— Щоб набрати військо, потрібні гроші, — не здавався Юрась, — а той мерзенний зрадник і злодюга Кара–Мустафа все в мене украв… Пустив жебраком по світу! В останній раз я прошу видати мені на військові потреби із державної казни п’ятдесят тисяч курушів…
— Що?! — опецькуватий Галіль–паша аж підстрибнув від обурення. — Ти чуєш, Азем–ага? П’ятдесят тисяч! Не тисячу, не п’ять, а п’ятдесят тисяч! Щоб завтра він гарненько проциндрив їх у шинку! Нема дурних! В останній раз я дам тобі дві тисячі курушів, але з умовою — набереш хоча б двісті козаків! Зробиш це — одержиш більше. Не зробиш — я влаштую і тобі, і твоєму хитрунові Многогрішному таке табандрю, таку бастонаду88, що — клянусь Всевишнім! — пам’ятатимеш мене до самої смерті! А тепер — геть з–перед моїх очей!
— Дякую, ефенді, — вклонився Юрась знічено. — Сьогодні ж хорунжий Многогрішний поїде в Немирів на переговори з тамтешніми козаками…
2
На майдані, посеред Викітки, зібралась уся немирівська сотня. Козаки хотіли знати, чого приїхали зі Львова пани Порадовський та Монтковський. Про що вони трактують з полковниками Андрієм Абазином та Семеном Палієм, що прибув із Фастова.
— Може, привезли решту грошей, яку не виплатили за віденський похід? — міркував один.
— Авжеж, тримай кишеню ширше! — сумнівався другий. — Що з воза впало, те, пиши, пропало!
Козаки хвилювалися.
— Нічого їм сидіти за глухими стінами! Хай виходять сюди! На люди!
— Хай комісари гетьмана Яблоновського прямо скажуть усім, чому не виплатили винагороди сім’ям тих, що загинули в поході або померли від хвороб!
Серед козаків шниряв Свирид Многогрішний. Більше слухав, мотаючи кожне козацьке слово на вуса, а то й сам подавав голос:
— Правду люди кажуть! Хай полковники виведуть комісарів надвір та тут і домовляються… Нічого за нашими спинами! Як гинути в поході — то нам, а як одержувати гроші — то вони попереду!
Його згріб за карк Метелиця, що супроводив Палія.
— Щось я тебе в поході не бачив, братику! А до наших полковників тобі — зась! Бреши, та знай міру! А то й по писку заїду! — І старий козарлюга підніс до самого носа Многогрішного свого величезного кулака.
Викрики юрби посилились. На ґанок вийшов Абазин.
— Що за шум, браття?
З усіх боків загули:
— Виходьте трактувати на майдан!
— На люди! На люди!
Абазин усміхнувся. Був він високий, горбоносий і чорнобровий. І гарячий та скорий на руку. Це всі знали. Однак усміх у нього завжди означав добрий настрій. За ним ніколи не приховувались підступність і злість.
Тому загули дружніше.
— Давай, Андрію, комісарів сюди! — гукнули старші.
— Виводь їх, полковнику, на світ Божий! — підтримали молодші.
— Згода, браття! Ми з батьком Семеном теж так думаємо, — відповів Абазин і зник у дверях.
Через хвилину на ґанок вийшли всі четверо: попереду — комісари, позаду — полковники.
Над натовпом прокотився глухий гомін.
— З чим приїхали, пани комісари?
— Скажіть, а ми послухаємо!
Порадовський і Монтковський переглянулися. Видно, їх збентежило глухе незадоволення натовпу.
Наперед виступив Порадовський.
— Панове! Ви хочете знати, чого ми до вас приїхали і про що трактували з вашими полковниками? Скажу… Гетьман і воєвода руський Станіслав Яблоновський за дорученням короля прислав нас сюди, щоб набрати охочих для нового походу на турків… Вивідачі доносять, що султан не змирився з поразкою і готує новий напад на союзників. Не виключено, що цього літа він нападе на Річ Посполиту…
— То й захищайтеся самі!
— Не підемо! Не підемо!
— Раз обманули, вдруге не віримо!
— Панове, панове… — намагався перекричати натовп Пора–довський.
Його не хотіли слухати.
— Гроші віддайте вдовам і сиротам тих, хто загинув під Віднем та під Парканами!
— Всім віддайте! Бо ми ж поділились своїми частками з сім’ями загиблих! Отже, ви ошукали і живих і мертвих!
Порадовський почервонів. Монтковський зблід і відступив назад, ніби ладнався шуснути при найменшій небезпеці в хату.
Наперед виступив Семен Палій. Став поряд з Порадовським. Підняв руку. Гомін над майданом улігся.
— Братове! Я згоден з вами! — гукнув він. — Полковник Абазин теж… Ми цілу годину доводили панам комісарам, що вони повинні спочатку виконати колишні обіцянки, а тільки тоді запрошувати нас до нового походу.
— Правильно! Правильно!
— Землю нашу ми захищаємо не за плату, а тому, що любимо її і хочемо, щоб вона завжди була вільною і годувала нас і наших дітей! Але коли воїн іде в найманий похід, він повинен мати зброю і коня, повинен бути упевнений, що його жінка й діти матимуть що їсти… А для цього козакові треба заплатити! А як повелися пани комісари? Обіцяли одно, зробили друге… Прислали заледве половину того, що обіцяли!
— Державна казна спорожніла — нізвідки взяти, — видавив із себе Порадовський. — А те, що прислав Папа Римський, ми до шеляга віддали вам! Більше платити у нас нічим…
— Дешево ж цінуєте ви нашу кров, панове! Обманули нас, як хотіли, а тепер маєте нахабство знову звертатися по допомогу! Не вийде! — Палій розгнівався. Голос його тремтів.
Порадовський почервонів ще дужче.
— Це не я обманював вас, панове! Не я! Як Бога кохам! Їдьте до тих осіб, що над нами… Просіть їх…
— Просити? — Палія пересмикнуло. — Скільки ми крові пролили, та ще й просити? Не поїдемо ми жебрати! А тебе, пане Порадовський, просимо передати нашу дяку вельможному панству за облуду й брехню! — З цими словами Палій несподівано ударив комісара долонею по щоці. — Не тебе я б’ю, а їх! Щоб знав це! А в тебе за цей удар прошу вибачення…
Порадовський у першу мить розгубився. Потім рукою потягнувся до шаблі. Та до нього кинувся Монтковський, притримав.
— На Бога, пане! Посічуть на капусту! Та й справедливо обвинувачують вони нас… Ніде правди діти, в мене очі лізуть на лоба від цих обвинувачень!
Порадовський люто блиснув на Палія очима.
— Ну, я тобі не забуду цього, полковнику! Скільки житиму, не забуду! — Він збіг з ґанку і пішов прямо на козаків.
Козаки розступилися, даючи йому прохід. Монтковський пішов слідом за ним. Коли комісари вийшли з Викітки, Абазин тихо сказав Палієві:
— Не варто було так робити, Семене!
Однак козаки, що стояли поблизу й почули, загули:
— Правильно! Правильно!
— Не його ж бив, а в його особі тих, хто над ним!
Палій уже охолов. З досадою махнув рукою.
— Може, й не варто було. Погарячкував… А втім — хай знають! Дідько з ними! Однак більше й ламаного гроша не пришлють!
Наперед пропхався Свирид Многогрішний.
— Панове полковники, дозвольте слово мовити! До вас і до всього товариства!
— Ну, кажи! Чого хочеш? — дозволив Абазин.
Многогрішний збіг на ґанок, скинув шапку.
— Браття, доручив мені наш гетьман Юрій Гедеон Вензик Хмельницький слово мовити… Закликає він вас, браття, під свої знамена!
— Це під турецькі, значить? — грізно спитав Палій. Він ще не встиг заспокоїтись після сутички з Порадовським. — Щоб знову орда і яничари топтали нашу землю, а нас вирубали упень? Геть звідси, недолюдку! Геть, собако, та швидше! А то скуштуєш моєї шаблі!
— Геть його! Геть! — закричали козаки.
— Женіть його під три чорти!
Многогрішний зіщулився, надів шапку і шмигнув із ґанку.
3
Кінний загін, що супроводив Порадовського і Монтковського по Україні, готувався до від’їзду. Жовніри сідлали коней, приторочували до сідел дорожні сакви. Обидва шляхтичі сиділи в корчмі біля вікна і їли смачну гарячу ковбасу–кров’янку, запиваючи холодним, з льоху, пивом.
Обидва мовчали. Маленький, круглий, мов барило, чорночубий Монтковський, як нижчий чином, не смів перший заводити розмову, бачачи, в якому лихому настрої Порадовський, а той, височенний, рудий, все ще червонів і душився злістю і за неболючий, але образливий удар Палія, і за те, що доведеться повертатися, не виконавши доручення Яблоновського.
Вони вже кінчали трапезу, коли у двері заглянув Свирид Многогрішний.
— Перепрошую вельможних панів, я хотів би зайти до господи і погомоніти з панами про те, що їх цікавить, — облесливо промовив він.
— А що нас цікавить? — вирячився на нього Порадовський.
— Я був на Викітці в той час, як той розбійник Палій… Ну, пан сам знає, що трапилося…
— На що пан…
— Хорунжий Свирид Многогрішний, прошу пана.
— На що пан Многогрішний натякає? — грізно спитав Порадовський.
— Прошу вельможного пана не сердитись на мене. Що було, те було… А ось про те, що буде, я й хотів би поговорити. Ну, пан комісар сам розуміє, що мова йтиме про того розбійника…
— Палія?
— Так.
Порадовський подумав, витер долонею масні губи.
— Ну, заходь — кажи! Послухаємо…
(Продовження на наступній сторінці)