— Ні, я мимоїздом. Зосталася на день — на два. Сумно самій, піду, думаю, розшукаю знайомих. Та це згадала про тебе та й прийшла. Насилу допиталася.
— Спасибі тобі, що не забула, — подякувала Марина. — Сідай же, сідай. Отам коло столу сідай. Не бійсь, там чисто. Вчора стерла, — додала вона, дивлячись, як Христя боязко озиралася, де б їй вибрати таке місце, щоб присісти.
Христя присіла. У неї мороз поза спиною драв від тих злиднів та убожества, яке вона тут стріла.
— І давно ви сюди перебралися? — спитала вона.
— Та насилу тут знайшли захист у сій пустці, котра, гляди, колись придавить тебе навіки, та й годі. Хіба ж можна було з ним де ужитися... Скільки ми тих квартир перемінили. Оце переберемося. День, два — нічого. А там як закурив — хазяїн і жене. Шукайте собі по собі. Лихо, Христе, за таким заміжжям. Коли б знала, краще з посліднім нищим зв'язалася, ніж з ним.
— А де ж він тепер?
— Де? у шпиталі. В губернію одвезли. Насилу домовилася та допросилася. Ноги одбігала, поки виходила, щоб його взяли у шпиталь. "Ти, — кажуть, — жінка — сама і вези". А на що мені його везти? Усе ж, усе пропив. Прийде оце — мене немає дома, на базарі абощо. Він за платок або за спідницю — та й у шинок. Як огню того боялася! Та допився до того, що страшно глянути: обірваний, трохи не голий, увесь труситься, очі — стовбуром, верзе таке, що й на голову не злізе. Господи! Намучилася я з ним! — зітхнувши, додала Марина.
А Христя сиділа в кутку біля столу і тулилася до стіни. Марина так розписувала їй свого чоловіка, що Христі здавалося, от-от двері розчиняться і ввійде він у хату, світячи своїми божевільними очима.
Двері справді розчинилися, — Христя аж струснулася, — в хату увійшов височенного росту москаль. Голова його трохи не в оселю впиралася, руки — мов дрючки, лице довге, таранкувате.
— Марине Трохимовне! Наше вам! — привітався москаль, підходячи до Марини і простягаючи руку. Та, усміхнувшись, подала свою, і москаль так її Здавив за пальці, що та, стрибнувши, засичала і з усієї сили гепнула його межи плечі. Москаль реготався, а Марина стрибала по хаті та махала рукою.
— Бодай тебе кат так поподавив! — лаялась вона.
— Ничавось, ничавось. Ефто здорово! — сідаючи на другім кінці столу, казав москаль.
Христя подивилась кругом себе. "Оце той халамидницький притон!" — подумала і знов боязко озирнулася.
— А ефто што у тебя за барышня? — спитався москаль, указуючи на Христю.
— Се моя подруга, а не баришня, — одказала та.
— Понимаемсь. Наше вам! — даючи Христі руку, обізвався він. Та боязко простягла свою.
— Не, не, не бойтесь! Вот ручка так ручка. Беленькая, пухленькая! — любувався він, злегка перетираючи її своїми кодзумитими долонями. Христя усміхнулася.
— А позвольте спросить. Вы ж где находитесь? Здеся, али приехамши?
— Приїхала, — одказала, усміхаючись, Христя.
— При должности какой состоите али гулящая? Христю мов хто у правець поставив від того питання, вона аж скорчилася.
— Ну, от уже і почне! От і почав! — крикнула Марина. — Тобі яке діло? Заськи! Не знаєш?!
— Не извольте гневаться, Марина Трохимовна, не извольте гневаться. Я, значит, все доподлинно желаю знать.
— Швидко зостарієшся, як усе будеш знати.
— А вот у нас в роте фидфебель всегда говорит: "Вес знать — самый раз!"
— То ж у вас. Хіба в вас, у москалів, так, як у людей?
— У нас, у солдатов, всегда лучше, чем где-либо. Ничаво сваво, одна вот душа, да и ту каму-либо отдашь на сохранение, — одказав москаль чуло. Марина, дивлячись на його, глибоко-глибоко зітхнула.
— Ти ж кому свою припоручив: богові чи чортові? — спитала вона і зареготалася своїй вигадці.
— Зачем богу? Богу еще успеем, а черт к нашему брату не пристанет. Вот маладушке какой — самый раз!
— О, вам усе молодушки, а хто ж нас, старих, глядітиме? — спитала знову Марина.
— Старым бабам помирать нада, а маладушкам — песни петь да солдат любить!
— За віщо?
— Как за што? За то, што солдат — сиротинушка. Один себе на чужой старане...
— О, гарно співаєш. Янгольський, кажуть, голосок, а чортова думка.
— Опять чертова! Зачем чертова? Эх, едят вас мухи! Разве с бабами можно говорить об ефтих материях? У бабы волос долог, да ум короток. Вот што я тебе скажу.
— Як саме?
— А так. Вот, примерно, пришла к тебе гостья, подруга твоя. Нет тово, чтобы, примерно, в шиночек, да чверточку... с печки гуся жареново али барана... Все на стол: пей и ешь, любезная подруга!.. А ты вот баснями соловья кормишь.
— Годувала б його чим і кращим, а як нема чим! — одказала, прикро дивлячись на його, Марина.
— А нет — так і скажи. Тогда на тебе и ответу никакого. Вот у меня в солдатском кармане осталась завалящая копейка! На! тащи! — сказав москаль, витягнувши з кишені семигривеника грошей і брязнувши ним об стіл.
— Ні, ні, — кинулася Христя. — Бога ради не треба! Я нічого не хочу! Спасибі вам! Я прийшла одвідати подругу.
— Ну, ты не хоч, так, может, кто другой хочет, — сказав москаль, посунувши семигривеника до Марини.
Та покірно взяла, зап'ялась платком і вийшла з хати. Христя зосталася удвох з москалем, їй було і боязко і не по собі.
— Хорошая эта баба, Марина, — помовчавши, почав москаль, — Совсем хорошая, вот только хохлушка... Иной раз такое скажет — никак не разберешь. Да вот у нее только муж лихой! У, лихой!
— А він же був смирний! — обізвалася Христя.
— Да смирный то он смирный. Только больно много зашибает. Как жарнет — небу жарко! Ну, а тогда уж не знает, што и делает. На меня один раз с ножом бросился. Не увернись я — вот так бы насквозь и прошел. Да, бедовый!
— За віщо ж він на вас зло таке мав?
— Как тебе сказать за што? Ни за што. Первое — муж он, всегда пьяный. Как его пьяного любить жене? А второе — я их квартирант. Ну вот, он и начал ревновать ее ко мне.
На той час саме вернулась Марина, несучи в руках пляшку горілки і під рукою півпалянички.
— Се все про того ірода балакаєте? — спитала, викладаючи на стіл свою куплю. — Осточортів він мені, хоч не згадуйте! — додала вона, хмурячись.
— Не, не, не будем. Потчуй-ка гостью! — сказав москаль.
— Я не п'ю. їй-богу, нічого не п'ю. Спасибі вам, — подякувала Христя, коли Марина піднесла їй чарку горілки.
— Ну, як хочеш, — одказала та і перекинула собі у рот чарку. — А горілка добра. Випила б.
— Да что же, как не пьет? — умішався москаль. — Ну, и не нада. Я за нее выпью.
I москаль, усміхаючись і кланяючись, вихилив одну, посмакував, крякнув, сказав: "Да, добрая" — і налив другу.
Христя ще посиділа трохи, послухала, як Марина жартувала з москалем, випиваючи по повній, потім підвелася, попрощалася і пішла.
— І к бісу, коли не хоч! — сказала Марина, як Христя на її прохання посидіти ще не здалася. — Ніс копилиш — к бісу!
— А бабенка ядреная! — скрикнув москаль.
— Думаєш, путнє що? — сказала Марина. — Така ж боска, як і всі!
— Значит, наш брат Савва! Эх, едят ее мухи! — скрикнув удруге москаль, даючи Марині з усієї сили раза по спині.
— Хоч би тебе кат так опік! —гукнула та, угинаючись, і стусонула москаля кулаком межи плечі.
XII
Того ж дня увечері заїхав по неї Колісник, і вони поїхали в губернію. Всю дорогу він був сумний та неговіркий, ще мов сумніший, ніж як виїжджали з Кута. Христя думала про Довбнів, не питала, чого сумує старий, він мовчав.
Приїхавши другого дня надвечір, він зразу пішов на свою половину і заперся. У Христі серце болісно занило, як вона глянула йому услід: похнюпившись, поколихав він, наче п'яний. Вона довго не спала, думаючи про його. Що прийшлося вислухати старому дома від жінки? Недаром він осунувся так, опустивсь, їй здавалося, що він повинен її кликнути, вона сама поривалася скільки раз іти до його, чи не виговоре він перед нею свого лиха і чи не повеселішає хоч трохи. Та кожен раз її зостановлювала перед зачиненими дверима думка: він утомився з дороги і спить. Хай завтра. Так Христя і заснула. А Колісник?
(Продовження на наступній сторінці)