Минув тиждень. Той тиждень тільки і було говору та гомону по городу, що за Колісника. Виявилось, які порядки заведено в земстві, скільки перейшло через Колісникові руки грошей, які трати оправдані, які ні. У наїзді піднялася така буря, така завірюха — світу не видно! "То що ми одно балакаємо та балакаємо? Хто сповне крадіжку, хто верне втрати?" — спитався Лошаков. "На управу!" — кричали одні. "На того, хто неохайно дивився за громадським добром", — піддавали другі. "Під суд усіх!" — гукали треті. Предсідатель і члени .як тінь ходили. "Оце невинне спасіння! Оце лихо! Чим ми винуваті? — оправдувалися ті. — Хто вибирав усяких плутяг та пройдисвітів? Казали тоді, нащо мужика пускати до такого поважного стану! Недоставало, щоб ще повибирали волосних писарів!" Три дні йшла буча та сварка. На четвертнії предсідатель доложив, що Колісник купив великий маєток на своє мення. Чи не краще попрохати уряд заарештувати все його добро? Усім трохи полегшало. Слава богу! знайшли чим розв'язати цю каторжну зав'язку. "Прохати, прохати уряд!" — усі в один голос загомоніли. Та тут саме предсідателя викликали. На його мення прийшла нужна бумага від уряду. Що то? Може, знову яка напасть? Через скільки часу той вернувся веселий з папером в руках. "Панове! Радість! Велика радість!" — "А що таке?" — "Губернатор прислав духовне завіщаніе покійного. Веселий Кут, на куплю котрого Колісник узяв двадцять тисяч земських грошей, він передає земству". — "Ура!" — хтось гукнув. "Ура!" — піддержали другі. "А знаєте, він чесний чоловік був! Чи другий би зробив так? Ніколи! Дурний тільки! Виявив би усе перед нами, сказав: беріть моє добро. І ми б йому простили його провинність, ще 6 і на місці дослужувати зоставили. А то так запакував себе! Шкода!" — і всі загомоніли про нещасну долю людську. Що таке життя чоловіче? Дим, та й годі! Б'ється-б'ється він, плутається — от вискоче, от вилізе на сухе, а тут на тобі! Спіткнувся — і завис на бантині. "Чоловік — яко трава, дні його, яко цвіт сельний!" — проговорив Рубець. Це так подобалося всьому наїздові, що його на місце Колісника крикнули вибрати, "единогласно!" — хтось гукнув, "единогласно!" — роздалося з усіх кутків. Та тут піднявся один з козачих гласних у сірій сірячині. "Ні, ми не хочемо единогласно, — сказав він. — Ми знаємо, як пан Рубець бігав по панах і кланявся усім у ноги, щоб вибрати. Ми знаємо пана Рубця як колишнього секретаря у Думі, а на се місце треба чоловіка, тямучого у хазяйстві".
— То, может быть, вы желаете баллотироваться? — підвівшись, спитав Лошаков і додав, зло усміхаючись: — Мы рады будем и вас избрать. Был же Колесник, а теперь вы будете.
— Я не домагаюся панської ласки, — одказав сіряк, — а я прошу робити по закону.
— Ну, что же, баллотировать, так баллотировать! — сказав Лошаков, дивлячись на часи. — Пора же и обедать.
Кинули на шари і вибрали Рубця 75 голосами замість 5О.
— Ну что, вы удовлетворены? — спитав Лошаков сіряка, виходячи з собранія. — Ведь вы знали, что изберут Рубца. Не все ли равно — баллотировкою или единогласно!
— Знав. Та не знав, скільки з тих панів, що кричали единогласно, самі бажали б сісти на Колісникове місце. А тепер от дізнався. Нас, темних, усього три душі, а п'ятдесят чорних навалили. От тобі й единогласно!
Лошаков сердито глянув на сірого і, нічого не сказавши, пройшов далі. А ввечері у Лошакова на роз'їзному бенкеті була рада, як би так зробити, щоб переполовинити мужика у земстві.
— Помилуйте! У губернському наїзді отак викрикують, а на уіздах — їх царство. Предсідателями своїх вибирають, членами... Хіба нашого брата, бідака, котрий з самого малку службову лямку тяг, мало є?
— Да, об этом нужно будет подумать, — сказав Лошаков.
— Постарайтеся. А ми, знаете що? Навіщо нам той Кут здався? Ззіі-іатіть двадцять тисяч та й візьміть собі, він більше стое.
Лошаков нічого на ее не сказав, а тільки, кланяючись усім, плескав: "Постараюся, постараюся!"
Дещо з иього доходило і до Христі. П'яний Книш поміж розмовою доводив їй потроху, що робилось і що говорилось у місті. Вона слухала все те, позіхаючи. Що вона, і що їй до того земства?
Вона знає одно: пани б'ються, а в мужиків будуть чуби боліти! Вона тільки попитала, чи зостанеться заправляти Кутом Кирило і чи городами та ставом будуть слобожани володіти.
— Який Кирило? Які слобожани? — спитав Книш. Вона розказала своє життя у Куті.
— Ну, навряд, — сказав він.
— Що ж вони зроблять з Кутом?
— Продадуть, та й годі.
Христі стало шкода і Колісника, і Кирила, і слобожан. Вона немало сама постаралася, поти довела діло до згоди. І от тепер її турботи, як дим, розлетілися.
Щоб позбутись досади, вона за обідом наклюкалася і лягла спати.
Увечері Книш приніс до неї другу новину.
— А знаєш, кого вибрали на місце Колісника?
— Кого?
— З будяка, Рубця!
— Рубця! — скрикнула Христя. — Я у його колись служила. Тепер тільки дізнався Книш, де він її раніше сього бачив.
— То ти Проценкових рук не втекла?
— Його! Бодай йому добра не було! Ще й тепер все лащиться, де стріне.
— О, він вашого брата любе і спуску нігде не дає.
— А де тепер Довбня? — спитала, помовчавши, Христя.
— По шинках шляється. Раз у мене в чорній ночував.
— За що?
— П'яного знайшли під тином.
— Бажала б я його бачити.
— А що, і з ним зналася?
— Я жила у їх, як одійшла від Рубця. Він добрий чоловік, та його жінка, хоч і колишня подруга моя, а лиха людина. Як переїжджали з Куту, я забігала до неї. У пустці живе з москалем, і рада, що чоловіка здихалася... З чого ж він живе?
— Хто?
— Та Довбня ж.
— А чорт його знає. Удень біля суду швендяє. Піймає якого мужика, настроче йому прошеніе — от і е на випивку.
— А в нас добре, що некупована, — усміхнулася Христя. — Пий — і п'яним ніколи не будеш.
— О, та ти ціла шельма! — обізвав її Книш, помітивши лукавий посміх у її очах.
— Я не шельма, а я шельмочка! — пестливо одказала вона. Книш залився веселим реготом.
— Знаєш що, Христе? Мене, може, переведуть швидко з цього місця на друге. Ти поїдеш зо мною?
— Куди?
— Не знаю ще куди. Може, і в N.
— Туди я нізащо не поїду.
— Чому?
— Там усе знайомі люди. З села наїдуть — пізнають.
— А тобі що?
— Нічого. Тільки я не поїду туди.
— Ну, а в друге місце?
— Звідси нікуди не хочу. Я б одного бажала: коли б ви пристроїли мене тут де-небудь.
— Де ж я тебе пристрою?
— У гостиниці де. Сказали якому-небудь гостинникові, щоб дав мені хату.
— А платити хто буде?
— Не без добрих людей, — зітхнувши, одказала Христя.
— Гуляй,значить!
— Що ж мені більше робити? — трохи не з плачем вимовила Христя. — Другі гірші від мене, та в їх усього е. Я тільки одна дурна така, що досі нічого не нажила.
Розмова на який час запнулася. Христя сиділа похнюпившись, Книш мовчки міряв хату своїми довгими ступнями.
— Дурне ти надумала, — сказав він перегодом. — Тобі зо мною краще буде. То біганина та неспокій, а то хазяйкою дома жила б у мене.
— Була вже я такою хазяйкою, — знову зітхнувши, сказала вона.
— Як хочеш. Я не держу тебе. Кажу тільки — тобі гірше буде.
— Уже не буде гірше, як в.
Того дня вони більше не говорили. Книш бігав по службі, а Христя, сидячи дома, думала про свою долю. Господи! До чого вона дійшла! До чого довели її добрі люди та лихе життя. Коли б мати устала та глянула на неї у той час, коли вона прохала Книша помістити її в гостиниці. Що б вона сказала? Умерла б знову і більше не бажала б уставати. Що ж їй робити, що їй казати? їхати з Книшем? Нізащо! Остогидлий та осточортілий. Коли б вона не боялася його, вона б і одного дня тут не була. А то — цілуй його, пести п'яну пику. Хіба не гірше їй тепер? То хоч вільна ти, а то так і бійся: запруть тебе у той каторжний блощичник або ще й далі завдадуть. Коли піймалася мишка в руі?и котові, твори його волю, тіш його серце, регочися, перекидайся" Що до того, що тобі слізки, аби йому були смішки! Книш прийшов перед світом.
— Ну, тепер, Христе, прощайся зо мною. Іду в N.
— Так швидко?
— Так. Назначили помошником справника. Оце з товариством могоричували.
— А я ж як?
— За тебе я говорив одному чоловікові.
— Ну?
— Обіцяв.
— Добрий мій! Любий мій! — скрикнула вона, чіпляючись на його шиї.
— А все тобі б краще їхати зо мною. Звісно, не зараз. Тепер ти перейдеш у гостиницю. А я поїду — роздивлюся, квартиру найму. Чуєш?
— Чую, чую, — одказала Христя, думаючи: "Перемісти мене з цього пекла — довіку моя нога не буде у тебе!"
(Продовження на наступній сторінці)