Друзі поминули ставок, мовчки вибралися на горб, потім спустилися у видолинок і, сполохавши зграю шпаків з просяної стерні, повільно побрели до величезного болота, вкритого темно-зеленими чагарниками верболозу, осокою, татарським зіллям та різнотрав'ям. Де-не-де серед купиння виблискували на сонці невеликі озеречка-блюдечка.
Над болотом зрідка шугали пташки, інколи порушувало тишу якесь таємниче шарудіння. Андрій взяв велику грудку землі, розмахнувся і з усієї сили кинув у густі хащі. Через хвильку знялося кілька крижнів і, пролетівши низько над болотом, опустилися за високою стіною верболозу. Андрій знову нагнувся, щоб взяти грудку, та Олесь зупинив його:
— Не полохай птахів.
Хлопці ще постояли трохи і повільно побрели додому. Вже наближалися до села, коли раптом Олесь запитав:
— А де той вирій, куди полетів Журавка?-
— Десь там, де тепло,— махнув рукою на південь Андрій.
— Де, в якій країні?— допитувався Олесь.
— Хто його зна,— знизав плечима Андрій.
— Завтра запитаю Валентину Михайлівну. Вона це добре знає.
— Ну, вона ж учителька.
— А я подумав, що ти десь у книжці вичитав, як про динозаврів.
— Я знаю, що птахи відлітають у теплі краї,— роз'яснював Андрій.— Але куди летять саме журавлі — не зустрічав у книжках.
— Треба більше читати,— порадив Олесь і усміхнувся, пригадавши, як кілька місяців тому Андрій радив це ж саме йому.— У книжках багато написано про те, куди відлітають наші птахи зимувати.
— Чому ж ти не прочитав?
— Валентина Михайлівна мені порадить, з якої книжки можна про це довідатися,— сказав розважливо Олесь.— Не можу ж я перечитати всі книги, які є у шкільній бібліотеці.
— А ще є бібліотека при Будинку культури.
— Якщо треба буде, то навідаюся і туди,— запевнив товариша Олесь. Друзі помовчали трохи, потім Андрій так, між іншим, сказав:
— А Микита сьогодні вихвалявся перед хлопцями, що зловив шпака і тримає в клітці. Казав, що за зиму навчить його свистіти по нотах.
— А сам він знає ноти?
— Як я з тобою,— засміявся Андрій.
Олесь замислився, потім рішуче: — Йдемо до Микити!
— Навіщо він мені здався?— притишив крок Андрій.
Подивимося на вченого шпака. — Хіба я шпаків не бачив?
— А як Микита навчає птаха співати по нотах — ти бачив?— запитав Олесь.— Він же здохне у нього в клітці. Підеш?
— До Микити не хочеться...
— Заради птаха треба йти,— наполягав Олесь.
— Хіба що так...
І хлопці направилися на сусідню вулицю.
Микита не сподівався гостей. Та ще таких, з якими ніколи не дружив. Він сидів на сходах коло саморобного ящика і, заглядаючи усередину крізь просвердлені дірки, свистів раз у раз, примовляючи:
— Ну, свисни за мною, шпаче, свисни.
Як побачив Микита хлопців, коли ті зачиняли хвіртку, то здивовано витріщився на них, затуляючи ящик.
— Кого ти вчиш свистіти?— запитав Олесь, зупинившись перед ящиком.
— Шпак тут у мене...— буркнув Микита недружелюбно.— Ви чого прийшли?
— Брели ось вулицею, аж чуємо твій голос,— сказав Андрій.— Покажи-но свого учня.
— Та він всього третій день у мене, ще нічого не навчився.
— За місяць навчиться,— промовив Олесь, заглядаючи у дірку в ящику.— Але я не бачу птаха.
— Він у куточку сидить, ні їсти, ні пити не хоче,— забідкався Микита.— Я йому і пшона, і булки, і черв'яків назбирав, а він заліз у куток і ні гу-гу. Хоч би раз-другий свиснув.
— А меду ти йому не давав?— насмішкувато запитав Андрій.
— А хіба шпаки мед їдять? — здивувався Микита.— Не чув такого.
— Не знаю, чи це правда, але один птахолов розповідав, що медом заманював птахів у неволю. Вони того меду і не їли, а летіли лише на його запах. І попадалися в клітки-в'язниці.
— Ти щось, Андрію таке городиш... Можна й попробувати. Я зараз винесу ложку меду і дамо шпакові,— підвівся Микита.
— Ти спочатку подивися, чи він ще живий,— запропонував Олесь.— Може, нема кому й нести ті солодощі.
— Ще недавно рухав головою,— промовив Микита, відгинаючи цвяхи на ящику. Обережно зняв дощечку, всунув у ящик руку і радісно:— Ще живий!
— Витягни його, хай подихає свіжим повітрям,— порадив Олесь.
Хлопець виволік за крила птаха, посадив собі на коліна, притримуючи руками. Шпак сумно подивився на небо, ледь ворухнув головою.
— Пусти його, Микито, бо здохне,— попросив Андрій.
— Нічого йому не станеться,— сказав Микита.— Шпаки живучі. Побуде у клітці, звикне і ще як співатиме.
Олесь рішуче наблизився до Микити і ласкаво:
— А що це шпакові біля ока?
— Де?
— Дай, покажу.
— А не випустиш?— підозріло зиркнув Микита.
— Хіба я маленький?
— Тільки тримай його за крила,— попередив Микита, простягаючи птаха.
Олесь обережно взяв у руки птаха, ніжно погладив його, потім щосили підкинув і вигукнув:
— Лети, друже, на волю!
Змучений птах змахнув кілька разів крильми і сів на телевізійну антену.
— А тепер спіймай мені шпака! Чуєш? Спіймай!— закричав на все подвір'я Микита.
Та Олесь не злякався того відчайдушного крику, а підступив ближче до Микити і суворо:
— Ти навіщо мучиш птахів? Навіщо?
— Я хотів його приручити.
— Хіба так приручають птахів?— накинувся на Микиту й Андрій.— Ти просто мучив шпака. Адже він і не їв, і не пив. Не проміняв волю на твої смачні харчі птах. Ти хоч це зрозумів?
— Та нічого він не зрозумів. Підемо, Андрію, звідси.
— Ну, і йдіть, я вас до себе не запрошував.
— Знаєш що?— сказав Олесь.— Заведи собі цуценя. І тренуй так, як це робить Степан з дев'ятого класу. У нього навіть книжки з цього питання є. Я серйозно, Микито.
— Ти не вчи, що мені робити,— огризнувся Микита. Поки хлопці сперечалися, шпак почистив собі пір'я, а потім, набравшися хоробрості, знявся у небо і зник у сусідньому саду.
— Бувай, Микито,— глузливо попрощався Андрій.
— Не гнівайся на нас,— дружелюбно промовив Олесь.— У мого сусіда є п'ятеро породистих цуценят. Не забудь.
— Іди ти...— буркнув Микита і спересердя жбурнув ящик на купу дров.
Хлопці голосно засміялися.
Наступного дня Олесь завітав до біологічного кабінету. Валентина Михайлівна щиро зраділа появі хлопця:
— Заходь, заходь, Олесю.
Той привітався, довірливо глянув у вічі вчительці і запитав:
— Валентино Михайлівно, а де зимують журавлі?
— Ти все турбуєшся за свого вихованця?
— Так.
— А чув коли-небудь про Африку чи Індію?
— Чув.
— Ось там, Олесю, мабуть, і зимують наші журавлі. Скоріше в Африці.
— Це дуже далеко?
— Далеко, хлопчику. Птахи долають кілька тисяч кілометрів, пролітають над Чорним і Середземним морями. І летять без відпочинку?
Ні, звичайно, відпочивають на суші, набираються сил і знову летять.
—А там, в Африці, тепло?
— Так, Олесю, там зими не буває. І перелітні птахи мають що їсти. Тому вони і летять у теплі краї. Часом кажуть, що птахи полетіли у вирій, тобто на південь, щоб перебути той час, коли у нас, на їхній батьківщині, зима.
Олесь задумався, помовчав трохи, а потім:
— Валентино Михайлівно, а журавлі у теплих краях висиджують маленьких?
— Ні, Олесю, всі перелітні птахи, і журавлі, звичайно, гніздяться і виводять малят лише у нас, на своїй батьківщині.
— То їх скільки летить у вирій, стільки ж і повертається?
— Ні, вирушає у теплі краї багато птахів, а повертається менше. Гинуть вони у дорозі, і звірі на них нападають. Ну, звичайно, і люди є погані.
— Валентино Михайлівно, а якби Журавку було не пустити у вирій, то він загинув би?
— Мабуть, загинув би.
— Від чого?— запитав Олесь.
— Від холоду взимку і від голоду.
— А коли б його тримати у хаті і годувати?
— Мабуть, загинув би від туги по волі, Олесю. Адже це дикий птах, а не свійський, як гуска чи качка.
Довго розмовляв Олесь з учителькою. Вона пообіцяла принести йому цікаві книжки про життя тварин, особливо птахів.
Неспокійно спав тої ночі Олесь. Йому снилося спінене високими хвилями море. На морі, як не раз він бачив на телеекрані і в кіно, плавали величезні кораблі. Він же, Олесь, разом з Андрієм опинилися на якомусь старенькому човні (точнісінько на такому, як прив'язаний ланцюгом до верби на їхньому ставку) саме тоді, як у синьому небі пропливав журавлиний ключ. Олесь приклавши долоні рупором до рота, закричав: "Журавко! Журавко!" І журавель, який летів останнім, швидко замахав крильми і почав падати вниз, у море.
Олесь страшно зойкнув і прокинувся. Біля його ліжка стояла мати і обережно поправляла ковдру, що наполовину сповзла на підлогу. Схвильовано запитала:
— Що тобі снилося, синочку?
— Журавка приснився.
(Продовження на наступній сторінці)