— Ганю, мені треба на бригаду, я з хлопцями договорилась, вони мені там щось вбіщали — ви знаєте, мені треба, я сама роблю, ніхто мені не поможе. Й нашо кому знати, як я мучуся сама. Але я сибі дустану й буду знати, шо це я своєю працею здобула. Ви знаєте, я красти не йду. — Тамара збадьорилася трохи, вже не могла, щоб сумною стояти. — Йдіть, Порохнюк, не підслуховуйте.
— Та про мене, — Порохнюк гладив коліна знизу доверху обома руками, не випускаючи кашкета. — Це жизнь така.
— Порохнюк, ще будете? — наготувалася до нього Ганя з графинчиком.
— Я норму вже виконав — ви мене знаєте. Я б самий попросив. Типіро з больниці вернувся з ногами, то я воздер-жуюсь.
— Порохнюк, ви не забудьтеся ввечері прийти, — може, Іра буде.
— Порохнюк прийде, не бійтеся, Ганю, — засміялася з вулички Тамара.
Ганя стала подивитися, як це Тамара десь буцімто на колгосп подріботіла, близенько до тинів тримаючись, — от ця Тамара, вона й ходить якось так гарно; а за Порохнюком вона довго не дивилася — так наче на всю вуличку глянула й за хвіртку зайшла. Звідси вона вже тільки головою повернула в той бік: де це Тамара вже проти сонця сховалася й де Порохнюк звертав на Солом'яну вгору.
Клава нагнулася взяти слоїка — мати їй рано ставила молоко на лавці, щоб далеко було не йти.
— Це Тамара приходила, маму?
— А ти хіба взнала, шо це Тамара була, Клава?
— Чо це я не впізнаю, диви-но на неї, — ти щось таке скажеш. Я спати не могла од рана, — ви тут як поставали балакати. — Клава взяла слоїка зверху й спідсподу. — Шо це вона хотіла так зараня?
— О, то це шо, не мона зайти нікому вже. — Ганя як-то йти хотіла у те подвір'я й кивнула головою: балакай.
— То хіба я вам шо кажу. Спиталася, чи вона шо хтіла... Ото вже вас не спитай нічого.
— Йшла собі та й зайшла, — велике діло.
Клава щось таке хотіла згадати, щоб мати не гнівалася, — ці старі такі поробилися, що їх не чіпай.
— Я за Тамару спиталася, думала, може, вона мене хтіла бачити, — вона за мене нічого не взнавала, мам? Вчора Славіка проводила, то ми Тамару бачили. Вони чось з Миколою не мирять. — Ганя дивилася на дочку й наче боялася її чогось — геть їй як баба Прокопчучка жива стоїть і балакає. — Та й це... Тамара йде з нами до автобуса, каже, — а Славка її спитав, де це вона була, шо він приходив, — Микола такий зробився!
— Я не знаю, за шо це вона тобі казала, — немов-то питалася Ганя в дочки. — Хіба Микола до неї сердитий?
— Певне. Шо він їй за ці коси робить.
— Ой ти, а я бачу, шо вона так переживає за ці коси.
— А коли це ви думали їхати в той Житомир.
— Може, сват приїде. — Ганя ще оглянулася до дочки з того боку, де до корови йти... — Там же щодня робить це, чи ні? — Клава голосніше сказала: — То щодня. — Може, Толька приїде, Тамара йому по телефону що казала?
— Хіба я була там, щоб чути. Я її просила, щоб передала, — може, приїде. Скільки ми тут будемо сидіти.
— А знаїш, Клава, — аж до душі доччиної промовляла Ганя, — може в них це зара таке, то ти й не їдь. Батько потім одвезе, й без мороки буде. — Клава біля ґаночка й собі оглянулася, щоб спитати: — А Порохнюк шо казав. — Ганя стояла та думала, що дочка в неї гарна, оно брови які чорні й густі, аж зрослися, — вона вже звідси то бачила Клаву якоюсь аж меншою; так шкода її зробилося. Але почула знов Клавин голос: — Чи це ви тьотю Іру будете ждати?
— А, я не хтіла так зразу питати Порохнюка, — хай батько приїде та йдуть подивляться. Бо я не можу — я в тій хаті молодою жила, мені тепер шкода на неї дивитися.
— Ну то як ви вбіщали тьоті Ірі, то ви вже її не дуріть, — чо вона другий раз без нічого поїде.
— Бач же, шо його в Житомир покликали. Я йому казала, не їдь сьодня, — чи той Хробуст шо, не пожде дня?
— Хай би Порохнюк сам пішов подивився. А то...
— О, ну то чо це він сам піде, без хазяїна. Щоб тамо ще дивилися. — Ганя замислилася й уже до себе казала: — Чо це він слова не обізвався за хату, сидів тут...
— А ви його пит-а-ли-и? Шо він вам так скаже.
Вона його ще буде питати — ой, хоч би ця Клава її не дратувала. Але хіба ти розкажеш, коли це вони вдвох з Петром — цей Порохнюк і її Петро вдвох, — ходили до сестриної хати й дивилися.
Вони там трохи поколупали ці стіни знизу, є дерево, що вже все струхлявіло, — хіба на дрова можна пустити. Але як це, що Ганя не може згадати, коли це цей Порохнюк сказав. Купила, каже, за вісімсот на старі, а це новими вісімсот хоче.
Хотілося Гані, щоб Клава й ще балакала, таке на неї найшло: вона думала за цю хату на містечку, де вона й дівувала; й хоч сестрин чоловік і лихий до неї бував, а всеодно ж — вона там жила.
— А Славка вам шо казав? — почула вона знов Клавин голос й це думала бігом помахати головою, що ні, не чула вона від нього слова; аж якось дивно було, що це він за хату нічого не взнає.
— То Славка казав, шо був у Семена Порохнюка, там якраз Міла з чоловіком були, — згадала щось трохи інше Ганя. — Зайшов, каже Славка, у той садочок, аж з бур'яну не видно його нікому, — й — напла-акавсь-а-а...
— То ви з тьотюю Ірою хоча договоріться. — Клава вже йшла в стару хату й оглянулася, але очима щось по землі видивлялася. — Славка найшов кашкета, маму?
— О. Він мені каже, де це я кашкета дів. Ми подивилися в хаті і в наметі — може, де на лавці валяється. Я йому кажу, то Петькового вдягни. А мені, каже, треба дядькові Андреюві віддати. — Ганя так само вже йшла у тому, другому, подвір'ячку, десь до хліва, але ще пождала, що Клава скаже. — Чи це він ще думав назад у Яроповичі їхати, я зна-аю....
— Ну то вони ж поїхали, — хіба ви забули; їм з Яроповичів їхати лучче, ніж од нас.
— Ай-бо, це він забувся у Вери й тепер не може знайти. Йди до Вери, Славка, може, ти там де поклав. Й ти знаєш, кашкет був у Вери. Як це воно... — Гані трохи рука затерпла тримати, й вона на руку зіперла, щоб біля грудей було, цю ношу. — Славка прибігає до Вери, каже, вона якраз зі столу приймала, а він питається, чи нема в вас мого кашкета. Диви-но, сину, заходь, чо ти став на порозі, дядько, каже, ліг, як хоч, то я збуджу його. Дивися, може, де лежить, каже йому Вера, але вони ніде не найшли. Й коли це Славка хотів уже йти, він глядь на мисник, а на миснику кашкет лежить — як-то хто переклав. Вера каже, хто це його туди поклав, я не знаю. Але як він уже радий, шо найшовся кашкет, то тільки дивиться, шо він буде казати — може, він його сам поклав, або хтось прибирав та й переклав на мисник.
— Йшов Мишко лягати, взяв з лави кашкета й поклав зверху, — от ще думаєте...
— Ну то це Мишко не знав, чий це кашкет, Клава? — Ганя трохи вернулася, так їй хотілося довести свою правду. — Щоб це він побачив кашкета на лавці й нічого тако не сказав, узяв поклав на мисник та й пішов лягти. Щоб це він не спитався у Вери, чий це кашкет?
— А він його на Славці хіба бачив? Славка його більше в руках носив, він чогось стидався, шо це такий маленький кашкет.
— А то ти не знаєш, шо в Андрея голова більша й чого цей кащкет на Славку буде малий.
— То хіба я кажу, шо він на Славку зовсім уже малий, — він, тако як його в руки брати, якийсь маленький і мілкий. Я за це кажу. А ви нашось перекручуєте.
— А то Славка не сидів за столом, коли Мишко його спитався за телевізора, — це якраз снідати, там, хто міг, прийшов, а Мішка забігає й щось шепоче Славкові на вухо. Кажу, Мишко, сідайте поснідаєте, — нє, Ганя, нема часу. Та й він його потім забрав. От цей Мишко. Еге, він думав, шо Славка йому розбирається в телевізорах...
Клава вже слухала матір, — така їй трохи зробилася на цей раз приємніша бесіда.
— Славік йому зробив, хіба він тобі не розказував. — Клава аж хотіла поставити слоїка знов на лавку. — Ми йшли з Тамарою й з Славкою на автобус, і Славка нам як почав розказувати, як він телевізора справив, — шо там було справляти, він уже справляний був. Мишко не туди включав.
Хіба це він так хтів пошуткувати, цей Мишко, — думала далі Ганя, трохи пригадуючи, коли Мишко за Славкою прибігав; але Славка якось не дуже то й відмовлявся, каже, я, дядьку, не розбираюся. Йдім, сину, може, тобі вдасться. — А Тамара, бідна, ж так боялася, що це Микола прийде на обід і нічого не зварено.
А потім, дурна, каже — а, Микола такий, що самий найде, там десь сало є, хліба вріже. Це я б так сама не змогла, ай-бо ні.
(Продовження на наступній сторінці)