Балкани на північ, тож ви відповідаєте за цілковиту безпеку на перевалі Вратник. Наказую по одержанні цього листа негайно виступити в похід і знищити гайдуків розбійника Младена. На підкріплення висилаю допоміжний загін Ісмаїл-аги. Вам підпорядковується також загін Гамід-бея, про що повідомте його особисто". Що ти на це скажеш, Гамід-бею?
— Що у нас буде велика війна з козаками і московським царем. Але ж це вже давно не таємниця. Ще в Аксу, коли я одержав наказ про виступ до Стамбула, я зрозумів, що йдеться про велику війну... Давно пора нам стати твердою ногою на північному березі Чорного моря. Україна дасть нам хліб, худобу і рабів. Заради цього ми й піднімемо меч проти Півночі... Отже, ми повинні вже сьогодні виступити на Чернаводу!
— Безперечно! Не будемо гаяти часу — ходімо! Вони вийшли надвір.
— Ходжа, труби збір! — наказав Сафар-бей аскерові з зурною при боці. — А ти, Джаббар, слухай: залишишся у фортеці, доглянеш моїх гостей. Разом з Алі. Він буде за старшого — я дав йому відповідні розпорядження. А зараз спустися в льох. Там на гаку висить гяур, прикопай його в яру. Ну, гайда!
Тривожно заграла зурна. З приміщень з криком і лайкою вискакували яничари, на ходу ладнаючи на собі одяг, зброю.
Гамід спішно виїхав до свого загону. Сафар-бей завернув до себе. Йому хотілося побачити Адіке. З кожним днем він усе більше закохувався в дівчину і не пропускав нагоди зайвий раз показатися їй на очі. Попри всю жорстокість і зарозумілість, перед Адіке відчував незручність і боязкість. Однак непереборна сила весь час тягла до неї.
Біля хвірточки його наздогнав захеканий Джаббар. Вузьке зморшкувате обличчя спітніло, в очах світився переляк.
— Що трапилося, Джаббар? — нахмурився Сафар-бей.
— Ага, там... унизу... зовсім не мертвий... той гяур... Очима кліпає. То як бути, — пристукнути його чи живцем прикопати?
— Що ти мелеш? Не може він ожити! Тобі здалося спросоння!
— Аллах свідок, я не спав. І не здалося мені, — живий той гяурі
Сафар-бей круто повернув назад і майже бігом кинувся до підземелля. Джаббар ледве встигав за ним.
В'язень справді був живий. По його тілу пробігав вряди-годи дрож. Сафар-бей вихопив ятаган і рубнув по вірьовці. Обважніле тіло козака впало йому на руки. Бюлюк-баша поклав його на долівку і звелів Джаббарові принести оберемок соломи і шмат полотна.
Після перев'язки Арсен задихав рівніше і поволі розплющив очі. Сафар-бей опустився біля нього на коліно.
— Ти чуєш мене, гяуре? — спитав, нахиляючись. — Прочумайся! Рана неглибока, куля ковзнула по черепу. Ти народився під щасливою зорею... Тільки оглушило тебе. Прокинься!
Та Арсен, видно, дуже знесилів. Голова упала на груди. Мокрі повіки опустилися, очі заплющились. Він знову знепритомнів.
Сафар-бей підвівся:
— Джаббар, залишаю цього в'язня на тебе. Ти відповідаєш за його життя! Він мені потрібен тільки живий! Даси йому їсти, пити... Бережи, як зіницю ока, поки не приїду. Зрозумів?
— Зрозумів, ага. Аякже.
Сафар-бей ще трохи постояв, морщачи в задумі гладенького лоба.
Яку таємницю ховає в своїй пам'яті цей гяур? Як і чому схрестилися їхні долі? Чому ім'я Ненко все життя переслідує його, стукає в серце? Чи не з ним пов'язане його далеке дитинство, про яке іноді зринають окремі неясні спогади? А як би хотілося проникнути в те туманне минуле! Може, в нього десь є батьки? Брати і сестри? Він знав, що дехто з яничарів знаходив своїх рідних. А йому хоча б дізнатися, хто він і звідки...
Нахмурений Сафар-бей вийшов з підземелля.
Джаббар підсунув пораненому жмут соломи під голову, поставив на долівку цеберце з водою і миску плову з бараниною. Хмикнув, дивуючись, чому так піклується про цього собаку-гяура бюлюк-баша, й поколивав по сходах нагору.
Через хвилину знадвору почувся брязкіт засува. Затихли кроки вартового. У підземеллі запанували непорушна тиша й темрява.
НЕНКО
Надвечір Арсенові стало краще. Розплющив очі і затуманеним поглядом обвів похмурі стіни льоху. Тихо. Темно. Де ж поділися Сафар-бей і Гамід? Невже їм набридло катувати його? А-а... Вони, здається, говорили щось про похід на гайдуків... Супроти Младена!..
Свідомість миттю прояснилася. Він схопився і сів. Різко заболіла голова. Торкнувся рукою — туга пов'язка з полотна. Це здивувало його. Він не пам'ятає, щоб перев'язував себе. Тоді хто ж це зробив? Невже Сафар-бей?.. А це що? Дивись! Навіть воду і їжу поставлено!..
Не знайшовши відповіді на ці запитання, вирішив не гайнувати часу. Спочатку підкріпився тим, що знайшов у мисці, котра стояла збоку, запив із глечика холодною водою. Потім, трохи відпочивши, звівся на ноги.
В голові ще паморочилося, гуло, як у вулику. Нестерпно щеміла збасамужена батогами спина. Але, перемагаючи біль і слабість, поволі піднявся крутими східцями нагору, до дверей, і припав оком до шпаринки.
Сонце вже зайшло — над фракійською долиною догорів малиновий вечір, а з Синіх Каменів поволі опускалися густі сутінки. На подвір'ї — ні душі! Мовби всі вимерли... А було ж людно і гамірної
Цікаво — чи його вартують?
Легенько натиснув плечем на двері — вони протяжно скрипнули. В ту ж мить хтось кашлянув, загримів засув — і в погріб заглянув яничар.
— А-а, гяур! Тобі краще? Очумався?
— Так. Мені зовсім добре, — відповів трохи іронічно Арсен.
— Ну то й лежи спокійно, поки повернеться бюлюк-баша.
— А коли він повернеться?
— Як тільки зловить отого розбійника Младена.
Отже, Сафар-бей... ні, не Сафар-бей, а Ненко, син воєводи Младена, виступив із загоном проти свого батька! Яка несподівана гра долі! Який пекельний задум визрів у Гамідовій голові в далекі роки молодості, коли він викрав дітей воєводи! І як усе сплелося в один нерозривний клубок! Младен, Анка, Сафар-бей, Адіке... Тільки він та Гамід знають таємницю цих людей. Але Гамід ніколи добровільно не розкриє її, а він ув'язнений!
Тим часом Сафар-бей зі своїми людьми пробирається гірськими дорогами й стежками до Чернаводи... У нього доволі війська, щоб винищити всіх прибічників воєводи, а самого Младена, живого чи мертвого, притягти до бейлер-бея.
Треба попередити Младена про небезпеку, а головне про те, що Сафар-бей — це Ненко! Не допустити, щоб син убив батька й матір! Чи, навпаки, сам Сафар-бей загинув од руки Младена чи його воїнів.
Але як попередити? Як вирватися звідси?
Роздумував Арсен недовго. З підземелля один вихід — через двері. Іншого немає. А двері замкнено, і ключі у вартового. Отже... Таки потрібна зброя!
Він ухопився за гак руками, почав розхитувати його і гнути. Незабаром гак став податливішим і нарешті відламався. Загнавши вістря в щілину між камінням, випрямив його і, відірвавши шматок штанини, обмотав ним відламаний кінець, щоб зручніше було тримати. Серце радісно закалатало в грудях. Він має зброю — справжній кинджал чи спис! Тепер його доля у власних руках.
Трохи відпочивши, голосно заохкав, застогнав. З-за дверей почувся голос:
— Щ тобі, гяуре?
— Ой, щось мені поганої Сюди! Сюди!
Грюкнули двері. На порозі з ліхтарем у руці з'явився вартовий. Поволі почапав униз, вивергаючи цілий потік проклять на голову в'язня.
— Бодай ти був здох, паршивий гяуре! Чим ти так сподобався, невірний пес, бюлюк-баші, що я мушу доглядати тебе, як зіницю ока? Тьху! — Він спустився з останньої сходинки. — Де ти тут, хай би забрав тебе шайтані
У ту ж мить Арсен виступив з темного кутка і щосили вдарив аскера в груди. Той охнув, важко упав на долівку.
Хутко зірвавши з убитого одяг, поки не закривавився, переодягнувся, схопив ятаган, пістоль і кинувся нагору.
Надворі вже стояла ніч. Голуба імла оповила землю. Із-за Синіх Каменів сходив вузький серп місяця. Над містом повисла сторожка нічна тиша, яку зрідка порушував гавкіт собак.
Ховаючись у затінок, Арсен обережно пробрався до Сафар-беєвого будиночка. Вартового ніде не було. В саду пахли троянди, шелестіли верхівки дерев, скрадливо шаруділи під ногами дрібні камінці.
У крайньому вікні тьмяно блимало світло. Арсен заглянув, сподіваючись побачити Златку чи Якуба. Але там, схиливши голову на стіл, дрімав яничар.
— Спішний наказ Сафар-бея!— стукнувши в шибку, гукнув Арсен.
Не підозріваючи небезпеки, яничар за хвилину з'явився на ганку, та не встиг промовити й слова, як від удару по тім'ю звалився додолу. Спритно зв'язавши йому руки й ноги. Арсен втягнув його в кімнату і запхнув під ліжко. Виживе — хай живе.
З сусідньої кімнати почувся приглушений шурхіт.
— Златко! Якубе? Ви тут?
— Хто там? Це ти. Арсене? — почувся голос Якуба.
— Я! Відчиняйте!
— Легко сказати! Ми на замку!
Арсен підняв угору свічку. Відщіпнув важку ковану защіпку. Двері розчинилися. На порозі стали стривожені Якуб і Златка.
— Друже, як ти сюди потрапив? Сам! Уночі! — щиро здивувався Якуб. — А де ж Сафар-бей?
— Краще запитай, хто такий Сафар-бей!
— Як тебе розуміти?
— Сафар-бей — це Ненко! Розумієш — Ненко, син воєводи Младена, брат Златки!..
Якуб і Златка отетеріли, їм відібрало мову, а в очах світився жах. Звістка вразила обох, мов блискавка.
— Не може бути! — вигукнув Якуб. — Де ж він зараз?
(Продовження на наступній сторінці)