— Ти, — Ганя таки за Тамариних дітей подумала, — шо це таке, шо Люда твоя так рано прийшла; вона приходить — я їй гостинця дам, вона трохи побуде та й іде. А це чось рано. Я не спиталася. Диви! Я думала, може, ти за чим послала, але як вона мовчить — постояла трохи на дверях у кухні, й я не побачила, де вона ділася.
— Ганю, то я щось хотіла, — аж називаючи кожне слово, переповіла Тамара, але за її сміхом годі було вгадати, чого це Люда зрання приходила. — Але я не скажу. Все. Г-а-ню, не допитуйтесь, я вже найшла. Мені щось тра було, — а Люда в мене така, шо не скаже, це тра два рази питаться, шо ти, Люда, хочеш.
— Яв неї питалася, де мама, Люда; каже, мама думає на роботу йти. А батько де, питаюся, Люда; батько, ще ми спали, пішов, каже. То шо я більш буду питати. Це щось мені треба було Петькові сказати, чи поїдемо до кумів у Житомир. То взяла б написала записочку, як ти знала, шо вона не скаже.
— Ай, Ганю. Нашо про це балакать. Я вам сказала. Мені бігом треба було зранку. Я перерила в себе усі шухлядки, — думаю, де вона могла дітись, я ж знаю, шо цюди клала, в мене місце своє є, і це іменно якесь з дітей переховало або гратися взяло. — Тамара згадувала, про що саме балакала, — як це голова болить, то чогось усе вилітає на ходу. — Думаєте шо, Ганю, це Люда йде до вас, — я її посилаю, — і щось мені стукнуло в голову подивитись в її портфель. Я дивлюся в портфелі — а вона собі, видко, замотала ще вчора й держить у портфелі. Мені місця не було! Думаю, нашо це вона їй треба? А вже як я собі зробила, шо мені треба було, я подумала, може, в школі їй шо сказали, щоб приносили. — Тамара згадала й за старшого хлопця свого. — Мені, думаєте, раз не було, шо Вітьку застала, а він папіросу скручує, — так, певне, хотів закурити... Ну то він у мене більше в руки не возьме — о, ні. Він ще не пробував, який то дим з цеї папіроси, — я кажу, на-но потягни, попробуй, але він затулився, шо й очей не видко, каже, мамо, я більш не буду. І я з тих пір не чула, щоб від нього смерділо димом.
— Ой-бо, дурна, шо ти його мучиш. Він як захоче, то ти й знати не будеш. — Тамара побачила все лице Ганіне, таке відкрите й аж підозріливе наче, й вона сама трохи стямилася — бо вже нареготалася, то скільки можна. — Ти, це якби я до тебе послала за чимсь позичити й щоб це дитина мовчала, а ти не знала, шо вона хоче, то як би це воно все було. Як щось треба, то нащо це мовчати.
— Ну це таке, я вам кажу. Я вже не рада була, шо послала Люду. Але щоб ви бачили, як мені тяжко зробилося, Г-а-а-аню. — Тамара взялася за поперек, шукаючи, де були болі. — Я встать не могла рано. Я не думала, шо це в мене почнеться оце-го; мені вчора на вечоринці ще було добре, я так гарно погуляла. Але я не думала на завтра. Микола чось сказився, давай додоми; кажу, йди, я тебе не держу. То він пішов, а мені ще тра було ложки свої позабирати, то я кажу братові Льонці, пожди, проведеш мене, бо я сама боюся йти, це така дорога далека, ви шо! То
Льонька мене пождав, я забрала ложки й ми ще зайшли до Льоньки посиділи трохи, але кажу, тра йти додоми, бо мене Микола вб'є. Льонька каже: то вставайся ночувати, а рано підеш; йди-и, я хоч уночі, а додоми прийду, мене діти ждуть.
— Диво, шо Славка зайшов, а Микола надутий сидів, — Славка мені каже, так хочеться хліба домашнього. Йому хтось казав, шо ти пекла хліб у печі. — Ганя помаленьку одгортувала газетку на хлібині на тому стовпчику й аж боялася собі признаватися, чи це той хліб, що Славка хотів. — Він каже, я заходжу в хату, а син читає за столиком; коли з тої хати Микола йде — вони поздоровкалися, а Микола як-то до дверей іде; то Славці нема шо робити, він іде за Миколою. Славка каже, мені здалося, шо Микола хотів, щоб я скоріше пішов од них. Він уже за хліб не питався, — каже, я бачу, що в ґаночку на столику півхлібини лежить, але в Миколи не хтів питатися, бо той такий лихий був, — він Миколі сказав, щоб ви вдвох приходили ввечері. Микола каже не знаю, вона десь на Закусилівку пішла; я не знаю, чи ми прийдемо. Якщо вона прийде, то я перекажу; добре, добре, — і зачиняє хвіртку. — Ганя тримала хлібину, й якби це не так за Славку й Миколу згадувала, то тільки й казала б, що: треба, щоб це з тим хлібом таке було, — але цей хліб вже ж її був, прийде, покладе в хаті на стіл і згадає, що й Ігор не подержав у руках печеного хліба, так пішов в армію, і Славка, певно, хотів узяти з собою півхлібини.
— Він лихи-и-ий, Ганю, я ж вам казала, шо він мені робив за ці коси. — Тамара замовкла й перш перебирала ґудзики на піджаку, чи всі застебнуті; хустку ж хотіла зняти легенько, а це смикнула, вкрунулася шиєю з-під хустки, аж гребінець вилетів і вона його біля бока зловила. — Дивіться тепер, яка я! — Тамара дивилася на Ганю, аж очі в неї світилися, думає, ото Ганя зараз ойкне; Ганя, проте, не так здивована була, вона ж знала, що Тамара хотіла відрізати коси, — її трохи диво взяло, яка ця Тамара зробилася: як-то чогось не хватало, й не скажеш до ладу — геть тобі якась друга жінка; але Тамара худіша, то їй не так погано, як це їй: підрубала Клава, шо всю шию видко. — Мовчи, Тамара, тобі гарно. — Гані не треба було розкутуватися, вона хустку зняла ще біля корови, тільки в куфайці розстебнутій це стояла. — Це я, як Баляля, ходжу типір.
— Шо ви на себе говорите. Ви гарна жінка. Ви тепер як до війни, —знайшла іншу думку Тамара, але Ганя відразу якось їй вслід сказала, навіть не пробувала згадувати, яка вона на фотокарточках ще з довійни; вона сказала Тамарі: — Ми тоді собі щось закрутимо, але тако ніколи не ходили.
— Ой, тоді якось жінки вміли глядіть за собою; й робили, кажіть, —не легше було, чим типір; я ще себе молодою трохи знаю з карточки — якісь ми гарніші були, Ганю.
— Ну то молодші, та й тобі гарніші. Шо ж ти хтіла.
— Е, йдіть, Ганю, це я не так трохи кажу. А візьміть оно тодішніх старших жінок, як оце-го ми типір, хто тоді був, то шо — вони не гарніші за нас, отаких Балялів, як ви кажете.
Ганя немов хотіла на сміх звести всю цю розмову, — вона щось подумала, чи нічого такого не забулася, що їй Петро казав.
— Йди до хати, Тамара, може, трохи поснідаємо, — сказала Ганя вже трохи оддаленим голосом, бо нічого у голові не спливало, чи це вона так не могла згадати; що це таке з цею памняттю!
— Я не можу за їжу слухать, Ганю, — Тамара взялася собі за груди аж біля шиї — так од душі балакала. — Чось Порохнюк так рано йде. — Ганя й собі за хвіртку виглянула: — Де ти бачиш Порохнюка? — Тамара аж пальцем показала: — Оно йде, хіба ви не бачите?
— Слухай, Тамара, — ти мене тут пожди, я зара вернуся. — Тамара, проте, біжком уже зачепила Порохнюка — не буде ж сама тут стояти: — Куди це ви йдете, Павлович? — Вона далі вже іншим голосом, притуливши долоню до рота, а ліктя виклавши на стовпчик, казала до Порохнюка: —Може, Іру хтіли побачить? — Але Порохнюк немов був готовий до цього запитання: — То хіба Іра сьогодні приїхала? — Тамара вже своє слово назад брала: — Та то я так, не слухайте. Осьо Ганя вам скаже, спитайтеся в неї. — Порохнюк звернувся до Гані, що верталася з чарочкою й графинчиком: — То хіба Іра сьодня приїде, ти кажеш. — Ганя якось невдоволено, але й жартома водночас, відмахнулася од його питання: — Так, не балакайте, а беріть. — Тамара й собі заохотувалась: — Порохнюк, беріть-но ви перші. — Але поки йому жінки тицяли в руку чарочку, він знайшов час, проте, сісти на лавку, зняти кашкета, а вже, тримаючи чарку, навів товсті брови — буцім він знімав кашкета й це зачепив їх: — Пожди-но, Тамара, розіллєш, — він перейняв чарку в іншу руку, бо Тамара його зі сміхом чіпала під лікоть, а далі для годиться спитався в Гані: — Ганю, то ви Ігора провели? — Ганя з радістю такою, що це згадують Ігора (якось він для неї уже немов далі був, як це типіро, — знала вона, що вже сина не вернеш), підгонила сусіда: — Давайте, Порохнюк, бо видихається. — Порохнюк сказав: — Ну хай буде там добре.
— Тамара, давай ти, — Ганя тепер до неї. — Г-а-а, давай, — мовляв, і слухать не хочу. — Бери-но, не видумуй.
— Ганю, я не можу, — аж голову Тамарі вело вбік. — Повірте на слово. Осьо Порохнюку влийте ще.
— Бери, бо розсерджуся. Та-ма-ра. — Далі втішала немов усіх: — Я ж багато не даю, я знаю, що на роботу треба. Осьо Петька приїде ввечері, то посидимо не так. Порохнюк, і ви приходьте.
— То це Андрейович поїхав — диви, я не знав. Якби я був знав, не йшов би на автобус.
— Порохнюк, слухайте, він сам не знав, а це рано прийшов Андрієць, то вони помінялися, — той Петро хоче поїхати десь лікуватися.
— А-а, то це так. А я думав, він звечора знав. Вони, як правило, знають, коли їм їхати. — Порохнюк взяв кашкета до себе на коліно. — Тамара, бери не задержуй хазяйку. Та будемо разом іти.
— Порохнюк, ви собі йдіть, нам не по дорозі. Я десь на колгосп піду, може, там мої діти де. Може, мої діти до брата пішли на бригаду.
— Так, все, не балакай, — Ганя вже поставила їй на долоню чарочку. — Найдеш дітей, — г-е-е, де вони дінуться; осьо спитаєшся одного, другого, шо це — в городі тобі чи де, — хтось же бачив. А це випий, і будемо щось робити, ти думаєш, в мене роботи мало. — Ганя аж оглянулася на ґаночок старої хати.
(Продовження на наступній сторінці)