— Відпусти нас! Врятуй, добрий чоловіче!
— А я вас розв'язав не для того, щоб тримати. Ви вільні! Тікайте звідси якнайшвидше!
Дівчата знову схопилися на ноги. Однак щастя їхнє було дуже коротке, вони не встигли навіть вибігти надвір. За стіною пролунав стукіт копит — перед вітряком зупинилися три вершники. Побачивши біля конов'язі коня і відчинені двері, вони стрімголов посплигували на землю і кинулись до вітряка, на бігу витягаючи шаблі.
Дівочий зойк прорізав вечірню тишу. Арсен вирвав з піхов шаблю — став на дверях. Незважаючи на густі сутінки, він упізнав в одному з тих, що бігли до вітряка, Чорнобая.
То ось чиїх рук ця ганебна справа! Колишній служака Дорошенка, втративши господаря, що змушений був здатися на милість царя і гетьмана Самойловича, тепер став справжнім розбійником!
— Зупиніться! — крикнув Арсен. — Якщо ви приїхали по дівчат, то я вам кажу — не вийде! Не візьмете! Я не дозволю торгувати цими нещасними! Хіба що переступите через мій труп!
— І переступимо! — вигукнув Чорнобай і теж вирвав блискучу шаблю.
"Гм, я один, а їх троє, — подумав Арсен, відбиваючи перший випад Чорнобая. — Зовсім кепсько... Та якщо доля допоможе мені подолати Чорнобая, пахолки самі дременуть звідси!"
Він стояв на східцях на голову вище за супротивника. Дзвякіт і скрегіт шабель відлунювалися в тихому морозному лісі. Міцна і вправна рука влучно відбивала короткі, але небезпечні випади Чорнобая. За спиною чулися перелякані вигуки і плач дівчат.
Під натиском Звенигори Чорнобай трохи відступив. Його хиже обличчя з тонким довгим носом і закушеною губою застигло від напруження і здавалося схожим на маску, з грудей іноді виривався натужний хрип. Чорнобай, видно, збагнув, що перед ним дуже вправний боєць, і йому враз стало душно. Лівою рукою рвонув комір кунтуша.
— Жарко стало, Чорнобаю? Зачекай, стане ще й холодної—глузливо промовив Арсен, знаючи, як то насмішка вибиває супротивника з рівноваги.
— Ти знаєш, як мене звати? — скрикнув вражений Чорнобай.
— А чому б ні? Такого значного козака та не знати! Запорожці пам'ятають, як ти приїздив у Січ від Дорошенка. Жаль, що не знесли тоді тобі голови, — не торгував би тепер нашими дівчатами!..
Обличчя Чорнобая перекосилося, смертельно зблідло.
— Хлопці! — прохрипів він.
Щось просвистіло в повітрі. Арсен не встиг відхилитись, — і туга петля здавила горло. Він хотів рубонути по аркану шаблею, але сильний поштовх звалив його на землю. Пахолки вирвали з руки шаблю, наставили пістолі. Позаду почувся жахливий дівочий зойк.
Важко дихаючи, Чорнобай нахилився і прошипів в обличчя:
— Ну, собако, попався! Тепер ми поговоримо інакше!
Вони дивились один одному в очі. Чорнобай зловтішне кривив у посмішці тонкі губи. На його безкровному обличчі застиг вираз жорстокої радості.
Арсенові стало страшно: Чорнобай нізащо не залишить живим свідка свого ганебного злочину. І ніхто не знатиме, де подівся козак, що з ним сталося. Даремно виглядатиме його хвора мати в далекій Дубовій Балці, даремно чекатиме звістки кошовий Іван Сірко...
А Чорнобай ніби читав його думки і кидав словами, що ятрили серце, як брудні пальці рану:
— Хлопчисько! Кому ти хотів стати поперек шляху? Ха-ха-ха! Чорнобаєві? Треба бути останнім йолопом, щоб зважитись на таке! — Він говорив про себе в третій особі. — Я бачу, ти вже каєшся. Тобі страшно помирати. Аякже! Ти зрозумів, що допустився необачної помилки, ставши на заваді Чорнобаєві! Ти вже шкодуєш, що вступився за тих пташок! — він кивнув головою на вітряк, де один з пахолків в'язав дівчат. — Тебе мучить думка, що ніхто ніколи не дізнається про твою смерть... Не дізнається! Ти відправишся на той світ!.. Не без моєї допомоги, звичайно!.. Ха-ха-ха!
Арсен здригнувся від того сміху, мов од гадючого дотику. Розуміючи, що втрачати нічого, він зненацька рвонувся і вдарив ворога ногами в живіт. Чорнобай зойкнув і кумельгом полетів на землю.
Пахолки кинулись до козака. Один руків'ям пістоля з розмаху вдарив по голові, другий, кинувши дівчат, навалився всім тілом, заломив назад руки.
— Не вбивайте! — крикнув, корчачись від болю, Чорнобай. — Я сам!
Пахолок допоміг йому підвестися. Зігнувшись і тримаючись рукою за живіт, він поволі підійшов до Арсена, вихопив з піхов короткий татарський кинджал. Перекошене від болю й люті обличчя посиніло, як у мерця, й ошкірилось неприродно-дикою гримасою...
"Куди вцілить? У серце? В живіт? Чи переріже горло?"— промайнуло в козаковій голові.
Чомусь зовсім зник страх. Ніби йшлося не про його життя. Тіло здавалося чужим, дерев'яним. Тільки знову в мозок ударила, як молот, думка: "А поїздка в Туреччину? Що скаже Сірко? Адже він ніколи не дізнається, що зі мною сталося... А мати? Бідолашна моя!"
Та Чорнобай не вдарив. Потримавши кинджал у руці, ковзнув поглядом по чагарниках і крикнув пахолкам:
— Хлопці, миттю обчухрайте рівненький грабок і добре загостріть — посадимо це падло на палю! Та швидше! Пахолки вихопили шаблі й побігли до лісу. В цю мить з узвозу долинув різкий свист. Потім удруге. Хтось, видно, подавав сигнал тривоги.
— Назад! — гукнув Чорнобай, і пахолки прибігли до нього. — Садовіть його на коня! Візьмемо з собою. Зараз не час. Але клянусь пеклом, він у мене сьогодні помучиться на палі!
Сопучи і лаючись, пахолки враз підхопили Арсена, кинули на коня, арканом зв'язали ноги, міцно прикрутили до сідла. Потім те ж саме зробили з дівчатами.
До них під'їхав верхівець.
— Що там? — тихо спитав Чорнобай.
— Хтось їде узвозом нагору.
— Ет, чорт! Заткніть йому рота, щоб часом не підняв репету! Звенигорі всунули в рота шорсткий смердючий кляп. Дихати стало важко. Від удару пістолем гуло в голові.
— Ну, гайда!— Чорнобай скочив на коня. — Митрофане, бережи мені його, як власні очі. В разі небезпеки — ножа під ребро. Щоб і не кавкнув!
Загін риссю виїхав на лісову доріжку, що петляла поміж голими деревами. Ніхто не говорив, тільки глухо тупотіли копита.
Незабаром почався степ. Густі сутінки оповивали землю. Місяць ще не сходив, і холодне зимове небо сірим ковпаком опускалося з високості.
У Арсена задерев'яніли зв'язані ноги й руки. Смердюча ганчірка не давала дихати. Вій намагався її виштовхнути з рота язиком чи хоча б ослабити, але тільки наковтався шерсті.
Дорозі, здавалося, не буде кінця. Лиш десь опівночі зупинилися в рідкому чагарнику. Чорнобай зник у темряві. Незабаром повернувся в супроводі вершника, в якому не важко було впізнати татарина.
— Їдьте за нами, — наказав Чорнобай пахолкам, а сам з татарином поїхав попереду.
Вони спустилися в глибоку балку, де горіло багаття. На березі паслися стриножені коні. Під горбом сиділи і лежали на холодній засніженій землі люди. Це був ясир — захоплені в полон чоловіки, жінки, підлітки. Біля них з шаблями наголо ходили дозорці.
Побачивши прибулих, від багаття підвівся кремезний віспуватий татарин. Радісно оскірнувся. Чорнобай поручкався з ним і теж усміхнувся по-приятельськи.
— Алі, дивися товар, бо в мене обмаль часу!
З цими словами він наказав пахолкам зняти з коней дівчат. Ніжні, бліді від страху та переживань, вони злякано дивилися на татарина, який прицмокував язиком і розплився в радісній усмішці.
— Ай-вай! Якші! Туже топре! — плутав він татарські й українські слова. — Якші ханумі Ага знає толк. Я радий, що недаремно зробив цей небезпечний похід. Буде з чим з'явитися в Кафу .
Він підійшов до дівчат, брудними пальцями піднімав їхні білі підборіддя і, цмокаючи язиком, заглядав у очі. Нещасні німіли від страху, здригалися від огиди, та Алі не звертав на те ніякої уваги. Його просмерділі кінським потом і баранячим лоєм руки швидко обмацали тугі дівочі груди, руки, стегна.
— Ай-вай, якші ханум, — задоволене повторював він. — Спасибі, мій торогий труже, спасибі, ага Петро!
— Товар для ханського гарему, — сказав Чорнобай. — Плати гроші, Алі!
Подзьобане віспою обличчя татарина враз стало суворе, непроникне. Очі звузилися.
— Скільки?
— Півтори тисячі цехінів!
Алі ковтнув слину, ніби вдавився. Вирячив очі.
— Ай-вай. Ти збожеволів, труже!.. П'ятсот! Чорнобай заперечливо похитав головою.
— Шістсот! — Алі облизав язиком пошерхлі на морозі губи.
— Ти виручиш три тисячі, Алі. Я знаю. Таких дівчат ще ніколи не продавали ні в Кафі, ні в самому Стамбулі. Вони більше варті, ніж усі твої невільники. — Чорнобай скосив око в той бік, де ясир. — Мені вони теж не даремно дісталися...
— Знаю. Кожен мисливець, коли виходить на лови, ризикує... Але ж грошей ти за них не платив?
— Не варта була б шкурка вичинки... То яке твоє останнє слово?
— Вісімсот — і ні цехіна більше!
— Гаразд, — погодився Чорнобай. — Але в разі небезпеки... Сам розумієш — вони повинні навіки замовкнути. Я ризикую головою!
— Про що мова! — образився Алі. — Не маленький — знаю. Удар шаблею — башка з плечей!
З-під поли засмальцьованого кожуха дістав капшук, відлічив гроші, потім кивнув на Звенигору.
— А цього батира за скільки?,
— Цей не продається, — похмуро відповів Чорнобай.
(Продовження на наступній сторінці)