і подер папірус, сховавши його шматочки за набедреник.
— Ти вийдеш з кімнати, а хтось загляне,— виправдався перед Імхотепом.— Спалю їх зараз. У Музейоні теж є "довгі вуха". Навіть окремі раби за обіцянки стали донощиками. Але ми всіх їх знаємо. Одного з них недавно знайшли в кущах з перерізаним горлом. Жерці гадають, що раби не поділили ячмінної паляниці. Інших запроданців теж не мине кара!
— Скільки в тебе людей? — перевів розмову на інше Імхотеп.
— Двадцять тисяч в Александра і ще стільки в Дельті, — порадував Імхотепа нубієць.— Ще кілька тисяч їх прибуде з іудейських дільниць. На чолі кожної тисячі стоятимуть військові стратеги, які підібрали вже сотників. Епістрате-гом над ними буду я,— не приховав гордості.
— За зброю візьмуться ще й сорок тисяч александрій-ських злидарів: єгиптян і сірійців,— поінформував Шаме-ша Імхотеп.
— Ха-ха! — несподівано засміявся нубієць.— Візьмуться за зброю!.. За яку? Ми повинні здобути її в еллінів. На перших порах за мечі нам правитимуть сокири і лопати, а за щити — сковороди. Багато нашої крові потече, але раби такі озлоблені і так прагнуть помсти, що не відступлять перед гоплітами і не пощадять нікого з гнобителів.
"Ніке теж загрожує небезпека,— жахнувся Імхотеп.— Як її відвернути од неї?"
Розлючені раби не зважатимуть, що Ніке ні в чому не винна. Проте він не може попередити її про небезпеку, бо це з його боку була б зрада повстання. Від Ніке узнала б про нього Терсея, а од Терсеї довідався 6 і Доріон. Тоді весь задум зазнав би невдачі і тисячі людей повисли 6 на мурах. Навіть смерть Ніке не примусить його відкрити таємницю, хоч він радо віддав би своє життя за кохану. Бо що воно варте без неї?
— Ти посумнів, мій молодий пане,— помітив зміну в настрої юнака Шамеш.
— Я просив тебе не називати мене паном, коли ми удвох,— нагадав нубійцеві Імхотеп.
— Поки не здобуду в битві волю, так називатиму тебе,— відхилив прохання юнака Шамеш.— А тепер скажи, що тебе хвилює?
— Навряд чи ти зарадиш моїй тривозі,— засумнівався Імхотеп.
— Утікачі-рудокопи навіть у пустині знаходять стежечки... Пошукаємо їх і ми.
— Йдеться про Ніке,— зізнався юнак, бо їхня любов не була для нубійця таємницею.— Під час повстання хто не свій — той ворог. Повстанці не пощадять Доріона і його близьких.
— Доріон теж не щадитиме їх, — поставився вороже до начальника філакетів Шамеш.— Але його сім'ї, гадаю, можна 6 допомогти, — замислився.
— Ти знайшов стежечку? — зрадів Імхотеп.
— Ще шукаю її,— згасив радість юнака нубієць.— Але не впадай у відчай. Ти добре зробив, що довірився мені, а стежечку знайдемо. І серед рабовласників трапляються, хоч зрідка, люди з лагідною душею, і їхні раби прагнуть одвернути від них сліпу помсту. Невільник носить у душі ненависть або приязнь. Яким був для своїх невільників Доріон?
— Не знаю,— знизав плечима Імхотеп. — Усіма домашніми ділами управляла Терсея. Вона, мабуть, не збиткувалася над підлеглими, бо я не бачив рабів Доріона з посинілими спинами, а Ніке ставилася до них дуже доброзичливо, бо в неї голубине серце.
Шамеш посміхнувся, але сумніву не висловив. На його батьківщині в молодих дівчат теж були голубині серця, але згодом у них наставали разючі зміни.
— Доріон не сидітиме дома під час повстання, а разом з гоплітами гаситиме його нашою кров'ю,— насупився Шамеш.— Тебе першого не пощадить, як довідається, що ти причетний до змови,— не приховав жорстокої правди.— Накаже повістити на мурах. Адже ти заважаєш йому поріднитись із стратегом. Доріона ми теж не пощадимо, хоч як би ти заступався за нього,— попередив Імхотепа.— Але Тер-сею та Ніке раби не скривдять, якщо вони не кривдили їх.
У ніч перед повстанням ми позначимо ті будинки, що під нашою опікою, і повідомимо про це повстанців. Такий знак буде і на житлі Доріона, бо знаю, яка дорога для тебе Ніке. Однак я можу наказати лише рабам, але не владний над повстанцями, якими керують Меріб та його стратеги. Ти з ними обміркуй заходи для безпеки обох жінок. А тепер дай мені драхму і старі сандалії,— хитро примружив очі.— Усі повинні бачити, що таврований Шамеш несе їх шевцеві.
Коли Шамеш пішов, Імхотеп навіть не глянув на папіруси: було не до них. Думками звертався до Ніке. Навряд чи швидко вони зустрінуться, бо в ті вирішальні дні він буде в Батою і Мерібом. Спалахне весь Кеміт від Фіваїди по Велику Зелену Воду. Хто переможе, цього не знають і боги — ні Чорної Землі, ні еллінські. Якщо переможуть повстанці, то в Кеміті не буде рабства, фелахи працюватимуть на своїх арурах 39, ремісники — у власних майстернях. Вони, каже Меріб, платитимуть посильні податки, а їхні гроші йтимуть не на святині, палаци і дари для жерців, а на спорудження нових каналів, Музейонів і фортець, щоб жодна ворожа нога не ступила на Чорну Землю. В каменоломнях і рудниках працюватимуть ті, які порушать нові закони. І ніхто ні над ким не буде знущатися.
"А якщо повстання закінчиться невдачею? — постало тривожне питання.— Тоді дуже багато нових Ка прибуде до царства Осіріса. Може, й моя, якщо так судилося долею",— схвильовано відповів самому собі Імхотеп.
Що буде, покаже майбутнє. А Ніке повинна жити, що б там з ним, Імхотепом, не трапилося. Але щоб убезпечити її, треба якнайшвидше зустрітися з Мерібом і його обома епістратегами. Вони, як і Шамеш, повинні позначити будинки, які повстанці зобов'язані обминути, незважаючи на те, хто в них проживає.
Імхотеп, не гаючи часу, взувся в святкові сандалії (буденні узяв Шамеш) і подався до Меріба.
Александрія, як завжди, шуміла і вирувала, дуже багато людей снувало без діла. Судячи з їхнього вигляду (більш ніж скромного одягу), це були раби або вільні злидарі, які шукали принагідної праці, щоб заробити на ячмінну паляницю. Мовчазні і суворі, вони багатозначно перезиралися з такими, як і самі, або на ходу обмінювалися одним-двома словами.
А р у р а — 0,2 — 0,28 га
Якийсь непоказний чоловічок з обличчям єгиптянина приступив до Імхотепа і став по-змовницьки підморгувати йому, але, помітивши в нього на грудях знак Музейону, швидко відійшов. Люди з таким знаком були поза підозрою. Імхотеп злим поглядом стежив за чоловічком, поки той не зник у юрбі: йому було боляче, що трапляються єгиптяни, які за драхми продаються ворогові, — хоч у великій отарі — не без паршивих овець. Імхотеп так озлобився на провокатора, що радий був би побачити його повішеним вниз головою на мурах. Адже донощик, не задумуючись, запродав би його, погубив би тисячі співвітчизників, занапастив би велику справу.
На невеличкому майданчику в Єгипетсько-Сірійській дільниці кілька чоловік уважно прислухалися до слів товстого промовця.
"Мабуть, вихваляє цілющі ліки",— подумки насміхався з товстуна Імхотеп.
Та коли підійшов до гурту — жахнувся: промовець закликав до повстання. Який необережний! Наражає на смерть себе і людей, що його слухають. А втім, що він верзе! Невже причулося? Але ж у руках у нього шматок папірусу — напевно, відозва, яку він читає. Заїкається, по кілька разів повторює кожне слово, ніби хоче, щоб слухачі запам'ятали їх, або читання важко йому дається.
"Не щадіть ворогів, їх святинь і будинків. Вбивайте і руйнуйте!" — вловив Імхотеп слова і миттю кинувся на товстуна.
— Замовкни! — вигукнув люто. — Читаєш фальшиву відозву.
— А ти маєш правдиву? — зрадів товстун.— Не я ж її писав! Знайшов! — відвів од Імхотепа погляд.— Не буду заперечувати, читаючи її, я дещо наплутав, бо малописьменний, ще й недобачаю: хворію на очі,— виправдовувався.— Прочитай ти,— подав юнакові папірус.
Це справді була відозва, та ще й, як встиг зауважити Імхотеп, написана його рукою. Але в ній не було ні слова про вбивство і руйнування. Навпаки, мова йшла про поміркованість і стриманість.
(Продовження на наступній сторінці)