— Піду додому.
— Якої трясці? Під тином здихати?
— А тут не все рівно?
— Тут хоч у жида місце маєш. А там — хто тебе пусте.
І знову помовкли. Через хвилину геть-геть здалека донісся якийсь гук, туп. Щось п'яне чи гукало, чи пісню заводило.
— Чуєш? — спитала Марина.
— Чую.
— Ходімо, а може?.. — Марина почимчикувала уперед заводити тонкимтонким голосом:
Якби таки чоловік молодий,
То по хаті б поводив, поводив!
А рогожка слідом за нею сипко, мов сухий оситняг перекладала:
Ой гоп по вечері!
Замикайте, діти, двері.
Гоп! Гоп! гоп! —
і, вхопивши Марину за руку, почала вибивати тропака.
— Стой! Не шуми! Расшибу! — плутаючи ногами, крикнув на їх п'яний чоловік і з одного маху ухопив за руку рогожку.
Марина, вирвавшись, побігла далі. Рогожка зосталася. П'яний, схилившись на неї, не то що шептав, не то сам з собою гомонів.
— Як не сороковку, то й не хочу, — гомоніла рогожка.
— Что мне твоя сороковка? У меня денег куры не клюют. Вона! — і він ударив по кишені рукою. Почувся брязкіт міді.
Через хвилину вони окрилися у темному переулку. Незабаром рогожка знову виткнулася.
— Марино! — гукнула вона.
— Агов! — обізвалася та здалека з-під крамниць.
— Іди сюди.
Марина підійшла.
— А що? Заробила?
— Семигривеника. Ходімо вип'ємо та поїмо.
— А того де діла?
— Заснув під лавками.
— А грошей у його не зосталося?
— Бог його знає. Він уперед дав.
— То ти, дурна, сама и не пошукала?
— Нехай йому!
— Де він лежить? Я піду.
— Пішов, їй-богу, пішов.
— Брешеш!
— От хай мене бог поб'є! — махнула рукою та так, що аж рогожка посунулася з голови і упала додолу.
Вона стояла саме коло ліхтарні. Світ упав прямо на неї і освітив безносе, дощем змочене лице, покарбовані губи, розкуйдану голову.
— Оце ще мені оця халабуда! — скрикнула вона і, піднявши рогожку, знову накрила голову.
— Ходімо, кажу.
— Куди?
— А он у шинку світиться.
І мовчки обидві пішли через вулицю. То були Христя із Мариною, котру Довбня з п'яних очей витребував собі у губернію.
XV
На другий день у собранії Лошаков на чім світ стоїть громив Колісника. Коли його душа ше до того літала по світу, то, певно, прослухавши Лошакову річ, мерщій почимчикувала до пекла, шоб у гарячій смолі спокутувати ті гріхи тяжкі, які викопав з самого дна її Лошаков: таких злочинств, такого сорому не видержала б і душа найпершого зарізяки! А щодо кісток, то, певно, вони аж танцювали в глухій домовині, бо й кістка не влеже покійно після такої красної мови.
Шмагаючи по коневі — не без того, щоб не зачепити і оглобель: говорячи про Колісника — не минеш і Христі. Досталося і їй на горіхи, "этому продукту глубокого нравственного растления", "куртизанке", "камелии", "кокотке"... Коли б чула все те безноса Христя, прислужуючи жидам, то від радості перенесла б і свій голод, дякуючи великим панам, що не забули її, жидівської наймички.
Та вона не чула, чешучи гнидяві пейси жиденяті, котре гидувало дивитися на її безносу пику і все, знай, рукою одпихало невірну наймичку.
А Лошаков не вгавав: соловей весняної ночі утомився так довго б співати, а він — ні. Аж зблід, аж перепався... І було чого: вдячливе земство віддало йому Колісниковий маєток, щоб аби у двадцять літ заплатив двадцять тисяч, що вкрав покійний Колісник.
На роз'їзді Лошаков задав земцям бенкет: там були одні тільки пани дворяни. Пили і їли, їли і пили, незгірше, чим на бенкеті в Колісника, тільки не пили, як там, "за мир", "за земську згоду", а більше "за победу". Полупанки прихильно дякували Лошакова, що він потяг руку за свого брата дворянина. А то — одтерто нас, зовсім від діла одтерто. А ми хіба колись не служили й не робили? І справниками, і непремінними, і суддями, і засідателями. Хрестян одібрали — і сіре мужицтво узяло гору! За здоров'я нашого сословного предводителя! За побіду! — і нестямним "ура!" оголошувалися високі стіни дворянського дому.
Чи чуло ти, сіре хліборобство, розтикане по горах і по долинах, по хуторах і селах, чи ти чуло той нестямний викрик дворянської радості?
Ні, ти не чуло, тобі ніколи було дослухатися. Хатні клопоти, клопоти села, хутора, а найбільше клопоти біля землі тобі ближчі були, ніж що друге. Аби земля-мати добре родила, щоб не довелося упроголодь зиму сидіти. А про земство — тобі байдуже. Твої гласні, правда, усі їздили на збори, більше думаючи про те, а що там воно дома діється, ніж про громадську справу. Вони і до тебе занесли недобру чутку про панські заміри.
— От нашого брата хотять з земства вижити. Мулить, бач, панам очі сіра свита.
— Ат, земство! Що земство? Тільки одно здирство! — казало ти, глухе до його, і переводило розмову про урожай, про низькі ціни на хліб та про землю, що в тебе її так обмаль — ні об віщо рук зачепити!
Зима. Земля, скована морозом, покрилася білим снігом. Сонця не видно, високе небо замазалося зелено-бурими хмарами, припало до землі, наче нагнітило на неї. Сумно, сумно... Один вітер гуляє по волі, гуде та реве, мов туже посеред того всесвітнього гробовища. Справжнє гробовище: мальовані лани прикриті снігом, серед котрого де-не-де бовваніє почорнілий бур'ян, темно-зелені ліси, позбувшись свого пишного одягу, повистирчали з снігу товстелезні цівки, позадирали угору посинілі парості; співучі пташки одлетіли, хіба де горобці по токах заведуть своє цвірінькання та чорний крук, надувшись, жалібно закряче з високої могили серед пустельного поля, мов поскаржиться і на голод, і на холод. І життя людське змандрувало знадвору у хати, у теплі захисти, не чутно нігде ні співу, ні реготу-гомону. Всюди пусто та глухо.
З зимньою добою прийшлося Христі зовсім пропадати і від холоду, і від голоду. Одежина в неї — старе дрантя та ганчір'я, з-під котрого то там, то там виглядає посиніле зашкарубле тіло, їжа — об'їдки жидівської страви та цибуля з черствим хлібом. Коли було тепліше, то хоч нічні походеньки колине-коли принесуть сороковку-другу, хоч погрітися було чим, а стали морози — і походеньки минулися. Кого стрінеш у холод та у віхолу? А тут іще одного разу Христя приморозила ноги... Горять і щемлять її пальці — боляче ступати, а жидівка шле по воду за три гони — до самої річки.
— Куди мені дійти? Я недужа, — з жалем у голосі плачеться Христя.
— А їсти дужа! А на нічні побіганки дужа? То коли не хочеш робити, іди собі к бісу! — свариться жидівка.
Нічого Христі робити, накидає на себе рамтя та дрантя, закутує у ганчірки голі литки та руки, бере відра і суне до річки.
Одного разу у віхолу вона, щоб скоріше справитись, не пішла до річки, а завернула поблизу до колодязя, хоч їй жид і жидівка ще при уговорі заказали з колодязя води брати — і гірка, і солона, ні на страву, ні помити нею.
"Питимуть. Не візьме їх лиха година!" — подумала Христя, набираючи воду.
Вечоріло. Пора самовар ставити, гарячим чаєм погрітись, бо незабаром і сам Лейба прибіжить з своїх щоденних побіганок, а Лейба так любить чай.
Христя постановила самовар і сіла доїдати свою вечерю — цибулю з сухарем. Ось і жид Лейба іде.
— Сидиш, а самовар хай хоч безвісти забіжить! — гримнув він на неї. Христя кинула їсти і побігла за самоваром. Жидівка зразу наставила чай, діти з печі позскакували до столу, а жид вже у їутку сидить, дожидає чаю.
— Та наливай, досі вже настоявся.
Хайка начала наливати. Не чай, а якась жовта мутна водиця потекла з чайника.
— Це ти з колодязя води набирала! — угадала жидівка.
— От, іще ж таки! З колодязя! З якої речі з колодязя! — Жидівка попробувала, виплювала і дала попробувати Лейбі. Лейба покуштував.
— Брешеш, — гримнув він, — з колодязя! Христя мовчала.
— Хіба на те я тебе прийняв хліб переводити, щоб ти за увесь день хоч раз води з річки не принесла! — почав виговорювати жид.
— Піди сам та добийся до тії річки у таку віхолу! — гарикнула Христя.
— А коли так — вон з моєї хати, пранцюваті недоїдки! — скрикнув жид, вискакуючи з-за столу.
— Куди я піду під ніч та лиху годину?
— Хоч і до чорта в гості! — гукнув жид, розпалившись, і, схопивши Христю за руку, помчав з хати. Христя уп'ялася:
— Підожди. Дай же хоч зібратись.
Жид кинув, а Христя почала намотувати на себе своє ганчір'я. "Ну, куди тепер проти ночі?" — не кидала її думка, поти вона одягалася. Не можна сказати, щоб їй було страшно, або гірко, або об чому шкодувала. Вона давно намірялася кинути жида і давно сього ждала. Не ждала тільки тепер — сьогодні, зараз, та ще вночі. А от узяло та й випало! — і аж усміхалася сама до себе Христя, дивуючись, що випало, та ще проти ночі.
Намотавши на себе що тільки можна, останнє шмаття вона згорнула у купу, Зв'язала у лиху ряднину і, перекинувши через голову за плечі, пішла з хати, не сказавши нікому нічого. Вона вже зробила скільки ступнів від хати, як З сіней почувся Лейбин окрик:
— Гей, ти! Підожди!
(Продовження на наступній сторінці)