— Чекайте, чекайте! — вигукнув Гамід. — Це мій раб! Утікачі Бунтівник!.. Розпоряджатися ним маю право тільки я! Віддайте його мені! Це він з повсталими каратюрками спалив мій замок в Аксу, повбивав рідних, знищив усе майно... О-о-о! Клянусь небом, я так його катуватиму, що він пожаліє, що доля залишила його живим!
— Ні, Гамід-бею, — заперечив Сафар-бей, — він належить тепер не тільки тобі, а й мені! Він, напевно, зв'язаний із гайдуками... Ми допитаємо його разом. І не буду я Сафар-бей, коли не розв'яжу його брехливого язика!
Він підійшов до Звенигори і вдарив кулаком в обличчя:
— Ну, йди, собако!
Його привели у фортецю і кинули в підземелля. Світло проникало сюди крізь вузький душник у стелі. Кам'яні стіни бовваніли в густих сутінках, мов чорні примари. Застояне повітря забивало віддих.
— Лежи, гяуре! — крикнув Сафар-бей з порога, бачачи, що в'язень намагається підвестись. — Ми скоро повернемось!
Грюкнули двері. Стало тихо.
Арсен підвівся, став під душником. На нього глянула цятка голубою передвечірнього неба. Що ж, і це непогано! В останні хвилини життя він матиме над головою миле, хоч і чуже небо.
Звичайно, тільки щасливий випадок та власна винахідливість можуть урятувати його тепер. Арсен добре це розумів і вирішив не гайнувати часу. Призвичаївшись до темряви, почав оглядати підземелля. Невже тут не знайдеться якогось каменя чи, на гірший випадок, дрюка, яким можна було б приголомшити вартового?
Наслідки огляду були невтішні. Стіни муровані з великих брил вапняка. Годі й думати виколупати хоч одну з них! На земляній долівці, крім оберемка перетрухлої соломи, теж не знайшов нічого. Кепсько!
Стиснув зв'язані за спиною кулаки. Ex! Звільнити б їх та вкласти шаблю чи ятаган — тоді і самого чорта не побоявся б! Дорого продав би життя!
Раптом угорі щось блиснуло. Арсен підійшов ближче, придивився. Залізний гак! І не один, а цілий ряд! Оце знахідка!
Треба швидше звільнити руки! Він знайшов камінь, що гострим рогом виступав із стіни, повернувся спиною і почав терти об нього вірьовки. Час тягнувся набридливо довго. Та ось мотузки ослабли, а далі зовсім упали додолу. Розім'явши затерплі руки, підступив до гаків. Ex, коли б зламати, непогана зброя вийшла б! Уявив, як, затиснутий у руці, цей шматок заліза став би списом чи кинджалом у хвилину, коли доведеться боротися за життя.
Та ба! Гаки так глибоко вмуровано в стелю, що жоден з них не піддавався його далеко не слабким силам. Ні, без лома не вирвеш! Марна надія. А Сафар-бей кожної хвилини може надійти... Хіба спробувати не виривати, а ламати? Він ухопився обіруч за крайній гак, уперся ногами у стіну і почав розгойдувати. Залізо ледь-ледь зігнулося. Тоді наліг ще дужче, аж кров шугнула в скроні, аж затремтіли від напруження ноги.
Ну, разом — гу-ух!
Гак подався ще більше. Тепер з другого боку! Ну, дужче! Натискуй! Отакі Іде! Майже непомітно для ока, але згинається...
Арсен аж корчиться від нелюдських зусиль, зривається і падає на долівку. Якийсь час лежить, відсапуючись, а потім знову встає, хапається руками за гак, підтягується, упирається ногами в стіну...
І знову зривається.
Стає жарко. Піт заливає очі. Роздягнувшись, швидко відкидає одяг, лишається в самій сорочці. І знову береться до роботи. Минає година, друга... Міцний кований гак піддається неохоче. Гнеться з трудом, але гнеться. Вперед — назад! Вперед — назад! З кожним зусиллям він подається все більше і, здається, легше. Та сил не вистачає доламати до кінця...
Стає темно.
Стомлений в'язень важко опускається на долівку. Ще попрацювати трохи — і гак зламався б. Але сили вичерпались. На очі напливає кривавий туман. Арсен прихилив голову до стіни і незчувся, коли заснув.
Міцний козацький сон! Забулося все: і небезпека, і Сафар-бей, і Гамід, і те, чого сюди прибув. Ніщо не порушувало того сну до самого ранку.
Тільки як загуркотіли ковані залізом двері, прокинувся і схопився на ноги. Мимоволі зажмурився від яскравого світла, що ввірвалося знадвору, прикрив очі рукою. На порозі стояло двоє.
"Ex, проспав! Спізнився!"— різонуло ножем у серце. Скручений набік гак, якого так і не встиг відламати вчора, тьмяно блищав під вогкою стелею, мов докоряв за легковажність.
Попереду спускався Сафар-бей, позаду важко чалапав Гамід. За ними два яничари несли вірьовки, канчуки, відро з водою.
— Ну, як ся маєш, купчику? — злорадно посміхнувся Сафар-бей. — Говоритимеш сам чи примусиш нас попрацювати біля тебе?
Арсен мовчав.
— А-а, ти встиг уже й руки висвободити. Зв'яжіть його! Та міцніше!
Яничари, метляючи червоними шароварами, кинулися наперед, та, побачивши важкі кулаки в'язня, завагалися і зупинилися. Вихопивши шаблю, Гамід поспішив їм на допомогу, однак Сафар-бей притримав його за руку:
— Ні, ні, треба взяти живцем!
Яничари знову рушили вперед, схопилися з Арсеном руч-в-руч, насіли, звалили на землю, зв'язали.
— Підтягніть до гака! — наказав Сафар-бей. — Підвісьте його!
Яничари миттю перекинули вірьовку через гак, навалилися на неї. Арсен застогнав: гострий біль у вивернутих лопатках проник до самого серця.
— Ну, тепер ти в нас заспіваєш, гяуре! — прошипів Гамід.
— Коли б моя воля, ти б у мене і затанцював! — з натугою відповів козак, бажаючи тільки одного: швидкого кінця.
— Слава аллаху, не ми у твоїй волі, а ти в нашій! — замахнувся Гамід і шмагонув батогом, примовляючи: — Це тобі, рабе, за втечу! А це за моє розорене гніздо! А це за те, що я тебе ненавиджу!
Батіг падав на спину, на руки, на голову. Після кожного удару на шкірі здіймалися кров'янисті басамуги. Арсен зціпив зуби, щоб не кричати, заплющив очі.
— А це, рабе, за моїх домочадців, знищених тобою! Гяур! Паршива свиня! — лютував Гамід, усе більше розпалюючись і важко дихаючи.
Сафар-бей стояв збоку. У нього широко роздувалися ніздрі. Батіг у руці тремтів. Запах крові п'янив, як вино.
— Стривай, Гамід-бею, ти заб'єш його до смерті! Залиш і на мою долю трохи собачого життя! — крикнув він, бачачи, як після нещадного удару здригнувся катований.
Гамід зупинився, витер рукавом спітнілого лоба.
Арсен розплющив очі, позирнув на катів. Сафар-бей поволі почав засукувати рукави. На правій руці — від ліктя вниз до кисті — по смаглявій шкірі трьома світлими променями простяглися за-рубцьовані вузькі шрами.
Ніби враз перестала боліти сполосована батогом спина. Заколотилося серце. А в голову вдарив божевільний здогад. Невже?
Сафар-бей закінчив приготування, схопив батіг і підступив ближче. Чорні очі, мов дві гострі колючки, вп'ялися в обличчя жертви. Губи міцно стулені.
— Ну, самозваний купчику, розповідай: з якою метою прибув до Сливена? Не затримуй!.. У нас мало часу. Зараз вирушаємо проти гайдуків Младена... Обіцяю тобі легку смерть, якщо все скажеш. Ну, говори: звідки знаєш Момчила Крайчева? Хто напоумив врятувати його? Хто підіслав тебе сюди? Ну?
Він схопив Арсена за чуба і відкинув голову назад. Два погляди схрестилися, мов два мечі.
— Ненко! — прохрипів з натугою скатований козак. — Ненко, невже це ти?
Сафар-бей враз відсахнувся, мовби хто його вдарив у лице.
— Як ти сказав? Ненко? — спитав дивним, ніби дерев'яним голосом. — Звідки ти знаєш це ім'я? О, аллах екбері Кажи!
Зміна, що сталася з ним, глибоко вразила Арсена. Отже, перед ним Ненко, син Младена... Він пам'ятає своє колишнє дитяче ім'я!.. Але що лишилося в його пам'яті ще, крім імені? Які враження дитячих років?
— Розв'яжи мене, Сафар-бею... Я все розповім. Тільки якщо тут не буде...
Він хотів сказати: якщо тут не буде Гаміда. Але не встиг. Гримнув постріл — йому вогнем обпекло вухо. В очах попливли різнобарвні кола, і він поринув у темний морок.
У підземеллі поволі розвіювався їдкий пороховий дим.
Арсен повис на вірьовках. З голови на долівку закапала кров.
— Для чого ти вистрілив, Гамід-бею? — скрикнув вражений, смертельно зблідлий Сафар-бей. — Навіщо ти вбив його? Він стис кулаки і весь напружився.
— А-а, чого панькатися з собакою! — темне обличчя спагії перекосилося чи то від збентеження, чи від злоби. — Туди йому й дорога! Паскудний раб!
— Що ти наробив, Гамід-бею! Цей гяур знав якусь таємницю, що переслідує мене відтоді, як я став себе пам'ятати!
— Бридня! Не звертай уваги на дитячі сни! Накажи винести й закопати це падло!
Сафар-бей пильно глянув у великі, вирячені очі Гаміда. Від нього не приховалося збентеження, що причаїлося в них. Але перш ніж він устиг що-небудь сказати, вгорі на сходах почулося гупання ніг. Вбіг захеканий яничар. Виструнчився.
— Лист від бейлер-бея, ага, — і простягнув запечатаний сувій.
— Гаразд. Іди!
Сафар-бей розірвав шнурок, розгорнув сувій, підступив до світла. Серце його поволі відходило, заспокоювалось. Він мовчки прочитав листа, потім повернувся до спагії:
— Гамід-ага! Слухай, що пише бейлер-беи! Назрівають визначні події. — Він прочитав уголос: —"Сафар-бею, бюлюк-баші окремого військового загону. Таємно. Незабаром непереможні війська нашого найяснішого падишаха проходитимуть через
(Продовження на наступній сторінці)