III
"Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес!" — одно носилося, одно ходило по хатах у Загнибіди на другий день великодніх свят.
На сей день у Загнибіди завжди бенкет... Цілий рік турботи та клопоти, купування та перепродування, сварка та згоди... Три дні великодніх свят та гри дні різдвяних — тільки й свята. Та й то через те, що ніхто у сі три дні не торгує. Злість спочинку справляються бенкети то в того, то в другого... Ціла зграя назбирається людей з близьких і далеких країв; сунуть усі до одного в господу; наб'ється — пальця просунути нікуди; говір-гомін — наче вода в лотоках шумує й клекоче; спірка і регіт; випивання та підкушування... Так воно здавна заведено, так і досі ведеться.
Другий день великодніх свят — Загнибідин день. Про те знали і свої близькі, і сторонні, і самі хазяїни. Збиралися завгодя. Завгодя скуповувались, пекли-варили... Цілий тиждень Христя за приводом хазяйки, наче в каторжній роботі, коло печі крутилася, уриваючи післяобідній зайвий час на підмазування, витрушування, підмивку-побілку. У суботу усі хати наче в сорочки білі нарядилися; по кутках з-за оберемків роблених квіток у блискучих шатах визирають образи; обличчя святих аж усміхаються; невеличкі лампадки крутяться перед ними на тоненьких ланцюжках; по вікнах узорчаті запони; сонце пробивається крізь їх невеличкі кружальця... По столах, накритих білими, як сніг, скатертинами, наїдків-напитків — ніжки гнуться... Всюди достаток, розкіш, багатство...
Христю дивували такі запаси... "Господи! — думала вона. — Одному даєш он скільки, а другому... Коли б моїй матері хоч десята частина того, що тут є, яка б вона була щаслива!.. А то?.."
Вона глянула кругом себе. Виходячи з села і сподіваючись на хазяйську одежу, вона свою новішу зоставила дома. І от тепер, у чому прийшла — у тому і свято справляє... Старенька дерга — покороткувата, заяложена керсетка на плечах розлізлася. Спечена рука не піджила. Щоб не роз'ятрювати, Христя пов'язала її лихенькою ганчіркою; ганчірка та коло кочерг та рогачів замазалася, сажею взялась... І ото вона, обірвана, обшарпана, серед такої багатої обставини! Їй самій у вічі б'є все те. А хазяїнам байдуже! Хазяйка якось спитала:
— Ти не брала нової одежі з дому?
— їй і у цій добре, — одказав хазяїн, усміхаючись... і більше нічого. "Наймичка! Наймичка!" — думала Христя, і коло серця її як огнем пекло. Діждали великодня. Коли б се на селі було — знала б Христя, що їй робити, куди піти, де погуляти. А тут?.. Тиняється по двору; слухає гомону, що доноситься з улиці; вийде й за хвіртку; подивиться на людей... Розодіті та наряджені йдуть вони на гулянки та на колиски — її минають. А коли хто й заприміте, то хіба на те, щоб поглузувати.
— Де се така чорногузка взялася? — пита парубок у міщанському уборі другого, витріщивши на неї баньки.
— З села! не бач? — одказує його товариш.
Христя мерщій тікає у двір; а за нею слідом погукування та вигукування...
— А крижаста яка! Чи бач, як вивірчує... — І несамовитий регіт несеться улицею.
"Чужі, чужі!" —думає Христя, тікаючи в хату. А там — тихо, хазяїни полягали спати. Тихо та сумно, як у домовині. А в селі тепер? — дівчата гуляють, співають; підходять хлопці, домагаються христосатись... Спірка, жарти, регіт... Насилу діждала вечора.
— Лягай раніше, висипляйся, бо завтра чи і вночі доведеться спати, —
каже їй хазяйка.
"О, добрі які!" — думається їй. І про неї таки згадали, і її не забули! На другий день почалася збірка з самого ранку. Перші прийшли близькі сусіди — підганяти хазяїнів до церкви.
— Пора до божого дому! — гукали, заглядаючи в хату.
— Ще поспіємо. Заходьте! Заходьте! — запрохував Загнибіда. Поки збирались-наряджались, починалась розмова. Розказували, як хто стрівав свято, як провів перший день, що чутно по городу. Жінки тим часом обдивлялися запаси, дивувались хлібові святому, що він у Олени Іванівни завжди і пухкий і високий; розпитувалися — у кого брали борошно, як учиняли, чим завдавали... Звісні празникові речі!
Аж ось і хазяїни зібралися. Загнибіда нарядився у новий сукняний убір, надів сорочку з манжетами, пов'язав шию шовковим платком, чоботи до вакси, на рипу — пан паном! Олена Іванівна одяглась у блакитне шерстяне плаття,, покрила плечі тонким кашеміровим платком, вив'язала голову шовковою хусткою; у вухах сережки блищать, на руках — золоті персні...
— Готові?
— Готові.
І хазяїни, і гості разом пішли до церкви.
Недавно пішли, та швидко й вертаються: у такі дні незабарна служба... Перші хазяїни уступили у двір, а за ними — й чужі. Чоловіки, жінки, молоді й старі; як бочки товсті, як шила тонкі; низькі — трохи не при землі; високі, як дуби гінкі... А убори-наряди? Червоні плаття, зелені куцини, рябі спідниці, жовті шушони, блискучі ластикові балахони, чорні сукняні каптани — аж у вічі б'є! І все те суне у двір, у хату; вітається, зачинає розмову. По слову: десять душ — десять слів... а то стільки народу?.. Гомін піднявся у хатах, наче у жидівській школі, стовпом стоїть і не вгаває, наче вода клекоче у потоках...
А ще не всі; то той, дивись, надійде, то другий. У хатах уже й просунутися нікуди; кімната й світлиця повним повні: одні начіплялися на стульцях, на кроватях; другі товпляться, шукаючи місця. Всі позирають на столи, де рядком настановлені пляшки грають проти сонця своїми цвітними настойками; перед пляшками на здоровенному підносі чорніє печена гуска, стоїть піджарене порося, держачи у зубах шматок хріну; невеличке ягнятко, зігнувшись у каблучку, виставило своє гостреньке рильце з рідкими зубами; там лежить вутка, Задравши ноги вгору; там біліє товсте молоде сало, жовтіє масло, червоніють крашанки; а над цим усім в кінці столу, наче сторожі, стоять високі паски З білими головами, присипані цвітним горошком... Все так і бере очі на себе; все дратує смак! Недарма всяке, глянувши на те, тільки спльовує.
— Кого ми ще ждемо? — спитався високий огрядний чоловік з веселими карими очима, червоним лицем, чорним вусом, підходячи до товстого крамаря, що сидів у кутку, потом обливаючись. — Чи так — походимо, подивимося на оці запаси та й додому порозходимося? — вимовив він далі, скрутнувши свого чорного вуса.
— Петро Лукич! Петро Лукич! — гукнув на Загнибіду крамар.
— А що?
— Пора, братику. Животи підвело, — мовив він, скривившись, мов і справді живіт у його заболів.
— Та... Рубець з Книшем обіцяли зайти, — сказав, чухаючи потилицю, Загнибіда.
— А по-моєму: де два — там третього не ждуть! — одказав високий чоловік з чорними вусами.
— І батюшки немає, — додав Загнибіда.
— Оті ще бородаті! — процідив крамар.
— І нащо тих бородатих ждати? — граючи очима, питає високий чоловік. — Хіба ми й самі бороди не причепимо? У Олени Іванівни, певно, завалялося де повісмо прядива... От і борода готова!
Кругом знявся регіт.
— Уже Колісник пустився на вигадки! — сказав хтось.
— На які там вигадки? — правувався Колісник. — Тут голосу не одтягнеш, а вони — вигадки!.. Я кажу: поки батюшки, та се, та те, то воно 6 по одній слід пропустити. Пантикулярно, як кажуть пани.
— Слід, слід! — хтось одказав, спльовуючи.
— Та щось Петро Лукич не теє... — дивлячись на хазяїна, мовив Колісник. Загнибіда мотнув головою.
— Там, у малій хатині, — тихо сказав він, указуючи на двері.
Колісник, крамар і ще дехто знялися й один за одним посунули в хатину.
— Батюшка йде! — хтось крикнув у світлиці.
— Батюшка! батюшка! — заходило по хатах.
— Постійте! Зараз батюшка буде, — гукнув Загнибіда, протовплюючись уперед стріти батюшку.
Колісник з серця махнув рукою і сплюнув.
— Утріться ж, Костянтин Петрович, щоб, бува, бородатий не примітив! — хтось сказав йому.
— Утріться! Чарка біля рота була — і тут одняли! — мовив він сердито.
— Та так тільки й довелось подивитись?
— Атож!
Дехто зареготався.
— Коло рота було, та в рот не попало.
— Та хоч не завдавай жалю, — прохав Колісник, чухаючи потилицю. Регіт ще дужчий знявся.
— Те-се!.. — загуло кругом.
Гучно і зично роздалося серед хати святе поспів'я. Славили воскресшего З гроба, славили його пречисту матір... Молодий, білолиций та чорноволосий батюшка з хрестом у руках виступив уперед, заводив голосним тенором. За ним диякон, товстий, огрядний, з рижою по пояс бородою, витріщивши булькаті очі, пер, наче з бочки, товстого баса. Стихарний дяк, у косі з сивого, аж жовтого, волосу, старий — аж труситься — деренчав, мов маленьке ягнятко; за ним високий таранкуватий паламар, насупившись, гув очеретяного баска... Хазяїн, хазяйка, звівши до образів очі, хрестилися; гості з усіх боків навколо обліпили причет; передні ще таки вимахували руками, зате задні так стовпились — пальця просунути нікуди.
(Продовження на наступній сторінці)