іншого світу, протилежного сну, й ти добре знаєш, яке може бути продовження перших, що наснилися, слів, бо відомі вони не зі сну, а вже з твого життя. І от де тебе страх охоплює не від того, що слів не знатимеш чи це так їх проспіваєш, а що треба поєднувати слова однієї пісні, тільки з різних світів вони прилітають й просяться докупи, а тобі добре відомо, що нізащо, ніколи не доспіваєш тих інших слів, відомих з життя, проте й продовження тим словам, зі сну, теж ніколи не бувати. Й тоді знесамовитілий од такої заборони розум усе одразу одкине, вкладе тобі на вуста зовсім іншу чи то пісню, чи бурмотіння, ні з чим не пов'язану, зі словами, яких у людській мові не чутно, такі перекручені навмисне слова, складені й не з літер, а звуків якихось, і тебе гнів чи розпач навіть не береться, бо віриш, що й така пісня живе у тобі давно, але ти боїшся її виказати; нею ти виправдаєш той свій розпач од невміння виспівати щось відоме — зі сну й з пробудженого стану. Навіть здалося, що відчув, коли ця нова пісенна хвиля принесла й нову втіху та заспокоєння од того, колишнього невміння виспівати, яке готове було осьо знов повертатися, — але інша нова (скажи, думка) течія чи то пісні, чи шуму зринула десь з-під горбів, висловлена у простих і чітких словах, рушила назустріч його безмовній пісні, бажаючи поєднатися з нею. Проте він добре знав, що та горішня пісня вже перемагала з самого початку своєї появи, і він тільки й чекав її першого слова, щоб сприйняти і підхопити навіть не голосом, а очима, пальцями. Нічому б він так не зрадів цеї хвилини, як пісні згори, бо це вона стала продовженням або могла бути продовженням його пісні зі сну — й не тільки тому, що ця пісня залунала навпроти йому, — чутно ж було, хто її співає, тобто з усіх голосів упізнавав він один спів — голос Марії. Але вже не голоси, чутні йому досі, коли він переступав дріт біля кринички, щоб вийти з берега, а жінки рухалися немов навперейми йому, ще не бачачи його, вони вийшли на такий свій шлях — од воріт через моріжок, а потім через вуличку до Маріїного подвір'ячка, вищого над дорогою. Але, побачивши його, жінки надали своєму рухові ще й іншого змісту, й щоб він це відчув, вони йшли тепер не так до Маріїного подвір'я, як — переймаючи його. Така страшна йому раніше дорога, хоч це була зовсім не дорога, а стежечка попід гору, до Маріїної хати брала сама й просилася під ноги, але він продовжував вірити, що не хитрощі цих жінок, а ще та пісня, якої не стало чутно у цьому краї, але яка лунала для нього, — що це вона вела його попід гору, та зовсім не до містечка, а в той жаданий стільки років затишок, про який можна було тільки мріяти, бо всі інші затишні куточки — візьми оно тітчину хату — одтулялися йому, чи ще як він був зовсім маленький, чи осьдо-го як дідуньо, перестарок. Ще більше сухеньким та меншим себе почував проти цих жінок, які випливали з того безмежного моря свята й духової музики (так собі згодом хотілося знати), — але тепер думав, що жінки могли перед ним появитися тільки в пісні, бо вона ще жила й була дійснішою й правдивішою, ніж самі живі жінки. Не бачиш, хто тут, куди тебе виводять, але все його маленьке єство згорталося до ще чогось меншого і сухішого, аж не чути самого себе, та й він повірив, що сором, якого зазнав колись із приходом тітки Марії, й собі змалів і зсох, мовби й не було або він перевтілився у щось інше, — хотілося думати, в цих жінок, й мав вже не таке мале й сухе, яким був досі, а щось велике й вогке, що неодмінно хотілося прикласти до того, що його оточувало, — жінок, ще чогось невидного, такого, про яке скажеш, як про давню й тепер аж несправжню луну пісні або думки про неї. Добре знав, чого йому коштувала та недавня перемога на містечку, але це знання хіба ж було його, коли воно залишилося десь за межами того дальшого світу, в якому панували немов одні просвітлені неглибокі води, — знаття було іншим чином, до чого він довмівся давно; коли думка швидша стане, ніж ти її встигнеш відчути в собі й запам'ятати, знаєш, що вона відбулася й знов десь помандрувала — в тобі чи поза тобою, — й таке знання або втішало до знемоги, даруючи розуміння могутності й вічності, або кидало в якусь нетяму. Однаково він тепер міг відчувати й ту втіху, й ту нетяму, бачачи свою притлумлену волю й дитячу аж немічність; тлумило його не щось одне, пов'язане або з жінками, або з тією оселею, до якої вступали його босі ноги (вступали на глиняну долівку першої кімнатки, й це його навіть не злякало, бо було продовженням дотеперішньої ходи по землі й по травах), — притлумлювало одразу все те, чим' він міг досі пишатися як перемогою. Ще можна було втішати себе так; цей переможений його стан не є якимось винятком продовж усенької дороги до батька, а буцім допомагає подолати всю іншу відстань, однаково
радісну й тривожну, — радісну од розуміння виконаного обов'язку й тривожну, що виконаний у своїх очах обов'язок стане ще більшим тягарем для них обох з батьком, бо вимагатиме іншого продовження, іншого шляху, коли не цього дня, то наступного, хай-но мати залишить їх удвох у тому страшному світі великої хати, яка стала для одного аж тимчасовим притулком, а для іншого — неминучим, остаточним центром блукань і повернень. Тішачи себе тим, що його щастя полягало в цих простих спершу хитрощах, а потім і в одвертій мові, з якої йому зрозумілі були одні якісь слова, — ходім-но з нами, чо ти надувся, — й то належали вони зовсім не Марії, бо вона б такого ніколи не знала йому сказати, — він потроху переконувався, що те щастя сховане в іншому — не у мові й рухах, не у їхній спільній згоді іти разом, а в тій мовчазній злагоді, що мовби нізвідки прийшла до них обох, до нього й Марії, несучи з собою прощення, ба навіть радість прощення усім можливим гріхам. Або й не гріхам зовсім, а мукам, до яких могли довести ті можливі й неможливі гріхи, які навіть можуть приносити солодку втіху наодинці, але стають справді гріхом, коли про це дізнається ще хтось. Таке прощення втішне от не тим, що вміщається у словах, — воно починалося справді нізвідки, якщо можна так означити все те, що вступало у його душу з хвилями пісні, ще не чіткими образами жінок, спільною ходою до того заповітного куточка землі, названого просто Маріїною хатою. Це прощення ставало й чимсь зовсім конкретним, чітким серед усієї загадковості цього куточка, — воно проступало в близьких, і знайомих, і рідних обличчях усіх, хто перебував біля нього, й найбільше — в Маріїному обличчі, яке своїм виразом потроху втрачало те велике й вогке, що лякало немов, хоч і притягувало спочатку, й набувало того меншого й сухішого, такого властивого йому самому. Й коли цей образ остаточно зробився для нього реальним й мовби втіленим у самого себе, що годі розрізнити, де він, а де вона, коли він зрозумів, що все, що навколо нього спочатку, а тепер і навколо них обох, — це не таке собі середовище радості, пісні, музик, це щось єдине, готове їм допомогти у їхній мовчазній розмові, готове зникнути заради продовження їхньої розмови, — він з подивом відчув, що ця радість спілкування неодмінно набере якогось іншого змісту, вступить у те, вже таке аж небажане, якому ймення дія, й тоді він буде неспроможний продовжити всю цю радість лише завдяки своїм зусиллям, яких од нього чекатимуть, щоб, зрештою, впало напруження од цілого важкого дня, яке не тільки він носив у собі, а яким були переповнені й інші, кого він знав, — й він не знайшов іншого способу, як одступити, вдати остаточно переможеного й прийняти з цих багатьох жіночих рук, як вияв загальної схильності, а йому здалося, що саме з рук Маріїних, цю наповнену пляшечку; відступити, вже нікого не вдаючи з себе, глибоко заховавши в собі радість відкриттів, зроблених допіру, спокійно прийняти радість прощення, яке линуло від Маріїного образу, що тепер немов затьмарював своєю реальністю якийсь справдешній її образ, відомий тільки йому, й уже рішучіше ступити за край знов чогось невідомого, несучи свою поразку як найбільше досягнення цього дня.
1986р.