Це ти – не твоя помада, не твоє око, не твоя думка. О, це ти – не твої кучері, персні, сльози. Не твої слова, крики, не твій сон. О, це ти – не твої робота, подруга, дитя. О, це ти – не твій стогін, докір, похвала. Не твоє місто, не твоє життя.
Прости, прости мене.
Окс Нюрп (II). Остання розмова в Прозорій Плямі
Була середина дня, косі промені пробивалися крізь дах, освітлюючи напівтемряву.
– Взагалі, кінчай клеїти дурня, хлопче, – сказав Окс. – Ми не для того угробили вісім наших хлопців, щоб ти, чорт тебе забирай, водив нас за ніс. Чому ти не хочеш нам допомогти?
Габр сидів у курені обличчям до виходу, а на тлі світла, що лилося всередину, темніла могутня фігура Окса. Його старече сиве волосся підсвічувалося по краях, створюючи німб.
– Я не воджу вас за ніс, – промовив Габр. – Я насправді нічого не бачив, коли зняли пломби. А потім… Потім поступово зір повернувся. Ви ж знаєте, вони напхали у мене невідомо скільки біцефрасола.
– Чому ж ти знову почав бачити?
– Вони не встигли. Не встигли провести повний курс.
Старий, схоже, завагався.
– Ти зрозумій, хлопче: від тебе вимагається кілька фізичних дій і все. Блок маленький, сховаєш у кишені. Наша людина тебе проведе через пропускний пункт і розповість, як пробратися в Головний Зал ЦЕУ. Ти ж бачиш, чорт візьми. Бачиш! Ти це хоч розумієш? Ти можеш обійти будь-якого охоронця десятою дорогою. Почекаєш, поки він пройде повз тебе, віддалиться – і тоді прошмигнеш до потрібних дверей.
Хтось заступив світло, і Габр почув голос:
– Мій Генерале, восьмий блок готовий!
– Гаразд, – відповів Окс. – Хай підготують гвинтоплан.
– Слухаюся, мій Генерале.
– А як ви будете жити, якщо мегаполіс загине? – запитав Габр.
– Почекай, я не скінчив. – Старий ворухнувся, витягнув відсиджену ногу. – Ти увійдеш у Головний Зал, там біля пультів сидітимуть чергові. Вони всі сліпі, і тобі нема чого їх боятися. Ти один бачиш у цілому мегаполісі. Ми тобі покажемо схему, там є головний сектор і в ньому місце, де потрібний тобі блок. Справа забере дві секунди, він легко знімається. Заміниш блок – і тікай потихеньку.
– Як же я вийду назад?
– Як і увійшов. Коридорами проберешся сам, а на вході та сама людина тебе зустріне і проведе.
– Як вона мене проведе? Там що, немає локаторів?
– Чорт візьми, це вже наша справа, – вилаявся Окс. – Ти занадто багато питаєш. Ти що, думаєш, ми тебе кинемо в пащу звірові і все? Ми за тебе поклали стільки життів, дурень. Які були хлопці!
– А якщо… якщо я відмовлюся?
– Ти не можеш відмовитися, чорт візьми.
– Чому?
– По-перше, чорт візьми, уже заплачено надто велику ціну. Але ще й тому, малюк, що тобі нема куди подітися. Поза Прозорою Плямою тебе виловлять за кілька днів, ти не встигнеш нікуди втекти. У них швидкісні гвинтоплани. Тут, у Плямі, тобі, чорт забирай, робити теж нема чого. Тож залишається мегаполіс… Ну і повертайся туди, живи. А? Спробуй знову жити їхнім життям – все бачачи, про все дізнавшись. Що? Слабо? Отож-бо. Ти, хлопче, відрізаний шмат, як і всі ми, тому ми відчуваємо, що ти наш, хоч як ти не хитруй.
– А якщо я зупиню мегаполіс?
– Зупиниш – і ти вільний птах: іди в далекий простір. З очима ти не пропадеш. Живи з морем, з горами… Ти станеш богом, чуєш? Ти втратиш гарантоване забезпечення, але знайдеш цілий світ.
– А ви? – запитав Габр.
– Що ми? Яке тобі діло?
– Ви ж зараз усе берете з мегаполіса. А коли він загине…
– Чорт візьми, про що ти говориш? Яке це має значення – виживемо ми чи ні? Не буде більше страшної сили, що нависає над людиною, – це головне. Через багато числень, можливо, з’являться тут зрячі люди, припустимо, твої нащадки. І тільки здивуються, зустрівши на своєму шляху страшну залізну стіну, нескінченні лабіринти. Тільки здивуються і все. Все буде мертве – купа мертвого металу, начинена мертвими дротами і трубами.
– І скелетами.
– Що? – перепитав Окс.
– І скелетами, – повторив Габр.
– Яка різниця, – відразу зреагував той, – помруть усі у ці дні чи через трохи більший відтинок часу. Хто з них не стане скелетом? Відповідай.
– Всі стануть, – промовив Габр.
– Ну, то через що ти так хвилюєшся? Зате не буде наступних поколінь, не буде більше нехтування істиною, красою.
– А якщо ці люди живуть не для істини і не для краси?
– Таке життя безглузде, воно не має права на існування, – відрубав Окс.
– Звідки ви знаєте?
– Ну все, хлопче. – Окс раптом різко підвівся. Зігнувшись, вийшов із куреня. – Виходь, нам нема часу філософствувати.
Габр вийшов. Велике, кругле засліпило йому очі.
– Хай там як, тебе зараз доправлять до підніжжя мегаполіса. Обирай сам: якщо ти можеш жити їхнім життям – живи. Але врахуй, що бачити цей світ, – він обвів рукою навколо себе, наче сам його бачив, – тобі доведеться недовго. Не тільки цей, а й будь-який світ. Настане час – і ти будеш мучитися, що не бачиш бодай залізного бункера чи бодай потворності оточуючих. Ти станеш сліпий, назавжди. Як ми.
– Вони мене спіймають?
– Вони почнуть стежити за тобою з першої секунди і виловлять у зручний час. І вдруге ми тебе вже не дістанемо з бокс-камери. Навіть якщо б і хотіли. Ти все одно повернешся до нас: спочатку потрапиш у квадрат 4-Б, а потім прийдеш сюди. Бо Прозора Пляма – єдина віддушина для таких, яким станеш ти. Ти будеш знову стояти тут, на цьому місці, якщо взагалі виживеш, але сліпий. Сліпий, зрозумів? Ти хочеш пройти це коло, хлопче?
Габр мовчав.
– І невже ти думаєш, що своєю відмовою врятуєш мегаполіс? Чорт забирай, ти залежиш від нас, від мегаполіса, а ми ні від кого не залежимо – ми невидимі. Ми продовжимо пошук. Не сьогодні, то завтра, нехай через кілька числень ми знайдемо того, хто нам потрібний, і зробимо свою справу. Страхіття не повинно існувати.
Габр знову нічого не відповів.
– Ми невидимі, – сказав Окс. – У нас є час. Ну?
Кругле, гаряче висіло високо над лісом, заливаючи все немислимим щастям.
– У вас там немає близьких, – сказав Габр. – Тому вам усе так легко.
– Ти думаєш, я без душі, хлопче? – Окс ступив до нього крок, поклав важку руку на плече. – Я теж можу відчувати біль і страх окремої людини. І якщо ти думаєш, що я не уявляю жаху тих, хто застряг у пневмотрубах і там знайшов свою могилу, то ти глибоко помиляєшся. Чорт забирай, я людина, хлопче, і я бачу, як вони всі метушаться, натикаються один на одного і звалюються в прірву, розбиваються об нижні рівні. Але, по-перше, пекло триватиме добу, не більше. Через добу майже нікого не залишиться.
– Багато помруть вдома, з голоду.
– Таких буде мало. Ти поміняєш блок рано-вранці, коли майже всі будуть поза домом. Це продумано. Ніхто з них додому не добереться. Орієнтатори направлять їх убік смерті. Смерть страшна, малюк, коли про неї говорять, коли її описують. А для самої людини, яка звалюється в прірву, це секунда-дві, вона нічого і не втямить. Вона нічого не бачить.
– Яке ми маємо право позбавити їх життя?
– А яке право на існування має світ, побудований на брехні, на нехтуванні істиною, красою? Досить базікань, – Окс боляче стиснув його за плече. – У мене теж є там дочка.
– У вас? – здивувався Габрі.
– Так. І дочка, і ще дехто. І в усіх, хто у Плямі, хтось там є. Якщо б вони жили вічно, я, можливо, почувався б злочинцем. Але вони смертні, і їхні життя, життя моїх близьких – мить. Завтра це будуть ті самі гори скелетів.
– Що ви говорите?
– Хлопче, істину треба договорювати до кінця. Вкоротити мить – це майже ніщо, якщо на іншу шальку терезів покласти найбільшу з цілей. Звідки ти знаєш, що людина, яка розіб’ється завтра, не збагнувши навіть що до чого, післязавтра не вмирала би своєю смертю в муках, проклинаючи все на світі? Де ж тоді добро, а де зло? Ти приносиш біль – добре. А що приносить природна смерть? Яка людині різниця, хто буде стояти за її болем? Втручаєшся ти чи ні – біль неминуче прийде. Ти не приносиш нещастя, а лише наближаєш його. А можливо, і полегшуєш, чорт забирай.
Габр подивився на обличчя старого. Окс був вищий за нього, обличчя його, поросле коротко стриженою сивою бородою, було видно знизу – напружене, вольове, зі складками відчаю в куточках губ.
– Ви сказали, що на іншій шальці терезів найбільша з цілей.
– Так.
– А звідки ми знаємо, яка мета найбільша?
(Продовження на наступній сторінці)