От і тепер. Чи давно він сидів у кухні на лаві самотою, звісивши на груди свою понуру голову? Його ніхто не прохав випити-закусити, він нікому нічого не казав. Христя, стоячи коло печі і позираючи на його, думала: чого сей чоловік сидить сам собі, не їсть, не п'є і ніхто його не припрохує? Так було, поти у кухню не навернувся товстий крамар.
— Тимофію! А ти чого сидиш тут, понурився, не п'єш, не їси? — і, недовго думавши, ухопив його за руку й потяг до столу.
Недовго вони там пробули, та назад вернувся Тимофій уже другим чоловіком: вирівнявся-випрямився, очі грають, брови так і ходять, ще й своїми тоненькими вусами моргає. Христя ніяк не здержалася, щоб не засміятися.
— Ти чого регочеш? Ти хто така? — присікався він до Христі, моргаючи так чудно бровами, що та аж натужується, щоб не сміятися, та ніяк не здержиться.
— Та се... — почав товстий крамар, ледве язика у роті повертаючи, — дівчина!
— А коли дівчина, то чому заміж не йдеш? — питає Тимофій.
— Та вона б, може, і теє... та, бач, не трапляється жениха.
— Ху! — хукнув Тимофій. — Якого тобі жениха треба?
— Сватай, Тимофію, — хтось сказав з купи, що почала збиратися кругом їх.
— А що? Хіба не підеш? Ти не дивись, що забродивсь, аби халяв не покаляв! — скрикнув він, тупнувши ногою, як півень, і моргнув усом так, що усі аж за животи вхопилися.
Як грім, гуркотів регіт по хаті, та Тимофій на те не вдаряв. Він близенько підійшов до Христі, почав любенько заглядати їй у вічі. Христі спершу було смішно, а як насунули люди дивитися, то їй і соромно стало, і страшно... Опустивши у землю очі, вона геть подалася до кочерг. Тимофій за нею.
— Серденько! — скрикнув він тонко та голосно і аж підскочив.
— Чого ви пристали до мене? Гетьте! — образливо одказала Христя.
— Панікадило душі моєї! — гукнув він удруге, ударивши сам себе кулаком у груди.
Люди так і покотилися зо сміху, а Тимофій стоїть перед Христею, б'є себе в груди та вичитує.
— Се та, кого жаждала душа моя! Прийди ж, ближняя моя, добрая моя, голубице моя! Прийди в мої об'ятія! — І, розставивши руки, уже намірявся був обхопити Христю.
— Тимофію! Що се ти! — роздався ззаду його голос.
Тимофій озирнувся — і руки опустив: перед ним стояв батюшка.
— Зовсім засоромив дівчину, — сказав отець Миколай, зиркнувши на Христю, що, як та маківка, аж горіла у порога.
Тимофій на п'ятах поступився назад, даючи батюшці дорогу, котрий поривався виходити, прощався з хазяїнами, гістьми.
— Отець Миколай! А на колісниці хіба не треба? — мовив Загнибіда, приязно заглядаючи в очі.
Отець Миколай зареготався:
— На колісниці? А щоб вас! Давайте вже!
— Я вам наливочки, — турбувався Загнибіда. — Такої наливочки — губоньки злипаються! Олена Іванівна! наливочки сюди! позаторішньої! —гукав він на жінку.
Олена Іванівна принесла пляшку.
— Сама ж попотчуй. Од тебе смачніша! — сказав Загнибіда. Олена Іванівна налила.
— Добра, добра! — прихвалював отець Миколай, смакуючи потроху З чарки.
— А вам, отець диякон? Наливочки! — припрохує Загнибіда.
— Ет! свинячого пійла! — гукнув той. — Сірка! мені — сірка!
— А може, ромку на потуху? У мене добрий ромок — у німця брав.
— Не терплю я отих загранишних пундиків. Від їх тільки в животі булькотить та голова болить. Нема кращого зілля, як наш рідний сірко! Чим більше його п'єш, тим смачніше здається! Так? — скрикнув він, ударивши Колісника по плечі.
— Правда ваша. Ромок до чаю — дивна штука.
— Ото-то-то! А так, наголо — сірка! Смикнув за хвіст — та й все! Дерзай, чадо! — гукнув він, перекидаючи чарку в рот, і мерщій напрямився за батюшкою, котрий уже стояв на рундуці, дожидався.
— О, бодай вам щастя служило! — реготався Колісник.
За дияконом услід вийшли хазяїн, хазяйка, посунув і дехто з гостей.
— Пропустіть! пропустіть! — шамотів беззубим ротом дяк, протискуючись поміж народом.
— Ти ж чув, що я тобі наказувала, старий чорте! — гукнула дячиха, смикнувши його ззаду за косу.
— Чув, чув! — вириваючись, мовив дяк і скрився в сінях.
— Ох ти, моя неписана! — скрикнув Тимофій, ущипнувши ка виході Христю за руку.
Та не видержала і зо всього маху всадила кулака в Тимофієву спину, аж по хатах загуло.
— Ото посватала! Молодець! — хтось промовив.
— Хто кого? — спитався Колісник.
— Он та дівка Тимофія.
Колісник скинув на Христю очі. Червона і гнівна стояла вона у порога коло печі.
— Де ти, серденько, була? — спитався він, підступаючи до неї. — Я ж з тобою й не христосався! Христос воскрес!
Поки Христя зібралася, що їй одказати, як Колісник уже й обняв її.
— Не дуже, Костю, не дуже! Щоб, бува, губ не попік! — гукав ззаду його товстий крамар.
— І я не христосався! — десь вирискався гнилозубий миршавий чоловічок і — цмок Христю в щоку.
Товстий крамар і собі приложив жирнючі та слиняві губи. Христя поверталася то сюди, то туди, соромилася, мліла. Вона не знала — чи їй плювати в очі сій п'яній зграї, чи лаятися, чи плакати.
— Стій! — гукнув Загнибіда, вертаючись у хату й побачивши, як Христя побивається у міцних Колісникових обіймах.
— Костянтине! Що се ти? Підожди ж, я жінці похвалюся, — повернувся він до Колісника.
— Нема, братику, дома, — одказав той, випускаючи Христю. Та прожогом кинулася з хати і трохи в сінях не збила з ніг хазяйки.
— Куди се, як божевільна, несешся? — спитала Олена Іванівна.
— Та он... вони... Хай їм! — з плачем жалілася Христя. — Коли так, то я й кину.
— Що там таке? — спиталася Олена Іванівна.
— Цссс!.. — заходило в кухні.
— Не руш хазяйського добра! — вийшовши серед хати, гукав Загнибіда. — Не руш.
— Чого ти желіпаєш? — сказала вона чоловікові. — Он — люди, он — благородні! — І гнівна пройшла у світлицю.
— Отак, як бач! Хто кислички поїв, а кого оскома напала, — сказав Загнибіда, чухаючи потилицю.
— Отак і в мене, — хитаючи головою, одказав Колісник.
— Лихо, брат, — не жінки сі! — мовив Загнибіда.
— Лихо, — підказує Колісник.
— А коли лихо, то його й залити, — умішався товстий крамар.
— А справді! — додав Колісник.
— Ходімо, — сказав Загнибіда.
— Підожди. Оті пани нам! І нащо ти їх напросив до себе? — каже крамар.
— Хіба я їх просив? Самі набилися. Не плювати ж мені їм у вічі! Тільки що проказав се Загнибіда, як з світлиці виходять Рубець і Книш.
— Попили, поїли у вас, Петро Лукич, — сказав Рубець. — Пора й додому.
— Куди? Так рано? Та я не бачив, чи ви що й вживали.
— Вживали, вживали і геть-то! — простягаючи руку, мовив Книш.
— Боже ж мій! Та, може б, ще трошки посиділи?
— Ні-ні! Жінки дома ждуть. Ми, знаєте, перельотні птиці.
— Скажи, хай не задержує, — мовив тихо товстий крамар Колісникові на вухо.
— Та хоч на дорогу! — побивається Загнибіда. — Антон Петрович! Федір Гаврилович! По одній, наливочки. Жінко, голубко моя! Дорогим гостям на дорогу наливочки.
— Од тебе не одчепишся! — сказав Рубець.
— Звиніть. Вибачте, бога ради! Може, що й не так. У мене, знаєте, все по-простому. Пнись — не пнись, а до панів далеко. Звиніть.
— Дай, боже, і нам те мати, що у вас! — утішав Книш, беручи чарку наливки.
— Бувайте ж здорові! — привітався Рубець. Випив, оддав чарку і, подавши на прощання одному Загнибіді руку, мерщій подався у сіни. Книш, прощаючись зауряд із знайомими й незнайомими, собі похилив за ним. Загнибіда пішов проводжати.
— І слава богу! —легко зітхнув товстий крамар.
— Та вей Книш ще нічого: обхідчастий чоловік, — сказав Колісник, — а ще наш секретар — о-о! то цяця!
Обидва одним миром мазані! Обидва на руку охулки не кладуть! Той тільки бере та кланяється, а наш бере та ще й батька дере!
— Випровадив, слава тобі боже! — сказав Загнибіда, вертаючись. — Ну, тепер ходімо до столу. Тепер наша черга. А вже мені сі пани! — І всі разом повалили у світлицю. Там за столом сиділа вся жіноча кумпанія.
— Ідіть лишень до нас, — мовила огрядна молодиця, гнилозубого чоловіка жінка, червона, як та наливка, що держала в руках. — Годі вам усе з панами та з панами. Чи бач, як панами пропахалися! — додала вона, стрільнувши на Колісника своїми масляними очима.
— З вами, кумо, випити? От добра кума! — мовив Колісник, підходячи до молодиці, і опустився коло неї на лаві.
— Та воно-то кума — кума, а христосатися з кумою й нема! — укорила висока довгобраза крамариха, товстого крамаря жінка.
— Чого нема? І тепер ще можна! — мовив Колісник.
(Продовження на наступній сторінці)