— Чого ж ти так страшно закричав?
— Через мене він у море впав.
— Та це ж сон, Олесю,— заспокоювала мати сина.— Хіба снам можна вірити? Думаєш ти про свого журавля щодня, тому й сниться. Ну, спи, спи, синочку, бо вже пізно...
— А як Журавка справді впав у море?
— Твій Журавка сильний, ми ж його добре годували. То чого йому падати у море? Повернеться весною твій журавлик, повернеться. А тепер спи, Олесю, бо завтра на уроках дріматимеш.
— Добре, мамо, я засну,— відвернувся Олесь до стіни.
— На добраніч, сину.
— На добраніч, мамо.
Але Олесю не спалося. Він уявив собі птаха у далекій невідомій Африці. Журавка, худий-прехудющий, опустився десь на березі великої річки. Там на нього чатували страшні звірі, яких він ніколи раніше не бачив у себе на батьківщині.
А ще ввижалися Олесю африканські хлопчики і дівчатка. Вони, мабуть, як і наші, люблять звірів і пташок. Але серед них є і Микити, які полюють на журавлів та інших птахів. Добре, коли Журавка довіриться якомусь Андрієві, а коли Микиті? Адже птах вірить людям, особливо хлопчикам.
Невеселі думки вихрилися в Олесевій голові, відганяли сон. Лише десь під ранок, втомлений і змучений, він заснув.
Якось на уроці Тетяна Олександрівна запропонувала учням написати листа своєму другу. Олесь, що сидів поруч Андрія, прошепотів:
— Хочеш, я напишу до тебе листа?
— Краще напиши Журавці в Африку,—жартома порадив Андрій.— А я нашкрябаю тобі.
— Хлопці, не розмовляйте,— зауважила вчителька.
"А може, й справді написати листа, тільки не Журавці, а дітям з далекої Африки?"— майнуло в Олеся у голові. Він посидів з хвилину, подивився у вікно, де на вітах клена ще трималося декілька жовтогарячих листочків, і вивів у зошиті: "Добрий день, хлопці і дівчата з далекої Африки!"
Хлопчик перечитав написане, зиркнув на Андрія і, хвилюючись, почав нанизувати слово до слова, речення до речення. Він так захопився писанням, що й не помітив, як за спиною стала Тетяна Олександрівна. Вчителька, прочитавши написане, задоволено всміхнулася і пішла до задньої парти, де чогось вовтузився Микита.
Наприкінці уроку учні читали свої листи. Тетяна Олександрівна звернулася до Олеся.
— А тепер Олесь прочитає нам свого листа.
— У мене не дуже цікаво,—почав відмовлятися учень.
— А ти прочитай!— наполягала вчителька. Олесь повільно підвівся. Його лице зайнялося полум'ям. Чужим голосом почав:
— "Добрий день, хлопці і дівчата з далекої Африки! Пише вам цього листа учень третього класу Олесь Галиченко з Радянської України. У нас скоро зима, випаде холодний сніг, вдарять морози. Тому до вас, у теплі краї, відлетіло багато наших птахів. Серед них і мій Журавка. Це журавель так називається. Це його ім'я. Його висиділа свійська гуска. Журавка допомагав мені влітку пасти корову, вранці будив, проводжав до школи. Цей журавель дуже розумний і слухняний.
Дорогі друзі, хлопчики і дівчатка! Прошу вас оберігати наших і ваших пташок від звірів і злих людей.
Візьміть шефство над журавлями. Їх дуже мало зосталося на нашій планеті. Бережіть всіх наших перелітних птахів. Серед них є і мій вихованець — Журавка. До побачення! З піонерським привітом! Олесь Галиченко".
Учні слухали Олеся, затамувавши подих. А коли той замовк, Андрій не стримався і прошепотів:
— Молодець, Олесю!
Лише Микита буркнув невдоволено на весь клас:
— Як ти набрид із своїм журавлем!
У класі піднявся такий гамір, що Тетяна Олександрівна змушена була підняти руку і сердито сказати:
— Що за шум?
Учні замовкли. Вони чекали, що скаже вчителька про Олесевого листа. Тетяна Олександрівна ласкаво подивилася на Олеся і схвильовано промовила:
— Галиченко написав гарного і потрібного листа. Таке прохання можна було б надрукувати у піонерських газетах, щоб усі діти нашої планети берегли птахів, дбали про них, особливо взимку, коли вони терплять скруту від голоду і холоду. А ти, Микито, повинен повчитися в Олеся, як треба любити пташок. Олесь має право пишатися Журавкою.
— Це його мати має право пишатися журавлем,— крикнув Микита.— Бо вона поклала яйце під гуску. Якби Олесь випадково не попався матері на очі з журавлиним яйцем, то зараз він писав би про шкаралупу, а не про живого журавля. Так, так, писав би про журавлину шкаралупу. Так що не захвалюйте Галиченка.
— Все це правильно, Микито, ти сказав, але ж Олесь його доглядав і виростив,— накинувся Андрій на Микиту.— А ти розорив кілька десятків пташиних гнізд, ще й гніздо журавля і ледь не замучив шпака.
— Ну, годі, годі, діти,— втихомирювала вчителька учнів.— Я вірю, що ніхто з вас, і Микита також, ніколи не будете кривдити наших друзів — пташок. А зараз прошу здати зошити. Я перевірю ваші листи і оціню їх.
Раніше Олесь не задумувався над життям птахів, аж поки не виростив журавля і не подружив з ним. Не раз бачив і горобців, і синиць, і щиглів, і сорок, і дятлів, але дивився на них якось байдуже, як на ясена, вербу чи клена. Птахи собі літали, цвірінькали, щебетали, свистіли, жили поруч, але у його, Олесеве, життя не втручалися, і він не цікавився ними.
Бувало, після дощу горобці так кумедно купаються у калюжі води, а йому хоч би що: навіть не усміхнеться, пройде мимо, ніби повз курей чи гусей, до яких звик чи не з пелюшок.
Сьогодні ж, коли мокрий лапатий сніг обліпив дерева, засяяв білизною на землі, Олесь звернув увагу на синичку. Пташка стрибала по гілках яблуні, обтрушуючи сніг, прилипала до кори і швидко щось видобувала гострим дзьобиком.
Довго спостерігав хлопець за птахою. І, нарешті, зрозумів, що вона шукає їжу, а тому визбирує личинок і комах, які завчасу поховалися від негоди і морозів. А весною, як сонце прожене сніги, оживе комашня, голодна і худа, і почне жерти на яблуні набубнявілі бруньки, а потім і листочки, і цвіт.
Олесь миттю опинився у хаті, набрав у жменю пшона, потім шмигнув до хліва, схопив невелику дощечку, сяк-так примостив її на гілках яблуні і висипав на неї круп. Сам став поодаль і почав стежити, чи ласуватиме синичка його дарунком. І пташка не забарилася. Вона, оглядаючись на всі боки, поволі, перелітаючи з гілки на гілку, добралася до Олесевої їдальні, уважно обстежила її і лише тоді наважилася схопити декілька крупинок. Коли ж пташка переконалася, що їй не загрожує небезпека, вона голосно заспівала, скликаючи на обід своїх родичів.
В Олеся радісно загорілися очі, бо ж було чого: чотири синички обідали на дощечці. Аж тут десь взялася зграйка горобців. Вони як накинулися на пшоно, як почали товктися, то скоро дощечка опинилася у снігу під яблунею.
Хлопець засміявся з такого невдалого фіналу пташиної їдальні і вигукнув:
— Не журіться, синички і горобчики, я зараз виготовлю кілька справжніх їдалень.
Із хліва він приніс старий фанерний ящик, знайшлися молоток, пилка й обценьки. Примостився під повіткою і почав розбирати ящик. Так захопився роботою що й не почув, як підійшов Андрій:
— Що це буде?
— Допоможи розібрати ящик,— зрадів появі друга Олесь.— Потім побачиш.
— Ось так ти марнуєш вихідний день?
— А ти?
— Я хотів запросити тебе до бібліотеки,— сказав Андрій, орудуючи обценьками.— Кажуть, що привезли цікаву книжку про Юрія Гагаріна.
— Ось виготовимо їдальні для птахів і підемо.
— Їдальні? — здивувався Андрій.
— Зима ж.
— Добре діло робиш.
— Не хвали, а тягни обценьками ось цього цвяха.
Незабаром з ящика залишилося лише чотири дощечки більших і дві менших та кілька тоненьких планок і з десяток цвяхів.
— А тепер що робити?— запитав Андрій.
— Ці планки прибий по краях дощечки, а я пошукаю ще цвяхів, вірьовку чи дріт.
— А діри чим проб'ємо?
— Принесу і свердло. У батька все є у коморі. Через годину чотири годівниці були готові. Хлопці почепили їх на яблунях, насипали у них пшениці і пшона і довго милувалися, як голодні пташки працювали дзьобиками.
— Олесю, у мене є аж два ящики,— сказав Андрій.
— Інструмент брати з собою?— засміявся Олесь.
— Краще візьмемо.
І друзі, озброївшись необхідними столярними інструментами, подалися до Андрієвого обійстя.
Звістка про те, що Олесь і Андрійко виготовили по кілька годівниць для птахів і повісили у своїх садках, зацікавила третій клас. Більшість однокласників хвалили друзів, а Микита і його прихильники зовсім по-іншому сприйняли цю новину. Тому ніхто не здивувався, коли почули незадоволене Микитине:
— За що ви хвалите їх? Вони ж з усього села переманили птахів у свої садки. Весною ваші яблуні і груші обгризе гусінь, а в них пишно зацвітуть і вродять. Чого ж ви радієте?
— Микито, а чому ти не переманиш пташок у свій садок?— серйозно запитала чорноока Оленка.— Чи, може, тебе бере заздрість?
— Хіба ви не знаєте Микити?— зневажливо сказав Андрій.— йому аби кинути ложку дьогтю.
— Якщо ти такий патріот класу, то чому годівниці не приніс до школи? Ми розвісили б їх у шкільному саду,— наступав Микита на Андрія.— Мовчиш? Нема що сказати?
— А ти спробуй зробити їх,— відбивався Олесь.
(Продовження на наступній сторінці)