— Нащо їй лізти не в своє діло.— Порохнюк здійняв кашкета до півголови, мовби осьдо встане й піде, хай шкодують послям, але одклав знов, вже не на коліно, а збоку на лавку, й ще тримався за нього, такий наче це був йому порятунок, і перед ким — перед цею Ганею! От як гавкне зара, але хай бачить. Покинув кашкета й руками зіперся тяжко на лавку, відрікшись цього кашкета, як півдуші своєї поклав.— Ти знаєш, Ганю, я не люблю.— Підправив трохи брови й далі дивився в тільки йому знайому порожнечу перед собою, де не було ні спогадів, ні теперішнього нічого іншого хоч душі живої; і за ту мову вхопився, як за едине, що виправдовувало вже не тільки його присутність на цьому подвір'ї, але й саме існування. — Я поклав стільки свого життя, щоб це тепер комусь в руки перейшло? Жди-но!
— Але Марину мені не чіпайте; їй мало так горя. Чо мовчите?— була б крикнула, але стало страшно й такого голосу свого, бо ввійде цей крик через одну руку в штахети, а через ту — в хлібину, та й біжи з цього двору як чужа.— Ой, Порохнюк, ми з вами всіх вдів перебрали, то хіба вам вгодиш. А Ярині воно все це треба, скажіть? Буде вам хату вимащувати і в городі, як жук, довбатися— Вона не хотіла вертатися до тої недавньої сварки, бо кажи не кажи, а він трохи подується та й знов лізе. Але щоб це ще й Марина через нього не перевідала вчора...
Він осьо скаже, хай не балакають.
— Ганю, ти хоч, щоб я не прийшов більш на це подвір'я. То ноги меї тут не буде. Ти знаєш, мені нікого не треба. Але якби Іра согласилась...— Порохнюк попіднімав обидві руки перед очима й тепер наче й Ганю йому стало видно.— Фана-сівна померла дев'ятого січня — скажи, що я неправильно оприділив,— ти ж на похорон не ходила, це мені відомо. Мовчи-но!—гукнув.— А я Андрійовича питав: будете їхати, то підкиньте на станцію, я мав бажання провести Фанасівну, але мене кладуть в больницю, і я не був спроможний відвідати. Ми з Рибачуком були непогано. То Марині тра переказувати.— Познаходив свої руки у просторі й долучив їх до тіла, ставши знов Павловичем.
— Марина не могла сказати.— Ганя сердито обдивилася городи й хати попід гору, але нічого у пам'яті не зосталося; так тільки, порівняла те, побачене, з чимсь у душі, та це порівняння не дало спокою.— Марина не скаже.— Ото він ще буде доказувати.
— То хай би Рибачук щось мав до Іри, він удівець, але чо я маю чути од Марини?
— То це дурне щось ляпнуло, а ви вже думаєте.
— Ганю, я нічого не хочу знать.— Проте думка вже за Петра Марининого йому легша стала. Він би й засміявся, але не хотів Тамарі перебити, і з такою радістю й таким голосом:— То шо, я не міг би до неї поїхати? Диви-н, диви-н, хтось хліб хоче вкрасти.— Але вона не могла себе зрушити під тим сміхом, таким переможним, наче раніше їй відома не було, що цей сміх очима його виливається, а не ротом. Так вона тому сміхові й одказала, не сердито й ніяк, але все, що знала про себе й про інших, таким голосом незнайомим: — Треба ви їй усі— Й ще не вірячи, куди той хліб міг втікать з-під руки, більш для того, щоб саму себе втішити, продовжувала оборонятися від того сміху:— Вона захоче до одної дочки поїхати, до другої, до сина. А так сиди з вами.— Й гукнула, рада цій Тамарі як рідній:— То це ти вже забираєш свій хліб?
— А осьдо я, всьдо.— Тамара нагинці перебігла за тином у той край, щоб це Ганя побачила її не за шкодою.— Не вірте Порохнюкові, він думає, що я сиділа під тином, а я вже на колгосп справилася.— Ще вголос— Петро каже: "Йди-но, тамо тебе Микола питався. Ви не бачили, Ганю?"
— Осьдо розбороняв нас; не бачиш, як я трушуся вся? Йди, бо Порохнюка не вдержу. Хоче йти Рибачука бити.— Оббігла б вона вкруг подвір'ячка, щоб цей вогонь збити; диви, як горить, ще не бачила так.— Та й що тобі Микола каже: не йди до неї Гані, бо знов вечоринка зранку почнеться?— Тепер їй добре дивитися на них обох, як вони порозсідалися на цій лавці, де стояла стара криниця. Тамара нібито з-під дощу, така інша якась; вже, диви, їй діло до Порохнюка, що каже:— Ви Петра не знаєте, Порохнюк, нащо вам здалося? Я вас проведу, як ви боїтеся.— Але на сміх знов аж Ганя рушила було до них від тину, наче помогти Тамарі вмовляти Порохнюка:— Хтіла сама вас просити, бо мені чогось страшно цього Петра. Повірте, Гкню: мені тра обійти калюгу перед Зіневича хатою, а Петро йде межею згори, і це йому іншої нема дороги, як проз Зіневича вийти до свеї хати. Але, думаєте, не бачу, що йому не так хата? Я типіро сама роздивилася в очі, що це вже не той Петро-о. Я бігом сибі беру халяву закочую, а друга хай так буде; він дивиться, не розбере, якої це я немочі на сухому перевзуватися думаю,— не повірите, Ганю, що почула за вас. Я чось Петра вчора не бачила в вас. Боюся сказати слово щне, а він вкрай городу став, сірниками тако потарабанів, і я драла назад. Питався, чи Порохнюка не було тут.
— Ти йому сказала, Тамар? — От би й самій знаття не було, якби не спитала за нього: чи так їй хотілося ще нових гостей на сьогодні, чи буде вже в неї? Але як-то перша думка перемагала, ай-бо, думала собі, зайде сестра на подвір'я, а тут люде-с-й, та й цей Петро, хороба з ним,— шкода їй хіба. То вона й забалакала до них усіх, буцім їх тут не одна Тамара з Порохнюком, буцім вона й сама туто не така собі жінка, що сина в армію провела, а чоловіка десь довго нема:— Гляди-но Порохнюка, я тобі кажу. Що ми Ярині скажемо? Увійде сестра в двір, спитає: ви не бачили Павловича?— а ти смик — нема й сліду. Хіба не так, Порохнюк?
Тамара їй далі слова не дала мовити:
— Мовчіть-но осьдо, Порохнюк, я знаю, що ви хтіли сказати. Але той уже й сам не мав бажання до мови, трохи йому
перебили ці дівки переднішу злість, аж повірив не тільки їм обом, а й собі: щось, може, вигорить. Тамара знов:
— То беріть Порохнюка на станцію, чи ви вже не йдете, Гань?
Той однікнувся тако плечем, одним оком і одною рукою, передбачаючи Ганнину відповідь, і з тої радости великої, аж для годиться, такою мовчазною відмовою, як це в дітей маленьких буває, коли їм цукерка хочеться, але одразу то й не візьмуть, промовляв до них з довірою, що в нього вистачить розуму не піти, відмовитись: не думайте, мені то не дуже й пече.
— Беріть, я вам кажу,— Тамара аж тупнула обома ногами, сидячи, не відпускаючи Порохнюкового рукава.
— Я що з ним, п'яним, робитиму?—далі не вгавала, знаючи, що він цю їхню гру прийняв і ладний вірити їм до кінця. Спробував був огризнутися, але Тамарина рука передавала йому ще глибший спокій, аж безпорадність.
— То хіба я вже такий...
Не треба й чути йому, бо від тих потисків самі слова і так народжувалися вже в ньому: мовчіть, Порохнюк. Тамара наче просила од Гані слова, бо от вона скаже де б там краще, але й щось потрібніше для них всіх; не бігла б вона тако, як скажена, не сиділа б осьо, якби не знала.
— Ганю, беріть.— Та інше було вже як-то для всіх; хай як знають, але вона мусить сказати.—Ви як хоште, Порохнюк, думайте про мене, але Петро,— дивіться, це не моє діло, але щоб ви знали,— Петро до мене на вечорниці збивається, а я не знаю, що йому треба, мені роботи було й так, спитайтеся Гані, чи я правду кажу. Петро до вас щось має, Порохнюк.
Гані аж і бажання не стало перебивати Тамарі, хоч вона й пам'ятала, що вже за це мова якась була. Хіба ж це не вона казала допіро? Але слухала Тамару, наче це зовсім нова думка народилася, і їй самій оно як цікаво чути; або й інше слово — не про цікавість, ні. Вона сама Порохнюкові чогось такого не доказала, й це недоказане Тамарі більше вдалося й зробилося цікавішим і потрібнішим, ніж її перед початком мова до По-рохнюка.
Але вона за інше знала; цьому Порохнюкові зара дай, то потім кому згадає? їй,— що це, Гань, тамо твоя Тамара молола. *
— Ти питаєш, чо я на сорок день не йду.
— Еге, Гань,— не забувалася Тамара й за Порохнюкову руку,— мені тра знать, я осьдо Порохнюкові пораджу.
Ганя ще б втерпіла, їх з Петром просили, але Рибачук чогось на містечку робить не думає, похорон був на станції, а на станцію піди, то що їй Оліма скаже! Як на мамин похорон не змогла буть, а до Фанасівни поприходили. А то Тамара не знає, що питається.
— Порохнюкові нашо знать?—Але Тамара очей не зводила, так шукала втіхи в її словах,— Ти Оліму знаєш, Тамара, а мені тра, щоб вони до Ігора на вечоринку прийшли.
Почала цю мову не знати нащо, але ж з утоми такої хіба їм вгодиш? Якийсь театр у неї на подвір'ї, що такого людей, а ти їм розказуй, бо порозбігаються й знов хоч ґвалт кричи у порожній хаті. Вона Ярині не вірила, як та просила, щоб Ігор приходив ночувати, бо самій страшно; а це недавно писала їй, то призналася, що сама тепер рада, щоб жива душа була в хаті. Пише їй: приїжджай, сестро, та сідай у старій хаті. Ото втішила!
— Як це я Андрея з Женькою і Антона з Євкою проводжала до костьола на тринадцять годин, але як Андреи далі не міг іти, став,— ти ж його знаєш, очі тако поставив,— то Домка, що в Монастировій хаті, вийшла й забрала. Він там проспався, і вже поїхали на три години.
— Я ще, Ганю, вам казала,— Тамара їй допомагала,— чо це ви мене не взяли.
— Тож казала; ти думаєш, я не хтіла? Петро мені хіба раз дорогу переймав, як я верталася.
— Ганю, він наче хоче щось спитаться й боїться.— Тамара аж пальцем повела на Ганю.— Пождіть-но, Порохнюк, я щось маю Гані сказати.
(Продовження на наступній сторінці)