— Він мене питався — то чо. Каже: коли це вже матір з
лікарні привезете.
— Чули, Гань!
— Кажу, тра було думать, як мати дихнуть не могла; поки це Петро мій приїхав з Житомира, і я кажу: "Петро, вези, бо буде пізно".
— Та й Петро завіз; так, так, Ганю.
— Він тепер ходить питає,— як з далекої сторони вернувся й собі Порохнюк
— Але й не тра було вам, Порохнюк, не тра,— всю душу вкладала у свою мову Тамара.
— Я й Порохнюка хтіла взяти, й тебе, Тамара. Не вірите ви, обоє? Але де було вас шукати? Це гості-гості, а всім на роботу тра; шоб потім казали, що од цеї Гані не вирвешся. Якби я знала, що мені буде, я б вас обох познаходила. Ну да, це нікого більш ніде, а то й ні... Я вертаюся з містечка, але мені щось як-то не так; я до хати не щораз навідуюся, щоб не казали. і
— Ну да, Гань, скажуть: о, не діждеться.
— Бачу, цей замок тільки навішаний, а скобель...
— Лю-юди-и, — Тамара, — мовчіть, не кажіть далі.
— Чуй! Скобля нема. Ні, що це я кажу? Ай-бо, забулася; замка нема і скобель вибитий. Думаю.— де ця Тамара? Забігла б у хату, гукнула б хто-хто в моїй хатці,— еге, це Ярина колись так уже в цій своїй новій квартирі, й мені б не страшно було. Прочиняю в цю першу хатину двері — думаю, зара по голові хтось як калатне. Якесь пір'я в кухоньці по підлозі розкидане. В другу хату — з шафи Паращине старе пальтечко забране, книжки на підлозі валяються... Ні, це я не так, стій-но. Бачу, хтось був, певне, й далі побоялася заходити. Увечері о восьмій юдині Петро приїжджає з роботи, я йому розказую, він каже, що все позачиняв і замкнув. їдемо туди, все дрантя з шафи старе забране, і Паращине пальто, етажерки теж немає, папір порозкидуваний, в тій кухні якесь пір'я валяється, одне слово, вскрізь мотлох. І яка туди лиха година йде...
— Так-так, Ганю, я хтіла сказати, кому туди діло є. Ганя доказувала:
— ...щоб їм уже ноги повикручувало.
— Га-а-ню, а Петро бачив,— аж в крик,— як ви заходили?
— Йди-и! — подумала й з іншого боку: нема віри:— ГЬть мовчи-но; я й не думаю, а ти... Тамара...
— Ганю, ви нічого не чули. Порохнюк, скажіть ви що.
— Одну підозру маю. Вобщем, довідаюся. Але,— витріщився на цих причинних жінок, аж йому сили вернулося трохи колишньої, ще вони йому осьдо будуть командувати, ти бач.— Ганю, ти хату одвідала вчора?
— Я на другий день на містечку розказую всім, а Міцеїха каже, що бачила, як о третій годині ночі світилося в хаті, думала, це Ярина приїхала, хоче йти питатися в мене.
Чогось Порохнюк з неї очей не зводить, не хоче забутися своєї попередньої мови. Так Гані страшно зробилося й цікаво, бо те "але" наче півдня, скільки вони допіро просиділи в неї на старому свекрушиному подвір'ї, висіло над ними й чекало немов такого продовження, щоб це й відповідь разу була, а не так собі, й на ту відповідь скільки там треба? Погляду, може, одного слова. То цей Порохнюк аж стогне, так це слово знайдене їм повідомляє, аж вони обоє з Тамарою готові на крик
— Ганю, я вже не думаю.
Вони справді в крик, ґвалт, ну аж війна якась, що десь треба бігти, щось робити, а ніхто ж нічого не знає. Ганя перша: • 1
— Не думайте.
Тамарі буцім не знаття, але це таке, що мусиш; друга:
— Мовчіть, Порохнюк, нам усе відомо.
Тамара втримувала через силу вже не одного рукава, а все його тіло,— так ним тіпало, цим здоровим дядьком.
— Кажіть, що ви більш не будете.
— Хіба ж я казав, що буду?
Тамара вбирала в себе через руки здригання цього великого тіла; десь вони починалися в попереку, але до душі не доходили, і в плач чи стогін, хоч би він і сам хотів, не переходили.
— Ганю, ви цьому Петрові нічого не балакайте. А я довідаюся.
— Порохнюк, спасибі вам,— ще з крику не сходить, боячись, щоб ним знов не кинуло,— ви там з моїм Петром щось дивилися біля сестриної хати, а я забулася спитаться. Тамар', що ти хтіла, що не даєш мені доказати?— дивиться на цю зчужілу враз Тамару.
Коли й чує:
— Ганю, ви цього Марининого Петра беріть на хату, хай він по селі не лазить. Бо я вам не вбіцяю, ви знаєте, яке в мене горе. Мені з мею хатою тра лад навести. Але стійте-но, й ви, Ганю, й ви, Порохнюк,— ви баште чи ні, що зо мною всьодо-го робиться, мені чось страшно: я бачу, як цей Петро з горба йде, але, лю-удоньки,— він свою хату минає! Виглянь-те-но, Ганю, на гулицю, може, йому погано, що він не йде нікуди. Тамо калюга така в колії,— я вас прошу, Ганю, гляньте.
— Тамара, кажи правду,— вже наче тут без Порохнюка обійдеться, що їхнє обох жіноче діло, й хай хоч тут не лізе,— ти що помітила чи ні?
— Ганю! — та в крик.
— Тамара, що я Марині скажу — щоб вона мені згадувала вечоринку? Я тебе просила за Петром дивитися, щоб він не напивався.
— Ганю, пождіть. Порохнюк, скажіть ви що! Бо я не маю сили з цею Ганею говорити. Ганю, коли я там де мала час, як тра було на столи ставити. Порохнюк, я вам не хтіла типіро казати, але я боюся, як цей Петро зара прийде. Я мовчала, Га-а-аню,— аж присіла під тином, дрібно тако кулаком побиваючи коліно. Але це ще тако мовби до себе мова, ще вона осьо мусить не те сказати; очі вирячені і шепіт хрипкуватий — от далі хай хтось-но не скаже правди на цьому подвірї! — Порохнюк, ви Матвійовичу казали на Плахотнюка? Ви Плахотню-кові подарували, то нащо ж ви знов кажете! Але пождіть. Не мій Микола розбороняв вас з Петром? Петро сказав: "Ми сусіди, але Мушакові не пробачу". Ви будете тепер згадувати, котрі жінки за німця як жили. Порохнюк, побійтесь бога! Ганю, вибачте мені, осьдо на хлібові святому поклянуся, але — не мона так, Порохнюк Петро каже всьдо-го на горі, чи нема вас у Гані, він забувся удома папіроси і хтів вас спитатися.— Дивиться на Ганю вже аж винувато.— Я навтьоки, буцім я не почула. Ви Петра не знаєте? Стань на слово "ідне, то він невинуватого зробить винуватим. Порохнюк, це вам не в карти з Плахотнюком грати! Петрові втрачати нема чого.
— Дурна! — як вдарило їх обох. То бач, він ще не забувся, як, а вони, тютьки, туто щось йому кажуть, до нього обоє, щоб цс не показував мови свеї, бо як почує той за тином, то буде тут їм усім разом.— Ганю! — як-то з душі знімаючи цих двоє змучених рук, яким несила було захиститися од Порох-нюкового слова, і в мові її, і в руках то кожному ж стало б видно, як ця змучена людина навчилася дарувати усім мучителям світу. Та де, не пробачення, а така байдужість всередині і довкола тебе, ну от хай би тамо що хоч, а тебе цей параліч не одпускає, та й. Десь до іншого світу кричала б, коли б там чутно було що з цеї грязі й темряви. Вона так і хтіла б, повторюючи тільки губами знов ім'я цеї хазяйки, бо за що інше тако то за що ти зачепишся, щоб цеї віри, скільки її там всталося, не вбувало. Й диво, що тепер так виходило, що це її з Ганею обидві душі промовляли, але ж голосом то Тамари-ним, і чутно то так цей голосок ще й нічого, і їм нема це-го
більш роботи, як поставати, побравши себе спухлими руками попід пахви,— ото слухачі; а ця буцімто мусіла й собі ж передати це слово як поклик, а щось іншого імені не знаходилося в затурканій голові, й що ж, чує сама од себе: "Ганю",— таке тихе й аж злякане впізнавання тепер свого цього імені, а затим й інші якісь імена давалися взнаки таким чимсь непізнаним, ну от не подумала б, що, когось називаючи, може тобі інше щось таке уявитися, геть далеке од цього всього їхнього життя з вечоринками, слізьми, Порохнюками, Маринами, Петрами; Ганю. Але як цей звук на її ім'я бере вертається знов до її слуху, то вона з невірою вже й до Тамари, й до цього Павла одступає в якусь нову тепер для неї і невідому глибину свого подвір'я, й аж наче оці-го низенькі яблуньки над нею тако високо понаставляли свої й найнижчі гіллячки; от де тепер її видно й цим двом, і тому всенькому світу, до якого вони слово звертали й не діждалися хоч би тобі букви одної на ці — їй-бо, Порохнюк правду каже — дурні голови свої.
Якогось порятунку дава-но шукати, бо од цього Порох-
нюка не діждешся, його вже самого не знати, куди перти, додому чи на кладовисько.
— Ганю!—доходить щось до неї потроху з того забутого й несправжнього стану, який був заволодів нею й цими ж двома, напевне. То це слово не видумане, а що ж вона собі надумала, буцім світові цьому край настав, і вже вони це всі й не вони, й імена їхні не такі всі, які їм були відомі кожному перед цим трохи. Порозходяться, а їй тут живи; віри нема, що це далі якусь мову чутно буде. Заціпило цій лепеті Тамарі, от же ж; то це вони вже вдвох, ця Тамара з цим Порохню-ком, диви-но, як то позмовлялися, і вже до неї тако — ну мов чужі; вертається щось знайоме таким аж знов буцім криком:— Беріть-но цього Петра, хай не лазить.
(Продовження на наступній сторінці)