Голуба "Волга" плавно рушила з місця. Хоч рух на вулицях був невеликий, та стрілка спідометра не перебігала за цифру 60.
— Швидше, хай йому чорт! — лаявся ззаду молодший пасажир. — Я запізнюсь на поїзд!
— Ми ж їдемо на Підгірну, а не на вокзал, — звів брови Олексій Максимович.
— Спочатку на Підгірну за речами, а потім — на вокзал!
— Встигнемо! Поїзд о котрій?
Стась Дзвонар — то був він — поглянув мигцем на годинник.
— Через двадцять п'ять хвилин.
— Через двадцять п'ять хвилин? Отже, на Підгірну ми доїдемо за п'ять хвилин, — міркував уголос шофер. — З Підгірної до вокзалу, якщо їхати через місто, ще п'ятнадцять. Але я вас повезу навпростець — через поле. Там ближче, і дорога краща. Замість п'ятнадцяти, доїдемо за десять. А разом — за п'ятнадцять хвилин ви будете на вокзалі. П'яти хвилин, я думаю, досить, щоб узяти речі. Не хвилюйтесь, ви встигнете на поїзд!..
Дзвонар пробубонів щось і замовк.
Онуфрій Іванович, похнюплений, схилився в кутку, заплющивши очі. "І навіщо я зв'язався з цим бандитом? Попався ти, Онуфрію, як лин у ятір!.. А все з-за дурного розуму!.. Думав обдурити бандюгу, а, бач, вийшло навпаки — він тебе пошив у дурні! І що було б заявити в міліцію, — його схопили б, дали б другий строк за втечу, а тобі — подяка… І ти був би кругом задоволений: і перед владою чистий, і в кишені залишилося б… І де він на мою голову взявся, проклятий!"
Поки їхали на Підгірну, йому пригадалося, як це було.
Влітку і восени позаминулого року, коли дно майбутнього Дніпровського моря ще було не затоплене, він працював нічним сторожем на механізованому майданчику будівельного тресту. Охороняв трактори, самоскиди, бульдозери та іншу техніку. Поряд з майданчиком працювала археологічна експедиція — розкопувала стародавнє поховання.
Спочатку там стовбичило багато ґаволовів. Але археологи, крім черепків, нічого цікавого не знаходили, й інтерес до розкопок швидко згас.
Згідно договору Онуфрій Іванович мав охороняти також ці розкопки. Правду кажучи, він потай глузував з учених. Вони, на його думку, тільки розтринькували державні гроші та ще й йому платили тридцять карбованців щомісяця. А втім, яке йому діло? Вони учені — їм видніше! Сказали охороняти порожню яму — він охоронятиме. Аби гроші!
Та одної ночі він пересвідчився, що яма декого цікавить.
Ніч була осіння, темна, але тепла.
Глечик сидів на лавочці під будкою і замріяно дивився на дрібненькі, мов мак, зорі. Між ногами тримав дебелого сукуватого костура, бо рушниці йому не належало мати. А думками ширяв бозна-де.
Раптом почув, ніби хтось шарудить землею і відхекується.
Невже якась чортяка копається в ямі?
Вік хутко підвівся і навшпиньки почав підкрадатися. З ями виразно долинуло чиєсь приглушене дихання. З переляку він відчув, як під картузом піднімається чуб, хоч добро знав, що ніякого чуба у нього на голові немає. Свят, свят, свят! Що за марюка!
Зазирнув яму — й обімлів. Там, у найтемнішому кутку, — світло від електричної лампочки на стовпі не досягало туди, — хтось рився.
— Хто там? — скрикнув злякано.
Темна постать на мить завмерла.
— Дядьку Онуфрію, це я, Стась Дзвонар. Не бійтесь…
Од серця відлягло: знайомий. Але запитав суворо:
— Що ти тут робиш?
— Як бачите, копаю, — засміявся Дзвонар.
Онуфрій Іванович знав, що той працює в експедиції копачем. Але ж то вдень! А чого він прийшов сюди вночі? Ні, тут щось не те! До того ж, усім відомо, що Дзвонар — злодій, не розминається з чужим, а потім крадене перепродує на базарі. Любить випити, а, випивши, бешкетує. Не раз сидів у тюрмі за хуліганство.
— Бачу, що копаєш, — відрубав Онуфрій Іванович. — Мені ще світить! Але хіба не знаєш, що вночі заборонено тут вештатись, а тим паче копати? Ану вилазь ік бісовому батькові! Бо стрілятиму!
І він приклав до плеча костура.
Та одразу ж і пожалкував.
Дзвонар раптом пошпурив убік лопату, видерся по драбині нагору і метнувся до Онуфрія Івановича.
— Кинь пукалку, діду! І не жартуй! — та, побачивши, що то палиця, розреготався злісно. — Ах ти, старе опудало, ще й лякаєш?
Він схопив Глечика за комір сорочки так, що тому перехопило подих. З тріском відлетіли ґудзики. Онуфрій Іванович хотів крикнути, але не зміг з переляку. Тільки забелькотав:
— Стасику! Стасю! Що ти хочеш зі мною робити? Я ж нічого. Я ж тільки пожартував! Іди собі з миром додому! Я нікому не скажу!
Дзвонар випустив його з рук, трохи подумав, а потім промовив досить люб'язно:
— Ось що, Онуфрію Івановичу, якщо не будеш дурнем, матимеш гроші! Багато грошей! Я не хотів би ні з ким ділитися, але коли уже так сталося, то я пропоную тобі мирову!..
— А що таке? — пожвавішав Онуфрій Іванович.
— У ямі є золото, — зашепотів Дзвонар. — Наприкінці робочого дня професор поставив мене в той куток, щоб я прокопав новий рів. Копнув я тричі лопатою — чую: заскреготало лезо! Оглянувся — ніхто не дивиться! Я нагнувся, прогріб землю, дивлюся — блищить! Мов сонце! Аж у серці запекло!.. Я затоптав те місце і почав порпатися в другому кінці. Аж до самого вечора. Тепер ти розумієш, чому я зараз тут? Який кому буде збиток, якщо ми тихенько викопаємо скарб і заберемо собі? Воно ж нічиє…
— Так-то воно так, — протягнув Онуфрій Іванович. — Нічиє. Та як упечуть у тюрягу, то дізнаєшся, чиє воно…
— Якщо по-розумному зробити, не упечуть!
Онуфрій Іванович дипломатично промовчав.
— Ми яму засиплемо, затопчемо. А завтра там працюватиме хто? Я ж таки. Ковирну кілька разів лопатою — і ніяких тобі слідів. Прийду раніш. Хай потім мене полають. А золото вже буде у нас! Його там, мабуть, чимало… Тільки — анічичирк!
У Онуфрія Івановича засмоктало під серцем.
І хочеться, і боязно. А якщо викриють? Що тоді? Цьому чортові Дзвонареві не вперше сидіти в тюрмі. Звик. Та й здоровий, молодий — витримає. А йому як там буде? Бр-р-р…
— Нічого не вийде! Я не дозволю! — підвищив голос.
Дзвонар одразу змінився, заклав руку в кишеню.
— Ну й чорт з тобою! Не хочеш — не треба! Заберу все сам! А щоб не було свідка, доведеться тебе, діду…
Він вийняв ніж.
Онуфрій Іванович зойкнув і благально простягнув до нього руки. З переляку ледве ворушив язиком.
— Чекай, Стасюню! Чекай! Дай передихнути! Чого ж ти зразу так… серйозно?.. Я ж нічого не кажу. Я згоден… згоден… Хіба ти не бачиш? Ну, давай домовимося… мирно…
Дзвонар погрався ножем, а потім заховав його в кишеню.
Вони працювали годину, а може, й дві. Власне, працював сам Дзвонар. Онуфрій Іванович сторожував.
Та ось, нарешті, Дзвонар виліз із ями. В руках тримав мішок. Не змовляючись, мовчки підійшли до ліхтаря, і там Онуфрій Іванович мало не збожеволів. У мішку справді було чимало золота: персні, келихи, якийсь великий круг та інші невідомі Глечикові речі. Правда, були й черепки та бронза… Але ж і золото!
У нього пожовкло в очах, обіперся на Дзвонареву руку.
— Як же ми поділимо? На вагу чи поштучно?
Дзвонар задумався. Потім сказав:
— Зараз ніяк. Треба переховати. Уже світає. Поки поділимо — настане ранок. Ще якийсь чорт побачить. То щоб ніяких несподіванок — приховаємо до слушного часу!..
Онуфрій Іванович погодився, і вони закопали знахідку в печері напівзруйнованого замку.
А другого дня п'яний Стась Дзвонар зчинив бійку і поранив ножем дружинника. Його заарештували, судили і дали сім років.
Скарб залишився в печері.
Онуфрій Іванович не довго роздумував, що з ним робити. Не ждатиме ж він сім років Стася! І однієї осінньої ночі розкопав тайник і все, що в ньому було, переніс до себе додому…
…"Волга" зупинилась. Дзвонар штурхонув кулацюгою Онуфрія Івановича, щоб швидше вилазив, а шоферові сказав:
— Чекай мене тут. Я зараз вийду.
Той мовчки кивнув головою.
— Де? — спитав Дзвонар, коли з Глечиком зайшов на подвір'я.
— У льосі… Прикопав… — тихо відповів Глечик.
— Дружина дома?
— А де б же їй бути? Напевне, дома.
— Гаразд. Ходімо! Дружину замкни в хаті, чи в коморі, чи де хочеш, аби тільки не показувала свого носа і не заважала нам. Та швидше повертайся!
Вони зайшли до хати.
— Ти ось що, Ганно, іди сюди! — сказав похмуро Глечик, суворо глянувши на дружину, що шила біля вікна.
Він відчинив двері в комірчину.
— А що там? — жінка відчула щось недобре.
— Швидше, коли тобі кажуть! — гримнув хазяїн і пхнув її в плечі. — Заходь!
Жінка зайшла. Клацнув замок.
— А тепер — до льоху! — сказав Дзвонар. — Та лопату не забудь!
По дорозі він прихопив з ліжка кольорове покривало.
Льох був мурований, цегляний, але з земляною долівкою. Глечик ввімкнув світло і став біля входу.
— Копай! Ну! — гримнув Дзвонар, нервуючи.
(Продовження на наступній сторінці)