й полегкість, а ще розуміння виконаного обов'язку перед батьком. І хай там батько й через півроку довідуватиметься в тітки, чи син приходив, — вона скаже, що був, але вона йому не дала, й слухати навіть не хотіла. А батько й не гніватиметься на тітку Ганю, його більше втішатиме інше: виходячи у муках зі своєї страшної хвороби, він у відповідях і рухах тітчиних шукатиме хоч якоїсь нещирості, щоб потім, усе зваживши, допікати йому. Але й батько, й він, не згадуючи навіть про це, знатимуть уже найголовніше, що їх надовго, аж поки батька знов не кине у непам'ять, зробить мовчазними спільниками: він батькові не збрехав. Диво його брало, чому це тепер треба вертатися до всього того, що мовби належало до пережитого, стало його досвідом; буцім десь там, нагорі, справжніше життя було, якесь простіше, а батько уявлявся йому аж добрішим і зовсім неохочим до цього питва. То що ж він казатиме тітці, як її пожаліє, — всеодно ж немає її донечки Катерини, двоюрідної його сестрички; як це тепер можна знов пережити те, що вже раз пережив (ще лежали вони з сестричкою Любою в ліжечку під грубкою, коли тітка Ганя зайшла з автобуса й сказала, що нема вже Катрусі, — дали сильних ліків, і глисти підійшли до горла; якось дивно так було йому, чого це тітка приїхала сама з Житомира без доці, хоч і неживої)? А це знов дивися й думай, що це не так собі тітка, а жінка, а він мусить ставати таким чоловіком, яким себе трохи оно відчував, й слухати цю жінку, повертатися до чогось незатишного, болючого, — може, до самої думки, яку раніше геть не впускав до себе, про смерть, бо вона навідувалася не з образом когось чужого, не з Катрусею навіть, а з батьком. Можна було втішатися ну ще чим — що баба Секлета яка оно стара, аж вічна, але колись її смерть забере, та це не буде так боляче ні для кого, а от про батька такого собі не дозволиш подумати, бо це буде не проста смерть — насправді довга, і така видна, як вона йде або заглядає коли-не-коли, й нічого не можуть їй заподіяти, не кишнеш, їй-бо, як на курку. Трохи згадуючи ще цих жінок на містечку, порівнюючи їх з цією жінкою, своєю тіткою, він аж починав думати про них усіх як про якусь одну жінку, й навіть не про одну жінку, бо їх докупи хіба складеш, а про дух-жінку, чого й у житті не буває, але про це можна всеодно думати як про жінку, — як вони вміють повертатися до чогось пережитого й знов, згадавши собі пережите, хвилюватися й страждати тепер, як тоді, коли насправді були свідками й причетними до чогось страшного в житті. Він аж не вірив, що можна так просто й чітко почути в собі першу думку, що виникає після глибокого думання, про яке не дано знати й навіть відчувати, — він подумав, що це, жіноче, аж якось дратує, ну не хотів би не те що стояти туто й слухати ці жалі й повторені страждання душі, а й взагалі хай би такого не існувало, бо ніщо інше так не завдає болю, навіть батьків теперішній стан, як це жіноче; ні від чого так не хотів би втекти, щезнути, як від нього. І от коли треба щось подумати "наперед, знаючи, що так воно неодмінно й буде, й подумаєш, і воно трапляється, то іншого чогось такого й не могло цього разу напроситися: не захочеться йому більш звідти, згори, куди він ще мусить вертатися, злазити в цю долину, де стоїть хата з гарним духом; от би в якій пожити, бо це була така собі спрайжня сільська хата, не така, як їхня, схожа на міську чи на той барак у березі проти школи, — не кортітиме ж навіть настільки, як от тепер, коли він у цій долині, йому кортить нагору, до батька. Прямуючи трохи іншим боком, як він собі назначив ще зразу, — на подив тітчин, — городом, берегом далі, він пробував утішати потроху не тітку Ганю, бо думав, що це їй вертатися знов за стіл до своїх кумів й продовжувати маленьке свято, од якого він одірвав тітку, — втішання його десь поверталося до тієї жінки, у якій щось могло бути й від тітки Гані. Так легше йому було вибиратися з цього зарослого й багатого світу, ступати під високими деревами, насадженими дідом Андрієм Прокопчуком, — це був інший світ, не подібний до першого, з густими городами на два боки — баби Прокопчуч-ки та тітки Гані, садком; тут можна було поринути в таку глибину між пеньками й латачем, де не вбувала вода й сухої пори. Тримаючись попід городами, він з якоюсь вивільненою радістю шукав у цих прихованих попід пеньками й латачем прозорих мілких водах досі невідомого йому світу, й це така була радість, що нею можна було виповнити всі інші, знані йому досі, світи, але й така, що тільки й можна самому радіти, й ніхто вже не стане й не зрадіє однаково із тобою. Але й не зрадіє, коли почує іншого разу від тебе цю радість, якої ти зазнав, — не впізнаватимуть з пам'яті ні тих берегів, ні тих закрутів річкової течії, схованої в зіллі та очеретах. Казатимуть
мовби батьковим голосом, де це він ходить, і ще більше штовхаючи до цієї глибини — вже не вод і латача, а самотності твоєї над тими водами й латачем. Не минала ж та радість самотності, коли трохи впускав у цей новий світ чогось іншого, скажи, забороненого чогось з тих, відомих світів. Це треба ж собі казати, що новий світ не вічний, що десь, як дійде до мосту й зверне вуличкою на містечко, матиме він свій кінець, а там треба бути готовим до знов чогось нового, хоч такого самого старого й відомого, нового хіба тим, що все, чим він там жив досі, і всі, кого знав, вимагатимуть, хто мовчки, хто вголос, од нього вже іншого поводження, може, його всього іншого, — додумає він собі трохи з того недодуманого біля тітки, і в городі пахнючому, й трохи — у березі: у цьому вічному тепер образі жінки, який склався допіру, не було й крихти нічого од його матері, хоч вона могла бути на місці будь-якої з відомих йому жінок й вкладатися у той образ, але інша жінка, не ця, всеодно, будучи його матір'ю, стояла б осібно від цього створеного образу. Й не такі хіба клопоти в його матері, ще, може, більші, ніж у інших жінок, чи як осьо в тітки Гані — сталося, та й; ця без кінця й краю облога батькової свідомості. Чи таке місце тут було, що не зведеш докупи всього, передуманого за півдня. Бо коли ще на тітчиному подвір'ї він міг якось зосередитися на витвореному образі жінки й це його навіть рятувало од чужого болю, якого він не хотів впускати до себе в душу, то тепер, з думкою про іншу жінку, матір, той величний у його свідомості образ мовби почав розпадатися, завдаючи ще більшого болю, ніж був той, раніший, відомий йому задовго до створення образу. Не хочеш, а мусиш втікати з цього зачарованого місця, де все, що раніше ставало аж гармонією в його уяві, тепер намагалося кинутися врозтіч, немов лякаючись його, того, що посмів сягнути на щось недосяжне й неможливе. Ступнувши трохи далі, але ще остерігаючись близько бути до тих високих тополь уздовж Терещукового городу, а ще більше — до кринички, за якою починалося голе місце, з якого видно вуличку на містечко, міст, ріку попід ним, без високого очерету, він зрозумів, що так воно й буде, що не можна вже ніякою силою поєднати ні образу тітки Гані, ні тих жінок на містечку знов ув один образ, що тепер кожна з них сама собі, а щоб поєднати їх чи одним образом, чи осібно кожну з образом цих вод, видних і прихованих, з цим світом затопленої косатої трави, верболозів аж попід городами, але теж у воді, на яких пообвисало торішнє посохле зілля, біле й зовсім неживе, — про це й мови не було. Не міг він зрозуміти й того, чи це справді було остаточним звільненням од усіх мук і поверненням до всього старого й звичного, тобто звільненням од вигаданих, аж неіснуючих образів та форм; чи це просто переляк і розпач найшов. І він злякався далі розвивати той образ чи образи, щоб не опинитися потім уже всім своїм єством у тому вигаданому світі образів й задовольнятися тільки тим світом образів й тими образами. Думай собі такґця долина десь одійде в небуття, і кожне нове повернення до цих берегів, річки, мосту являтиме кожного разу нові річку, береги, міст, верби попід городами, — тому кожного разу думатимеш про якусь несправжність усенького світу в долині, й аж повіриш, що він існує не насправді в житті, а тільки тоді постає, коли ти цього хочеш, що він, цей світ, є лише маренням твоєї душі. Страшніше було думати, що й той світ, горішній, з конкретними людьми, й горем, і сміхом, куди він мав неодмінно ступити, скільки б не зволікав з кожним новим кроком до того світу, — що й він міг бути лише маревом, спогадом про щось інше, вже досяжне йому, й ще більш реальне, аніж цей буцім реальний світ, де він перебуває своїм тілом. Якщо ж справді не повірити в реальність цього долішнього й того горішнього світу, то залишається лише справжність і реальність того, що в тобі, — цей у тобі світ хоч і завдає більше мук, ніж всенький світ поза межами твоєї душі, одно він здаватиметься справжнішим, ба навіть справедливішим, й тільки в ньому одному знайдеш собі затишок і пояснення хоч би й тому зовнішньому світові. Не знав би він уже нічого втішного і рятівного, то всеоднак залишалося б щось таке, чому назви не пригадаєш, але воно є десь у тобі, — й не думаєш за це, то воно іншим чином вирине й самого тебе здивує своїм існуванням. От хоч би й та пісня, народження якої в собі він так, бувало, лякався, — не така там ця пісня була, що геть нова, може, без мелодії, а одні слова, ще не складені доладу, щоб їм співатися як словам пісні, а от зовсім відома якась, що її або люди співають, або з радіо чути... "Ой сум, сум мені буде..." І от коли немов прокидаєшся зо сну й здогадуєшся, що ця пісня тобі приснилася, перші слова її, а тут треба вже переходити до
(Продовження на наступній сторінці)