— О боже, як же гарно тут! — уголос подумала Христя і скинула очі на палац. Вся сторона, що від сонця, горіла рожевим світом — здавалося, вона була викрашена такою краскою, зате задня туманіла в тіні. Поламлені карнизи, побиті вікна, пошпугована мазка, облуплені стовпи — все виглядало непривітним та страшним, мов то не житво було колись людське, а темні кам'яниці, в яких спокутували грішні душі. Тепер, кинуті, вони повернулися в запущені руїни. Лопухи та чорнобиль позарощували сліди до входів, по рундуках поросло моху, по вікнах дралася колюча березка і ще більше глушила глухі мовчазні мури. Христя мерщій одвернулася на другий бік.
Там у тумані крилася слобода. Над ставком носилися густі пари, мов хто підогрів знизу воду і вона несамовито парувала. Понад ставом білілися крізь туман хатки, ген угору від їх зеленіли городи. Соняшники високо попіднімали свої жовті голови, мов становилися навспинячки, щоб мерщій погрітися на сонці, котре дугою світу збігало через гору і осідало золотим піском аж ген за ставом на луках. Вони наче сміялися, обігріваючись після нічної прохолоди, куталися та вибілялися у світовій хвилі, міняючи свій колір з зеленого на жовтогарячий або на червоно-сизий. За луками, трохи нагору, картатими плахтами виставились лани, мов хто цвітні доріжки вислав по долині, рівні та довгі, вони не знать куди тяглися, зникаючи у сизому просторі безкрайої далекості. Христя так задивилася на те освічене сонцем поле, що забула про все на світі. Там так гарно та любо, хоч покотися. Он в стороні тільки щось миготить, а то під самим небом що чорніє? Мов легка хмарка колишеться над землею, поверх неї огнем горить щось ясне. Та то ж хрест на церкві. Так, так, а то село чорніє. Та се ж Мар'янівка! Вона. Ось звідки видно її рідну сторону.
— Моя матінко рідная! Я думала, ви спите, а ви вже устали! — почула Христя позаду себе голос.
Обертається — перед нею стоїть Оришка. Така ж низенька і засушена, як і вчора була. На обличчі тільки якось перемінилася. Правда, підборіддя її дуже виткнулося вперед і ніс насунувся на самі губи, тільки не така жовта, як учора була, і капельки не страшна, а більше ввічлива та привітна. Очі її такі веселі та добрі, мов вона ними принесла якусь хорошу звістку. Лоб високий з невеличкими зморшками, голова глухо пов'язана чорною хусткою, і тільки на висках крайки начосів біліють.
— Се ви, ба... — мала була казати Христя "бабо", та похопилася: — Орино?
— А ви таки не забули мого учорашнього наказу? — усміхаючись, питав Оришка. — Ох, паняночко! Зовіть мене хоч перебабою, уже мені не молодіти. Я учора жартувала, а ви думаєте справді? Вчора ви чи з дороги, чи, може, недужалося вам, такою виглядали сумною та невеселою. А я, знаючи сама добре, який той сум, мала була розговорити.
— Учора я була, кажете, сумна, а сьогодні яка?
— Сьогодні? Сьогодні — як ота зоря рожева та як сонечко ясна.
— Ого, яка я, — пестливо одказала Христя.
— Така, моя галочко. Коли б ви знали, яка я рада, що це ви до нас приїхали. Така рада, така рада, мовби свою рідну дочку уздріла.
— А в вас, бабусю, була дочка?
— Була, панночко, була. Така вродлива, така тендітна... панського роду.
— Як панського роду? Де ж вона ділася?
— Панського, панського. Давно се було, ще я кріпачкою була... Пан узяв її до себе, та де дів, куди завіз — господь його знає. Казав — до школи здам. З того часу і не чула і не бачила її ніколи. Може, вмерла вже, а може, панує. Господи! Що б дала я, коли б побачити її хоч перед смертю. Одна ж, одна, як те зернятко, та й ту одірвали від матері. — Баба так скривилася, мов її хто обценьками здавив, і дві гірких сльозини покотилися по старому обличчю. — Отаке-то буває! — сказала вона, протираючи очі. — І от тепер, коли забачу кого, зараз і придивляюся, чи не моя, бува, кров, не моя утіха молодого віку? Учора, як ви сказали, що нема ні батька, ні неньки, так і подумала: се ж вона, моя сирітка.
— Ні, бабусю. Я знаю свого батька і свою неньку.
— Знаете. Хто ж вони були? Христя зам'ялася.
— Багато, бабусю, казати.
— А багато, то хай іншим разом — кращим часом. Ви ж до нас на все літечко прибули?
— На все, бабусю.
— Ну, то й слава богу. Вигулюйтеся в нас та викохуйтеся. Ви й так нівроку вам, а в нас поживете, зразу почуєте, як поздоровіли. В нас не то, що в городі — кушпіла тобі та смердота. В нас повітря чисте, на груди таке цілюще. Нащо я стара, поти в Мар'янівці жила, — село тут таке недалечке, щороку боліла, а тут стала, наче помолоділа; легко дишеться, веселіше на світ дивишся.
— Тут у вас справді так гарно.
— Тут? Та тут рай божий! Зимою, правда, коли віхола ударить, то сумно самій. А літечко настане — не знаєш, коли воно й перебіжить. Чуєте, яку пташня джеркотняву завела? Отак же тобі щодня. Співайте, співайте, пташечки! Веселіть мою паняночку, щоб вона, було, не засмуткувала тута! — гукнула баба, заглядаючи через вікно в садок. — Ось як трошки обігріє, туман підніметься вгору, підете у садочок, у ліс. Там-то самий рай і є! Та що ж се я розбазікалася? Базікай, базікай, дурна, а діло хай само робиться.
І Оришка кинулася до постелі. Дивно! Така стара та непоказна, а подушками, ще й не малими, мов тими куклами, грається. Підкида їх угору, перебиває на руках і, пухкі та м'які, бережно складає одна на одну. За хвилину, як ту квіточку, прибрала постілочку.
— Умитися дати? Зараз свіжої криничної води принесу! — сказала Оришка і метнулася з хати.
"Невже ж то сон був? — думала Христя, згадуючи про вчорашнє. — Мабуть, що сон, бо мені увиджувалося — я стояла біля вікна, а прокинулася — лежу на постелі. А бабуся така увічлива, балакуча. Ззрзз її попитаю, як принесе воду".
Аж ось і та з водою тупає.
— Чи знаете, бабусю, що ви мені всю ніч снилися. Та так кумедно — Зроду-віку я такого сну не бачила, — стріла її Христя.
— Як же я вам, панночко, снилася?
— Кумедно, кажу, так. Я бачила, як ви, стоячи он на тому розі, — і вона вказала на палац, — балакали з місяцем, а далі ще й танцювати з ним пішли. Баба потупила очі і струснула плечима.
— Сон... чого у тому сні не приверзеться? Видно, ви, моя рідна, не гаразд спали.
— Ні, спалося добре.
— То молода кров грала, — не слухаючи Христі, своє товче Оришка, — як лягали спати, то не так-голову положили: або дуже високо, або низько. Ото кров і прилила, та й наверзлося такого.
— Може, й так. Тільки мені усю ніч страшно було.
— То що ви не звиклися...
— А й ви вже, сороки-білобоки, заскреготали? — донісся до їх з кімнати голос Колісників.
— А ви ще собі потягаєтесь? — весело запитала його Христя.
— Потягаємося, галочко, потягаємося. Бісова баба, видно, сон-трави помостила: як упав — наче вмер, — гука Колісник.
— На здоров'я, паноченьку. Сон — не поміха; хто спить — той не грішить! — обізвалася баба.
— І ти туди, стара карга! Нема того, щоб хазяїнові піддобритися. Може, він переспав дуже, — не ке послати яку молоденьку дівчину його розбудити.
— І нащо дівчину посилати? Такі тепер і дівчата настали? І збудити не зугарні. Нема й краще, як баба збуде — ні струсне, ні злякає.
— То це така, як ти?
— А хоч би й я? — усміхаючись, одказує Оришка. — Злякаю, може?
— Та тебе сам чорт злякається, не тільки чоловік. Я не знаю, як досі Кирило не забіг від тебе безвісти.
— А ви все однаковий. Яким були, таким і зосталися, — крутнувши носом, каже Оришка. — Все жарти та сміхи... о, бодай вас!
Може б, ще довго вони вели між собою жартівливу мову, коли б знадвору не донісся якийсь гомін та гук. Христя зиркнула у вікно — від палацу купкою прямували до хати щось за люди.
Тут були і старі діди, і молоді чоловіки, поживші вдови, і молодиці з малими дітьми у руках і на руках. Душ на двадцять набралося народу. Прийшовши до ґанку, кружно обступили вони його, чоловіки поскидали шапки, жінки похилились, діти боязко поглядали по сторонах. Всі такі обідрані та обшмагані, загорілі та закурені, мов плащуваті цигани. На обличчю у всіх смуток, на очах — нужда та скорбота.
Сонце так привітно світило та грало, пташки утішно щебетали, а вони, наче кам'яні, стояли, похилившись, вдавалося, повинну у великій провинності принесли вони з собою.
— Що це за люди і чого вони понаходили сюди? — спиталася Христя.
— Це з слободи по ділу.
— По якому ділу?
Оришка, мов не чула, мерщій пішла з хати.
— А чого се ви прийшли? Що скажете? — почувся з ґанку голос Колісників.
Він роздітий, у розхристаній сорочці, в одному спідньому біллі — як спав та встав, так і вийшов до їх.
Всі низько поклонилися. Нерозуміючим дітям матері руками нахиляли голови, нашіптуючи: кланяйся панові.
— Доброго здоров'я, пане. З приїздом! — почулися з-під похилених голів поодинокі голоси.
— Ну, добре, добре. А що ж далі? — призро приймаючи те вітання, пита Колісник.
Купка заколихалася, затупцювалася. Це зразу, мов її хто косою скосив, пала на коліна додолу.
— Панночку! Змилосердися! — в один голос простогнала купа.
(Продовження на наступній сторінці)