— Коли ж їхати? Зараз... — хотіла сказати Христя "збираться", та промовчала.
— Коли ж зараз їхати? Завтра або післязавтрого.
— Мені не довго збиратися: плаття зложила, зв'язала — от і все. Слава богу! Коли б скоріше те завтра або післязавтрого! — не видержала Христя.
Колісник неймовірно глянув на неї. Христя вся сяла радістю. "Чи раділа б вона, коли б що мала проти мене?" — подумав Колісник. І інший, покійніший стрій думок обняв його. А може, і її піддурюють, підводять.
— Слухай, — сказав він уголос до Христі, котра вже полізла за платтям знімати з кілочків.
— А що?
— Ти знаєш, нащо то тобі Здір прислав меду? Кажи по правді! Христя тільки зняла угору плечі.
— А я почім знаю. Учора я бачилася з його жінкою на луці. Вона хвалилася, що розбагатіла, що чоловік зостався дома біля пасіки. Може, по давньому приятельству, — вони прихильні були до моєї матері, — і прислали той мед.
— Так, по приятельству. Сьогодні здір приїздив купувати лісу.
— Ага. Так тепер же я знаю, чого Одарка розсердилася, як натякнув син її, щоб не забула сказати мені про те, що батько наказував. Оце ж воно і е про той ліс.
— То-то. Вони хотіли, бач, через тебе діло ламати, та не вдалося.
— А я ж тут причому. Хіба мій ліс? Хіба я його продаватиму?
— Піди ж ти! Ох! Бісовщина! — крикнув Колісник і, поскромадивши себе у потилиці, пішов у свою кімнату.
Христя помітила, що Колісника щось наче клопотало, вона, постоявши, побігла за ним у кімнату дознатися.
— Що клопоче бідну головоньку мого доброго тата? — пестливо замовила вона. — Скажи ж мені. Повідай своїй доні!
Колісник повернувся. Христя стояла перед ним, та давня Христя, з рожевим личком, з іскристими чорними очима, що так і вабить, так і тягне до себе. У його на душі пояснішало.
— Ох, Христе! Христе! — замовив він, горнучи її до себе. — Коли б ти знала — наче сто гадюк упилося в моє серце.
— Що ж там таке?
— Ат! — махнув рукою Колісник. — Ся худоба — бери її нечистий! — не дасть мені спокійно вік дожити! І нащо я її купував? На те, щоб собі покою не мати. Чую, що не викрутитися мені від напасті. Ось осінь прийде, наїзд буде, — почав далі журливо він і зостановився.
— Яка ж напасть буде?
— Яка? У тюрму запруть, в Сибір зашлють.
— За що? — скрикнула Христя.
А Колісник, мов не чув того питання, далі вів:
— І ніхто не скаже: "Все ж він чоловік був". Все ж і мені хотілося жити. Усі мене обвинуватять.
— От і не вгадав. От і не всі. А я нащо?
— Ти.. ти, спасибі тобі, тільки, може, одна й прихильна до мене. Та що ти? Коли вестимуть мене з тюрми на позорище, чи ти станеш зо мною разом? І ти, як і другі, одступишся від мене, — замовив він і замовк.
— Я молитимуся за тебе. Може, моя молитва дійде до бога, учує він її і помилує тебе.
— І вже. Ніщо мене не помилує. Нема нікого за мене — всі проти мене.
— Бо ти сам так ведеш діла, що всі проти тебе стають, — сказала Христя.
— Як?
— Так. От ти пригнітив слобожан, а вони, певно, були б за тебе, коли б ти не так робив.
— Що ж вони?
— Що? люди! Тебе не стало б — вони добрим словом згадували. От, сказали б, добрий пан був.
Колісник сумно і болісно усміхнувся:
— Що ж робити мені?
— Що? Подаруй їм той зиск, що ще зостався. Верни їм ставок, городи. І вони будуть молитися за тебе.
Колісник, схилившись, довго-довго думав.
— В тебе добра душа, Христе, в тебе жалісливе серце, — чуло промовив він. — Трохи, лиш, чи не твоя й правда. Хоч кому-небудь добро зробити, хоч капельку — і то краще. Кириле! — гукнув він на всі хати.
Кирило як з-під землі вродився.
— От що, Кириле, — почав Колісник, похнюпившись. — Завтра або післязавтрого я виїду відсіль. Там з слобожан слідує зіськати триста рублів. Збери їх і скажи — дарую я їм той зиск. Вовкові і Кравченкові теж скажи, щоб до ставка й городів не мали ніякого права. Хай буде все по-старому.
Кирило якось неймовірно дивився то на Колісника, то на Христю. "Що се, — думалось йому, — що се?"
— Скажи їм, — знову почав Колісник, — поки я живий, хай усе по-старому. А не стане мене — може, згадають добрим словом, може, хто помолиться за мене.
— А гроші ж як Вовкові та Кравченкові за оренду? — спитав Кирило.
— Гроші я верну, — замовила Христя і мала була бігти у світлицю.
— Стій. Ті гроші тобі зостануться. Виручиш з хазяйства, Кириле, — вернеш, а може, я зашлю з губернії. Кирило аж трусився з радощів.
— Оце по-божому, пане, а по-божому! — замовив він.
— Так чуєш? Як я поїду, скажеш їм. Скажи, хай помоляться і за Христю уже разом.
— Що ти? Що ти? А за мене за що? Хіба моя худоба?
— Цсс! —засичав він і махнув на Кирила рукою — іди, мов, собі. Той, уклонившись, вийшов. А Колісник підвівся, походив по хаті, підійшов до Христі і, взявши за голову, притис її біле чоло до своїх пухких уст.
— Це за розум! — сказав він, поцілувавши, — а це за серце! — і, прихилившись, припав устами до її високого лона. Христя тільки радісно світила очима.
XI
Через два дні вони поїхали. Ніколи Христя не почувала себе такою веселою та утішною, як у ті два дні. Ожила, розцвіла, мов на світ знову народилася. І він їй здається такий красний та привітний, і люди такими добрими та ввічливими. Нащо баба Оришка похмура та небалакуча (Кирило не втерпів повідати їй про Колісників наказ), і вона їй здалася не такою страшною, як попереду здалася. Вона їй на спомини подарувала свій чорний платок.
— Носіть на здоров'я та згадуйте мене! — сказала Христя, не примічаючи, як Оришка гребезнула той платок у неї з рук, мов однімала, і хоч би сказала спасибі, хоч би головою хитнула.
Нащо їй та дяка, коли вона почувала себе такою щасливою? Вона не помічала і того, що Кирило коло неї, мов коло своєї дитини, пада, приязно заглядає ув очі, на льоту і думку лове, дивиться — молиться на неї! Вона і йому на кисет шовкову хустку подарувала.
Кирило, мов розум стеряв з радощів, ухопив ту хустку обома руками, притулив до вуст, поцілував і, тремтячи, промовив:
— Не буду я з цієї хустки кисет шити. А, як умру, заповідаю з собою положити. Мені вона і на тім світі буде про добро людське нагадувати, з нею мені і під землею легше буде лежати.
Після обід, надвечір вони виіхали. Слобожани, як тільки над'їхали коні у двір, почали несміле збиратися під горою біля шляху. Певно, вони і в двір би пішли, коли б Кирило грізно-прегрізно не наказав, щоб ніхто не смів і очей показати. Коли повозка спустилася з гори, тоді тільки Колісник запримітив сіру громаду, що, скидаючи шапки і вклоняючись, бажала йому щасливої дороги. Діти не видержали і, гудючи на все поле, помчалися навздогінці коням.
— А Кирило таки не видержав, — промовив Колісник і одвернувся. Христя, знай, озиралася з повозки, низько вклоняючись назад і, усміхаючись до дітвори, що одно поперед другого, мов м'ячі, котилися пообік дороги. Гуккрик, галас, мов гадячий клекіт, ні на хвилину не вгавав. Коли б не суха дорога, по котрій, мов по кам'яниці, гуркотіли колеса повозки, певно, той нестямний гук дитячий надолужив. Тепер ним Христя забавлялася: то озирнеться назад, махне рукою, мов що з жмені кине, — діти з новою силою помчаться на той мах, їх гук доходе до самої повозки. Христя одвернеться — гук стихне, тільки гуркочуть колеса по накоченій колії.
— Та буде тобі з тими щенятами водитися, — суворо промовив Колісник, накидаючи легку кобку свого сірого балахону на голову. Христя, прикрившись платком, похнюпилася.
До самої Мар'янівки вони їхали мовчки. Чутно тільки тупотіння кінських ніг, гуркіт коліс та коли-не-коли возниця зійкне на яку-небудь коняку, хвисне батіжком, щоб не одставала.
Сонце сідало, як вони уїхали в Мар'янівку. Жовтогарячий його світ привітно слався над оселями, садками, городами, темні тіні зступалися по глухих кутках, вечірній морок слався по землі. У повітрі тихо-тихо, курява стовпом стоїть і не розходиться. Там, у непрозорій кіптязі, чується бекання овече, десь ревнула скотина, бугай бутить на все село, людський гомін, жіночі крики зливаються з його гудючим покликом. Упосліднє перед спокоєм гомоніло все, незабаром воно стихне, тільки сонце скрие своє ясне обличчя, тінь ночі розстелеться над землею — і все замовкне до завтрішньої зорі.
Колісник, як їхали селом, похнюпився і не дивився нікуди, зате Христя розглядала все, повертаючи голову то на той, то на другий бік. Кожна хатина, кожна місцина була їй відома, з кожною чим-небудь та в'язалося її минуле. Там вона ще дитиною злякалася собаки, на тім місці справляли Купала, там вулиця збиралася, і тепер он скільки дівчат видно. Все те, нагадуючи їй давне, привітно вітало, мов давній знайомий або знайома стрілися і нагадували минуле. Все було якось мило. Один тільки шинок, де стояла їх хата, непривітно уразив її. Вона, проїжджаючи, геть одвернулася, щоб і не дивитися.
(Продовження на наступній сторінці)