– І як же ви після цього могли підвести всіх цих людей? – промовила істота, яка темніла на тлі сліпучого кола.
– Не знаю. Я…
– Стільки поколінь, – вела далі істота, – стільки покладених життів. Вся ця база, ці загони людей – все існувало й існує лише для однієї мети, яку мусили здійснити ви.
– Зізнайтеся, – різко підняв голову Габр. – Усі помітили, що я зрячий, і Окс… Він вирішив підіслати вас, щоби ви… наодинці зі мною…
– Який ви все-таки нерозумний, – розсміялася жінка. – Ви думаєте, я вас здатна психологічно обробити?
– Тоді навіщо ви все це говорите, питаєте?
– Ви мені цікаві, як ви цього не розумієте. Може, картопля вже готова?
Габр зітхнув і пальцями розгріб теплий попіл. Картоплини були ще тверді.
– Ви не відповіли на моє запитання, – промовила істота.
– Ваше запитання… Хтось поклав життя, покоління працювали заради якоїсь мети…
– Саме так, невже вам байдуже, що вас чекали десятиліття? Якщо не цілі числення. Тільки зрячий може проникнути в Центральну Диспетчерську і знайти потрібний блок.
Кругле, величезне наполовину сховалося за деревами, і тепер відблиск на воді став чорно-червоним.
– Я боюся, – зізнався Габр. – Я боюся ось цими руками зробити жахливе. Це не моя мета, це мета Окса. І до того ж… Для цих людей усе просто: покінчити з мегаполісом, із усією системою. Винищити "світ, побудований на брехні", світ сліпців.
– А ви вважаєте, що цей світ збудований на правді? – уточнила істота.
– Ні, я згоден. Звичайно, на брехні. Він жахливий. Але…
– Що "але"?
– Ви знаєте, – сказав Габр, – останнім часом я зустрів там різних людей. Я уявляю собі: блок замінено ось цими руками. І все. Всі сигналізатори, орієнтатори, всі індикатори божеволіють, дають неправдиву інформацію. Люди застигають у жаху – з тих, хто ще не встиг впасти з вулиць у прірву. Кожного опановує жах. І старий музикант, і священик, і моя дівчина… Так, я їх загублю всіх. Всіх, розумієте? Що з вами?
Істота, що куталася в якусь тканину, здригалася.
– Я так і думала… Так і думала, – голос її переривався судомними збудженими звуками. – Вони самі собі створили пастку. Самі.
– Про що ви?
– Про Окса, про всіх нас.
– Я не розумію.
– Вони шукали зрячого – і знайшли його. Але те, що вони задумали, міг зробити тільки сліпий. Тільки.
Істота здригалася від дивних звуків, що потрясали його, витирала рукою очі.
– Не розумію, – сказав Габр.
– Технічно – тільки зрячий. А психологічно – тільки сліпий. Тому що… тому що зрячий не буде настільки озлоблений, щоби не бачити нічого навколо. У зрячого залишається весь світ, навіщо йому губити мегаполіс, чийсь світ? Він бачить інший світ, бачить світло – і світло будить надію, віру. А в них… У них усе це відібрано людьми з мегаполіса. Навічно. Їм нема чого втрачати. Їхнє життя скінчилося.
– Ви хочете сказати…
– Так, – перебила його істота. – Вони всі у відчаї! Зневірені, розумієте? І вони знайшли зрячого, щоб він став їхнім знаряддям. Але ж… але у зрячого не може бути відчаю, ніколи.
– Ви так думаєте?
– Так. Йому подарований увесь світ, диво іншої реальності. Він може йти без сторонньої допомоги, сам добувати собі їжу. Він постійно з дивом. Він – зрячий. Навіщо йому вбога мета групки зневірених і приречених? Їхні шляхи – різні.
– Звідки у вас такі думки?
– А ви думаєте, ви один такий розумний? – Голос її знову весело затремтів. – Мені про це казав один чоловік. Він теж тут. Але він занадто думальщик.
– Хто він?
– Майже ніхто. Чергує на складі. У нього є час думати. Але, знаєте, я не вірила в його передбачення.
– В які?
– Що вони загнали себе в глухий кут. Що зі зрячим у них нічого не вийде.
– А ви шкодуєте їх… – сказав, подумавши, Габр. – Коли ви говорили, що вони приречені, що вони в розпачі, у вашому голосі прозвучали співчуття, біль.
– Я дуже довго прожила з ними, – відповіла жінка. – Вони нещасні. Всі. Вони всі бачили світ, а потім їх кидали у квадрат 4-Б. Що тут дивного?
Величезне, сліпуче сховалося за деревами, пробивалися лише палаючі проблиски.
– А ви інша, – сказав раптом Габр.
– У якому сенсі?
– Я дивлюся на вас – і ви інша, ніж ті, кого я бачу, бачив навколо. Волосся…
– А, це звичка, – усміхнулася жінка. – У ті місяці, коли я бачила, я навчилася приводити себе в порядок. Я працюю трохи з волоссям, з одягом. Коли бачиш, усе це має сенс. Зовнішній вигляд.
– Для кого ж ви…
– Для себе, – не дала йому договорити жінка. – Я уявляю, що мене хтось може бачити.
– Навіщо?
– Сама не знаю, – пересмикнула плечима жінка. – Я роблю ось так.
Істота полізла в кишеню, дістала якийсь предмет.
– Я розчісую волосся.
– "Розчісуєте"?
– Так, ось так.
І вона пішла на його голос, підійшла зовсім близько.
– Де ваша голова?
Руками вона намацала його обличчя, почала повільно проводити чимось по його волоссю.
– Що ви робите?
– Дурненький, мовчіть, – сказала істота. – Я розчісую ваше волосся.
Межі
Контрольна смуга тут була зовсім інша, ніж по краях вулиці. Тут, де закінчувався квадрат, її ширина сягала декількох десятків метрів, і Габр ішов нею, намагаючись не звертати уваги на все частіші пучки альфа-випромінювань. Нарешті ввімкнувся і звуковий сигнал, який не припинявся весь той час, поки Габр перебував біля бар’єру.
Бар’єром були ґрати, які підносилися догори. Ще не доходячи до них, Габр помітив щось дуже дивне: там, за ґратами, не було видно продовження рівня. І здалеку він також не побачив рівня вище, ніби тут закінчувався мегаполіс. Але чи мислимий такий збіг?
Незабаром він усе зрозумів, прикипівши до ґрат. Рівень таки продовжувався там, далеко, де теж стояла ледве помітна сітка. А між двома ґратами зяяла прірва, каньйон. Габр спробував скільки можна просунути голову між прутами і заглянути вниз. Дна він, звісно, не побачив.
Це був обвал. Справжній обвал. Із нього стирчали шматки балок, покорчені, що подекуди гойдалися на вигнутих трубах, залізні контейнери будинків, крізь проломи в них було видно убогі нутрощі квартир. Звідусіль звисали безладні грона дротів, один акустичний датчик висів просто на ґратах. Очевидно, він упав із якогось рівня пізніше і зачепився по дорозі одним із кінців. Провал, однак, перерізало кілька справних пневмотруб; поїзди, а в них люди мчали через провали, ні про що не підозрюючи.
Отже, ті потужні опори, які він бачив унизу кілька днів тому, – вони аж ніяк не вічні. Він так і думав. Невідомо, скільки числень вони стоять. Час від часу вони не витримують і величезна кількість маси всіх рівнів валиться вниз разом із вулицями, будинками, ресторанами, фільмозалами і нарадами квадратів. Тоді прибуває хтось – хто все-таки? – і ставить ґрати, проводить контрольні смуги. Отже, комусь про все відомо? Хтось таки знає, що не все вичерпується близьким простором?
Габр ішов уздовж ґрат, і все нові й нові картини розгорталися перед ним. На уламках балок, що стирчали звідусіль, висіли зогнилі рештки речей, шматки меблів. Скільки минуло числень від дня катастрофи? І чому люди, що живуть поруч, за сто метрів, нічого про це не знають? Хто їм розповість?
Звичайно, вони ніколи не повірять, ніколи. Якщо вони повірять у те, що знаходиться поруч, за їхнім будинком, вони втратять все: спокій, затишок, щастя. Все буде вбито в одну мить. Тому вони повірять не те що Державному Об’єднанню – будь-якому пересічному сусідові, який оголосить сказане нісенітницею, а самого оповідача – психічно хворим. Повірити у що-небудь подібне – означає поставити хрест на собі, на своєму житті.
Габр відійшов від ґрат і тут побачив гвинтоплан, який вискочив з-за віддаленого перекриття. І відразу, по прямій до гвинтоплану, впав в очі скелет, що звисав униз головою з понівеченої балки.
Озираючись, Габр побіг до ближніх будинків. І хоч він давно залишив контрольну смугу, звуковий сигналізатор не припиняв пронизливого виття.
Із збірки віршів Чиза Ділка "Близька далина"
Час видання – перша чверть 9-го числення. Центральний Архів. Інвентаризаційний номер 19-КЛ-41215. Ящик №14421596. Один екземпляр. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.
Сонечко складок ось тут – це ти. Я цілую ці джинси. Шубка – це ти, я ніжно гладжу її, залишену. Парфуми, які були парфумами на вітрині і стали тобою, – це ти. Це ти – вигин сукні, чобітків, слова "Гад проклятий", сльози, грюкання дверима, запах з-під пахв. Біле кільце рук навколо мене, в якому я лечу, розкидавши залізобетонні стіни, розкидавши все, з диким криком, ні, з тихим схлипом, я.
Як, як я спіймаю тебе?
(Продовження на наступній сторінці)