Той охолодив його запал.
— Це — найлегше… Важко буде вирвати її звідти, а ще важче — уникнути погоні, якщо вона буде.
— З чого ж ми почнемо?
Ненко задумався.
— Поки видно, треба якось сповістити Златку, щоб була напоготові. Друге — придбати коней і одяг. Третє — нічліг у Стамбулі. Бо увечері і вночі всі ворота міста зачинені — не виїдеш…
— Тоді не гаймо часу! — заспішив Арсен. — Я в усьому покладаюсь на тебе. І допомагатиму тобі шаблею і пістолем!
Вони вийшли з палацу на протилежний від моря бік, і тільки тут, з висоти парадного входу, Арсен побачив справжній розмір сералю.
Скільки сягало око, майже на милю, тягнувся величезний палац з безконечною кількістю різних добудов, дверей, ґанків… До нього примикали двори — три біля мобейну і декілька біля гарему, — захаращені найрізноманітнішими будівлями: кухнями, конюшнями, складами, казармами для яничарів, слуг і рабів, лазнями, приміщеннями для карет і возів… Всюди сновигали слуги, в’їжджали і виїжджали верхівці та візники, чувся людський гомін, кінське іржання, ослиний рев…
Це було ціле місто! В ньому постійно мешкало дві або три тисячі чоловік, а вдень, враховуючи службовців, придворних та вільнонайманих слуг, що жили за межами сералю і тільки працювали тут, — близько чотирьох тисяч…
Вони пішли дворами і задвірками вздовж гарему. Ніхто не зупиняв їх. Батаджі–євнухи, що стояли біля численних дверей, байдуже дивилися на яничарів сонними очима… З декількох вікон з цікавістю виглянули гарненькі личка дівчат. За котрим же Златка?
— Ми повинні піти на ризик, — сказав Ненко. — Не хотілося ні в кого питати, де двір кальфи Маріам, але, видно, доведеться… Однак для цього мусимо змінити свою зовнішність і дещо придбати.
Арсен зітхнув і на знак згоди кивнув головою.
6
На другий день, уранці, коли до сералю потягнулися валки возів із городиною, фруктами, м’ясом, печеним хлібом, борошном, рибою та іншими припасами, у ворота гарему в’їхав запряжений добрими кіньми критий віз, на передку якого сидів старий бородатий турок, тримаючи в руках ремінні віжки. З–за його спини виглядала така ж стара, які він, висока худа туркеня в темному вбранні, з опущеною чадрою, крізь яку виднілися тільки очі.
— Гей, дорогенький, скажи, будь ласкавий, де мені знайти кальфу Маріам? — прошамкотів візник, звертаючись до високого безбородого євнуха, що поволі, опустивши голову, брів двором.
Той байдуже махнув тонкою жіночою рукою.
— Їдь далі, старий… Ген, бачиш, лазня? Отам, якраз насупроти, вхід до даїре кальфи Маріам…
— Спасибі, дорогенький. — І візник віжками торкнув коней: — Но–но!
Віз під’їхав до лазні — великої похмурої будівлі, майже зі всіх боків обкладеної дровами, — і зупинився. З нього злізла туркеня і, коливаючись на старечих ногах, поволі пошкандибала до гарему. Важкий вузол обтягував їй руку. У напівтемному коридорі її зупинив євнух.
— Бабцю, тобі до кого?
— До кальфи Маріам, синку, — прокаркала хрипким голосом стара. — Привезла дещо для неї і для її дівчаток… Покажи, де їх знайти!
— Ось сюди, бабцю. — Євнух провів її в кінець коридора. — Тут її кімната…
— Спасибі, синку… Хай береже тебе Аллах!
Стара штовхнула двері і ввійшла у чимале приміщення з широким заґратованим вікном. Попід стінами стояли вузькі канапи, покриті килимами, обковані залізними візерунчастими пластинами скрині. Посередині — низенький, до колін, круглий стіл, на якому стояла велика миска з паруючим пловом та високий глек із шербетом.
На канапах, підібравши ноги, сиділи дівчата і голодними очима дивилися, як пишнотіла дебела молодиця, не звертаючи на них ніякої уваги, рукою виловлювала з плову найбільші шматки м’яса і запихала собі в рот.
— Кальфа Маріам? — спитала стара. — Хай береже тебе Аллах!
— Авжеж. А тобі чого треба? З чим прийшла? — невдоволено відповіла кальфа, ковтаючи черговий кусень. — Бачиш — невчасно… У нас якраз сніданок.
— Прошу вибачення, кальфа–ефенді, — вклонилася стара. — Я почекаю, якщо дозволите… Сяду отут.
І вона сіла на кінчик канапи.
Маріам знову невдоволено глянула на неї, але не сказала нічого. Ще якийсь час вона, не поспішаючи, напихала собі рота найсмачнішими шматками, потім просто з глека напилася і тільки після того, як утерла рукою масні губи, сказала коротко:
— Їжте!
В ту ж мить дівчата схопилися, обсіли миску і одна з–поперед одної руками почали хапати їжу і глемедати її, мов голодні щенята.
Тільки одна залишилась сидіти на своєму місці в кутку, накрившись хусткою.
— А ти чого? Їж! — накинулась на неї Маріам. — Вчора не вечеряла! Сьогодні не снідаєш! Чи здохнути хочеш? Але це тобі не пощастить зробити! Я примушу тебе їсти, щоб мене не обвинуватили, що я захарчовую своїх учениць…
— Я не буду їсти! Не хочу! — відповіла дівчина, не відкриваючи обличчя.
Почувши її голос, стара здригнулася. Крізь чадру, якої вона не скидала, до дівчини прикипів пильний погляд її пронизливих очей.
— Ні, будеш! — схопилася Маріам і крикнула на дівчат, що вже майже спорожнювали миску. — Гей, досить вам! Залиште трохи цій дурепі! Бачите, вона незадоволена, що потрапила до султанського гарему! Їй було б краще, коли б стала наложницею чи рабинею якого–небудь брудного торговця або спагії! Або й тут — коли б топила печі в лазні, прала білизну, мила посуд на кухні… Невже тобі було б краще?
— Краще.
— Ну й дурна ти! Але ця дурість минеться… Не таким тут роги обламували… Ну, йди їж!
— Не буду! Краще умру…
— Ха–ха! Ви чули? Вона не буде їсти! Голод припече — сама попросиш… Доїдайте, дівчата, — не пропадати ж добру!
Дівчата знову кинулися до миски і вмить спорожнили її. Було видно, що голод — постійний супутник їхнього життя.
Кальфа підійшла до старої, штурхнула ногою торбину.
— Ну, що принесла? Чим здивуєш моїх дівчат?
Стара вклонилась. Зашкарублими пальцями розв’язала мотузку, почала виймати невеличкі шматки барвистих тканин. Розкинула їх проти світла на тахті.
Дівчата в захопленні сплеснули руками.
— Ой, яка розкіш!
Кальфа теж не змогла приховати почуттів. Як заворожена, розглядала тканини, з яких важко було вибрати найкращу, — всі були пречудові! Одно її здивувало — зовсім маленькі відрізки, яких хіба що вистачить на невеличку хустину.
— Але ж із цього сукні не вийде! — вигукнула вона з жалем, приміряючи до себе шматок барвистого китайського шовку.
— Чому не вийде, кальфа–ефенді? — прокаркала стара. — У дворі стоїть мій віз — там є все, чого ваша душа забажає! Тільки небагато… Не для всього гарему. Але для вас вистачить. Мій старий відміряє вам, аби гроші!
Дівчата кинулись до своїх скринь і з затиснутими в руках акче, курушами та динарами метнулися з кімнати.
Одна новенька не проявила зацікавленості і мовчки, як зламана вітром стеблина, сиділа, схилившись, у кутку на канапі.
Стара поволі почала збирати своє добро, складати в торбину. Кожен шматок вона згортала кілька разів, клала, потім знову виймала.
Кальфа нетерпляче притупнула ногою.
— Та швидше–бо!
— А ти йди, голубонько! Йди! Не бійся — я не злодійка. Та й не сама ж лишаюся, є кому за мною слідкувати. — І стара скоцюрбленим пальцем показала на новеньку. — Йди, не барися. А я зберу — і за тобою… Бо там усе розхапають…
Останні слова підстьобнули кальфу, і вона, грюкнувши дверима, погримкотіла надвір.
В ту ж мить стара підняла покривало, кинулась до дівчини і зовсім іншим голосом вигукнула:
— Златко! Люба! Невже не впізнала мене?
— Арсен?! — Дівчина не повірила своїм очам, а потім з риданням упала йому на груди. — Милий мій! Ти тут!..
— Тс–с–с! — Арсен затулив їй долонею рота. — Слухай уважно! Ми з Ненком прибули по тебе. Наша підвода стоїть у дворі. Я приніс тобі інше вбрання. — Він миттю вихопив його з торбини. — Накинь на себе цю лахманину рабині і, поки твої подружки вибирають у Ненка обнови, вийди у двір і жди нас біля воріт… Ми не забаримося. Швидше!
Він допоміг їй одягтися, жужмом упхнув своє манаття в торбину і, знову зігнувшись, як стара баба, пошкандибав з кімнати.
Біля воза йшла жвава торгівля. Ненко не скупився, за безцінь продавав те, що втридорога купив з Арсеном учора в заморських купців. Кальфа і дівчата держали в руках по кілька сувоїв дорогих тканин і, більше, мабуть, не маючи грошей, із заздрістю й жалем дивилися на остачу, що лежала на возі.
Вийшовши з гарему, Арсен почекав, поки мимо нього пробігла Златка, а потім пошкандибав до воза.
— Скупилися, сороки? — прокаркав до дівчат. — Бачу — накупили… Ну, й досить з вас! А тепер — киш, киш! Ніколи нам, треба їхати далі, бо у вас, хе–хе, в гаманцях нічого не лишилося! — Він зліз на воза. — Поганяй, старий!
Ненко підняв камчу87 — хльоснув коней.
(Продовження на наступній сторінці)