Е-е, хай йому грець! Коли б знав, що так буде, то не приходив би й додому! Книги можна було залишити у Марти. Юрко приніс би щось попоїсти, і він зараз плив би з друзями до острова. А прочухан був би один — і за вчорашнє, і за сьогоднішнє! Ех!..
Цікаво, де зараз Юрко і Марта? На острові чи тільки підпливають до нього?
Він підстрибом збіг з ґанку і помчав до левади. Швидко видерся на дерево, вмостився зручніше в своєму гнізді і припав очима до бінокля…
Ось вони! Уже на острові! Обережно пробираються до замчища!
Як би й він хотів бути там, разом з ними! Спуститися в темне підземелля і перехопити з-перед самого носа у Дзвонаря і Глечика те, що вони шукають!
Раптом в окулярах бінокля промайнула третя постать. Сергій насторожився. Хто ж це слідкує за Юрком і Мартою?..
Ось постать пригнулась, перебігла відкритий майданчик і сховалася за виступом стіни. Причаїлась. Завмерла там.
У Сергія похололо всередині. Невже то Дзвонар? Що він надумав? Може, просто вирішив перевірити, що за люди припливли на острів і чого? Але ж він швидко виявить, назираючи за ними, потаємний хід у печеру!
Тим часом Юрко і Марта видерлися на вежу і зникли в підземеллі. Постать виринула зі сховища і подерлася нагору.
Сонячні промені освітили її і Сергій мало не скрикнув від подиву: Владик Хвостенко! Авжеж, Хвостенко!
Спочатку Сергій зрадів. Все-таки Хвостенко — не Дзвонар. Що він може заподіяти Юркові й Марті?
Хвостенко оглянувся навколо, перечекав трохи, а потім підкрався до лазівки в печеру і завмер над нею.
Сергій прикипів до окулярів бінокля.
Якийсь час Хвостенко сидів над лазівкою нерухомо. Потім схопив драбину і почав швидко витягувати її з ями.
— От мерзотник! — скрикнув Сергій.
А Хвостенко тим часом витяг драбину і спокійно сів під стіною.
Сергій задумався — як же допомогти товаришам? Як виручити їх з біди? Треба взяти човен і пливти на острів! Хай навіть батько і лупки дасть! Та потім що? Накинутися на Хвостенка? Це приверне увагу Дзвонаря і Глечика. Тоді взагалі буде кепсько. Ні, треба придумати щось інше…
Поява Дзвонаря і погоня за Хвостенком, а потім за Юрком змусила діяти блискавично.
Він стрімголов спустився з явора і щодуху полетів з двору.
— Ти куди? — кинувся з ґанку батько. Але Сергій навіть не відповів.
На поромі, задихаючись від хвилювання, плутано розповів Мартиновому батькові про лихо, що скоїлося на острові.
— Шукайте човна і швидше пливіть туди! А я побіжу до Степана Бенедиктовича. Або в міліцію…
Степана Бенедиктовича дома не було. Докія Іванівна сказала, що він у школі на педраді, і схвильований Сергій зразу ж повернув до школи.
Він поспішав. На спітнілому лобі прилипло чорне розпатлане волосся. Від швидкого бігу закололо в боці. Та хіба він міг зважати на це?
На широкому шкільному подвір'ї — нікогісінько.
Пробігаючи повз відчинені вікна учительської, Сергій почув своє прізвище і зупинився. Нашорошив вуха.
— І Лісовому, і Романюті, — говорила Олена Калістратівна, — я поставила б з поведінки за рік "задовільно", а то й "погано"… Вони ніяк не заслуговують оцінки "відмінно". Лісовий здавна шибеникуватий, а останній випадок на моєму уроці підтверджує, що він і не думає виправлятись. Обурлива і Романютина поведінка. Це зарозумілий хлопець. Він надто високої думки про себе. До того ж ота історія з фільмом…
— Олено Калістратівно, ми ж вияснили… — заперечив Степан Бенедиктович.
Олена Калістратівна раптом, кинувши погляд у вікно, вигукнула:
— Ви тільки погляньте! Ми тут говоримо про Лісового, а він стоїть під вікном і підслуховує!
Сергій почервонів.
У вікно виглянув директор.
— Ти чого тут, Лісовий? — спитав похмуро. — До мене?
— І до вас, і до Степана Бенедиктовича…
— Прийдеш у понеділок. Ми зараз зайняті…
— Ні, ні, що ви! Там Юрко і Марта загинуть. І Хвостенко. На Замковому острові…
У вікні показався і Степан Бенедиктович.
— Як загинуть? Що ти говориш? Ану, зайди в учительську!
Сергій бігом помчав до входу в школу. Директор і Степан Бенедиктович зустріли хлопця біля дверей.
— Що сталося, Сергію? — запитали схвильовано.
Сергій намагався розповідати якнайкоротше і від того збивався і ще більше хвилювавсь. Степан Бенедиктович перезирнувся з директором.
— Треба йти туди, Іване Петровичу, — сказав класний керівник.
— Ідіть! Візьміть з собою ще кількох чоловік, — він глянув на викладачів фізкультури. — Якове Павловичу, і ви, Сергію Івановичу, будь ласка. Тільки не гайтесь! А я подзвоню в міліцію.
ПОРЯТУНОК
Марта зупинилася в кущах і перевела дух. Погоні не було. Юрко теж не наздоганяв її. Де ж він? Невже потрапив у руки Дзвонареві?
Дівчина прислухалася. З замчища долинули якісь невиразні викрики. Потім усе вщухло. Запала така болісна тиша, що у Марти аж голова пішла обертом. "Юрку, Юрку, що ж там з тобою?" — стукнуло гостро в серце.
Потім хвилина розпачу минула, і Марта повернула назад. Вона знала, що на південному березі острова зарості підступають до самого замчища, а тому пробралась туди і причаїлась за густим кущем.
Ось із руїн поквапливо вибіг Глечик, а за ним — Дзвонар. Вони кинулись до моря, сіли в човен і попливли попід берегом, огинаючи острів зі сходу.
Сповнена найгірших передчуттів, дівчина помчала в замок. Та Юрка ніде не було. Вона обшукала всі закапелки, всі ями й провалля, однак не знайшла нічого, що б навело її на слід хлопця.
Невже вони його вбили і кинули в море?
Знесилена пережитим, прибита горем, Марта сіла на теплий камінь і прихилилася плечем до стіни, в якій зяяла чимала діра, ніби пробита артилерійським снарядом.
Раптом її увагу привернув якийсь гомін. Вона обережно висунулась у дірку, глянула вниз і мало не скрикнула. Там, внизу, на сіро-зелених хвилях, гойдався човен, в якому сидів Глечик з веслом у руках.
Дзвонар бовтався у воді, намагаючись пролізти у вузьку щілину в підмурку фортечної стіни.
"Там Юрко!" — здогадалась Марта.
Вона схопила важкий камінь, щоб пошпурити у ворогів. Але тут до її слуху долинуло чітке цокотання мотора.
Хтось плив на човні.
Глечик теж нашорошив вуха. Щось сказав Дзвонареві. Той вилаявся і поспішно поліз у човен.
— Заводь машину! — наказав Глечикові. — Гайда звідси!
Глечик завів мотора. Човен відчалив від замчища, повернув праворуч і поза південним берегом острова швидко поплив до міста.
Марта видерлася на стіну і побачила з північного боку, метрів за триста від замчища, моторний човен, а в ньому — батька. Його смугастий тільник і чорний флотський картуз із блискучим козирком здаля виразно виділялися на синьому тлі моря.
— Тату! Тату! — загукала дівчина, розмахуючи косинкою.
Батько помітив її і взяв курс прямо на неї. Хвилин за п'ять він пристав до берега. Марта вскочила в човен.
— Швидше! Там десь Юрко!
Старий Кравченко полегшено зітхнув, побачивши живу й здорову дочку.
Човен плив уздовж сірої похмурої стіни замку. Всюди було тихо. Марта уважно придивлялася.
Десь за цією вежею Дзвонар намагався схопити Юрка.
— Юрку, Юрку! — гукала вона, перехилившись через борт.
Раптом з бійниці долинув шурхіт, а потім показалась мокра голова Владика Хвостенка.
Марта вражено скрикнула, бо ніяк не сподівалася побачити його тут.
— Це ти?.. А де ж Юрко?
Хвостенко знеможено обіперся спиною на камінь. З заюшеного кров'ю рукава розтікалися по воді червонясті плями.
— Юрко теж тут. Тільки йому стало погано. Чекайте. Я зараз…
Він зник у темряві і повернувся із знесиленим Юрком.
Марта з батьком підняли хлопця на борт, а потім допомогли і Хвостенкові вилізти в човен. Не гаючи часу, Іван Іванович помчав до міського порту.
На півдорозі вони зустріли мотобот з міліціонерами і Степаном Бенедиктовичем та Сергієм. Іван Іванович зупинив човна.
— Швидше їдьте на Підгірну, номер чотирнадцять… До Онуфрія Івановича Глечика, — прошепотів Юрко, коли до нього схилилися Степан Бенедиктович і молодий чорнявий капітан міліції з університетським значком на кітелі. — Вони поїдуть туди. Дзвонар шукає щось коштовне…
— Дзвонар? — перепитав капітан і подивився на міліціонерів. — Так от куди залетіла пташка! Це небезпечний злочинець-рецидивіст. Спасибі, хлопче!..
— Візьміть з собою Марту і Сергія. Вони знають бандитів.
Марта пересіла на мотобот, а Степан Бенедиктович — у човен. Капітан помахав рукою, і мотобот помчав до берега.
ЩЕ ОДИН ЗЛОЧИН
Шофер таксі Олексій Максимович Мельник дуже любив свою роботу. До пасажирів ставився ввічливо, люб'язно. Їздив обережно, пам'ятаючи, що везе людей і їде по вулицях, де теж повно людей.
Тому дуже здивувався й обурився, коли на пристані, куди він щойно привіз пасажира, до нього в машину вдерлося двоє засапаних чоловіків, і молодший гаркнув з заднього сидіння:
— Батю, жени щодуху! На Підгірну! Матимеш троячку!
Однак Олексій Максимович сперечатися не став, бо зразу побачив, що цих не переконаєш. Вирішив їхати так, як їздив завжди.
(Продовження на наступній сторінці)