— Ага! Це рибалки? — моргнув на їх Колісник. — Це ті, що самоправне рибу з ставка тягали, мов вона їх.
— Добродію! — обізвався старий дід з білою, як лунь, бородою, що стояв найближче до ґанку. — Так здавна було. 3а князів ще було. Ніхто ніколи не боронив рибу ту ловити. Звісно, вода... набігла собі... ставок став... Риба завелася... Ніхто не заводив її — сама, а може, птиця занесла ікрою. Ми ж думали — на всякого долю господь плодить.
— О-о, ви думаєте!! Сірі вовчики, наділи овечу шкуру та такі тихі стали... А тоді, як казали вам не ловити риби, то ви якої співали?
— Паночку! — почувся жіночий голос. — Невже ж та риба стоїть того, що з нас присуджено?
— А котра то канарейка защебетала? — шукаючи очима винувату, пита Колісник.
— Се я, панотче, кажу, — сміло виступила вперед ще молода молодиця З невеличкою дівчинкою в руках.
— Се ти? О, яка ж ти молода та розумна! Ще тільки на ноги зіп'ялася, а вже й з дитиною носишся! Розумна! Чи не від москаля, бува, в придане добула? Та й розуму чи не від його позичила?
Молодиця почервоніла, наче буряк, гнівні іскорки заграли у запалих очах, та зразу і стухли.
— У мене чоловік е, пане, — здавлюючи образу, одказала молодиця.
— То се він тебе і наструнчив іти до мене з дитиною? О, розумний! А що б було, коли б я... — тут Колісник таке сказав, що аж діди витріщили баньки, та він, не потураючи на те, ще допитується: — Якої б заспівав тоді твій чоловік? Адже ж, мабуть, на місці приштрикнув мене вилами?
Молодиця, як огонь, загорілася. Образа всю кров погнала у її лице; зрачки наче іскрою зажевріли.
— Посоромтеся хоч старих людей, пане, — промовила та гнівно і відступилася назад.
— Ага, не злюбила правди? Заховалася. Правда у вічі заколола, — все гнівніше і гнівніше почав Колісник. — Біси вашому батькові! — уже далі прямо гукав він. — Ви всі такі. Усі однакові. На чуже як собаки ті ласі. А кинься я до вашого? Адже ж ти перша б мені очі видрала. Так би своїми паскудними руками і впилася!.. Тепер ви тихі, як піймалися мені до рук. Тепер ви от на колінках у мене лазите, а тоді?.. Вон з мого двору, сякі-такі сини та дочки! — гукнув він, аж у хатах стіни задрижали.
Купа заколихалася. Діти з ляку залементували, за дітьми почулося хлипання жінок.
— Чого ж ви мовчите? Чому нічого не кажете, не просите... стоять
навколішках, мов понімілі, — з болем та слізьми заговорили жінки до чоловіків.
— Паночку! Згляньтеся на нас, уже ж ми і так двісті рублів заплатили. Де ж нам ще три сотні узяти? — почав дід.
— Про те вам знати... Я вам спершу казав: хлопці, так не можна. Хочете у миру жити, от вам: городи, став... хоч топіться в йому, для мене все рівно. За се тільки окопайте мені ліс ровом. А ви мені на те що? Як тисячу даси, то й окопаємо. Чуєте? Тисячу рублів за те, що обнесете ліс сяким-таким ровом? Та за тисячу рублів вас усіх з вашими нащадками купити можна! До городів я прикидав ще сотню рублів — не брали? І не нужно! Подавай назад городи! Не смій у ставку ловити риби! Не хочете? І без вас знайдемо грабарів. На те і грошики, що злуплю з вас, знайдуться такі, що окопають. Не хочете? Ще не те буде. Не те! Води з ставка не дам! Копай собі колодязі — та й май свою воду. Ставок мій і вода моя!
— Та вона, пане, божа, — хтось вирвався.
— Божа? А ось побачите, чи божа, чи моя? Побачите, я покажу вам, чия вона!
— Та що ж, уже бачили, — зітхнувши, мовив дід, устаючи з колін. — Усе вже, що було, бачили... А що далі буде — то господь знає... Ходімо, хлопці! — і він повагом повернув від ганку.
За ним, похнюпившись, повалили другі. Важке та тяжке зітхання вихопилося з грудей чоловіків; жінки підхопили його, поливаючи здавленими слізьми, а дітвора дойняла заливним лементом. Тихо та смутно сунула громада з Двору за старим дідом, що, звісивши голову, наче п'яний, ковиляв попереду. Так проводжають поважного покійника або рідні на смерть приговореного родича. Христя все стояла коло вікна і дивилася на громаду. Вона чула образу і гіркий посміх над молодою молодицею, вона бачила ще гіршу образу над цілою громадою, її така важка туга пройняла, такий жаль увійшов у саме серце, якого вона досі ніколи не звідувала. Уже люди давно скрилися за горою, а їй здається, вони стоять перед її очима, стоять на колінках, плачуть, трусяться, моляться перед розхристаним та неприбраним Колісником. А він регоче з їх молитви, їх кревного прохання... З образою сказане слово будить його гнів, наливає очі кров'ю, і він, як звір лютий, гукає на увесь двір, от-от кинеться, от-от цілком проглине... І хто ж це? Колісник, що торгував колись м'ясом і гнувся і терся перед Рубцем, запрохуючи надбавити таксу... За що? за ту гнилу рибу, що, не маючи ніякого варунку, покористувався бідний чоловік піймати з його ставу?.. У очах у Христі потемніло, сонце окрилося за якоюсь хмарою невиданою, пташки перестали щебетати, щось неясно замість їх співу зашуміло у її ухах, і вона, перегнувшись через вікно, зронила дві гарячих сльозини на приспу.
— Бісове хамське кодло! —мовив Колісник, увіходячи у світлицю. — І не думав сердитись — ніт же розсердило. І принесла їх лиха година! І це все, видно, нагнав їх Кирило. Бісів п'янюга, учора ото, видно, ходив одпивати мирової та сьогодні і навернув у двір сіі нечисті. Оришко! Бабо! — гукав він, швендяючи по світлиці.
Оришка приплигала до порога.
— Де твій дурень? — спитав і помовчав. — Не поймеш? Кирило, питаю, де?
— Товар, паночку, погнав напувати. Та онде й він, — указала Оришка у вікно, уздрівши Кирила, що гнав теляток та овечат від водопою.
Христя глянула на його — се ж мар'янівський Кирило. Се ж той, що вперше одвозив її у місто. Постарів тільки трохи, посивів, а на лиці мов і трохи не перемінився.
— Се ти, п'янице, нагнав мені сих дияволів у двір? — гукнув Колісник З вікна на Кирила.
Той скинув шапку і, кинувши товар, підійшов до вікна.
— Яких, пане, дияволів?
— Не знаєш яких? О чортова ворона, а хитріший від чорта! — накинувся на його Колісник. — Цілу ніч, мабуть, учора пив могорича, а сьогодні чуть світ і з Двору скрився.
— Та побий мене боже, коли я хоч краплю бачив! — виправлявся Кирило. — Вони вже з тиждень, як топцюються біля двору. Все питають, чи пана немає?
— А якої ж ти лихої години учора на слободі був?
— Та все ж, бачте, за ліс турбувався. "Коли б, — кажуть, — пан простив нам наші провини та вернув усе, як до спірки було, то ми б уже і ліс йому за сотню рублів окопали". — "А що, — кажу, — тепер уже й назад, коли побачили, що не теє... А я ж вам тоді казав. Пан у нас справедливий, пан добрий. Беріть, дурні, що дає, не входьте в спірку, а то лихо вам буде. Не послухалися мене, от тепер і платіться". — "Та то все, — одказують, — наші верховоди таке роблять: підбили ж, не слухайтеся, мов: обіпріться усією громадою. Громада, мов, великий чоловік. Ми, значить, і послухалися. А воно тепер і виходить, що наші совітчики в стороні, а ми отвічай. їм, бач, цього і треба було, щоб нас з паном порізнити. Тепер вони, либонь, збираються і городи і ставок у пана заорендувати".
— Хто ж то такі верховоди? — спитав, одходячи, Колісник.
— Та вже ж не хто. Наші слобідські багатирі: шинкар Кравченко та тутешній крамар Вовк.
— Брешуть, паночку! — стрибнувши у світлицю, заторохтіла Оришка. — Не вірте сьому. І Кравченко, і Вовк поважні люди, хазяїни, ніколи не стали б вони підбивати громаду на лихе проти вас. А що вони справді хочуть найняти у вас і огороди, і ставок, то і мені хвалилися. Ми б, каже, добру плату дали панові!
Христя озирнулася — Оришка стояла перед Колісником, розмахувала руками, шамкотіла своїм беззубим ротом, зла та люта, — де й ділася недавня ще Оришка, тиха та ясна!
— Не знаю. Може, воно й брехня, — понуро одказав Кирило. — За що купив, за те й продаю, що чув — те й вам, добродію, кажу.
— Гаразд, гаразд, — махнув на ного рукою Колісник і повернувся до Оришки. — А скільки б же Вовк та Кравченко дали за оренду?
— Не знаю, паночку, скільки. Та таким хазяїнам коли яким і рублем поступитися, — то не будете каятися: вони знають, коли і як чому ярміс дати. Не стануть чужого розоряти, як другі. Звісно, хазяїни.
— То скажи їм, хай прийдуть, коли мають охоту наймати, — повернувся він знову до Кирила. — Побалакаємо. А дурних учити треба! То їм оддавай городи, а то і городи що-небудь принесуть, і ліс буде окопаний.
— Що ж, пане, наймете людей? — пита покійно Кирило.
— Нащо наймати? Поки вони в мене в руках, то і самі окопають.
— Ні, пане, вони так не схотять.
— А не схотять — найму! — рішив Колісник. — За їх гроші і найму.
— За двісті трудно найняти.
— Яких двісті? Двісті получив, а ще триста.
— Тих, пане, навряд чи получите.
— Чому?
— Ні з чого брати.
— Зійдеться. Коли нагнуть, то знайдеться. Як опишуть хати та грунти, то заплатять.
— То тоді, пане, чи й ми тут усидимо.
— Чого усидимо?
(Продовження на наступній сторінці)