— Зайдеш до мене на хутір — скажеш жінці, щоб дала Гнідого. Вона знає. А сідло — в комірчині, — пояснював Омелько, радіючи нежданому заробіткові.
— Гаразд, дякую, — кивнув Арсен і вклонився товариству: — Бувайте здорові, друзі! Не згадуйте лихом! До зустрічі!
Він повертався на всі боки і відвішував поклони захмелілим козакам. Дженджуристий Сікач, побачивши латки на кожусі і жупані товариша, вигукнув:
— Стривай, Арсене! Скидай ік лихій мамі свою лахманину! Негоже козакові їхати з Січі обірванцем! Та хіба кошове товариство не в змозі спорядити тебе краще? Ось на лишень!
Він швидко скинув з себе гарного синього жупана з угорського сукна і сиву смушеву шапку-бирку.
— О, тепер не сором і під вінець! — задоволене оглянув він товариша, натягуючи на себе його поношений одяг. А побачивши Товкача, який наближався до гурту, гукнув: —І першому ж блазневі, який посміє обізвати запорожця нетягою чи сіромою, заткни у пельку Товкачеву шабельку!
Красномовний жест у бік Товкачевої дорогої шаблі, що мерехтіла проти сонця дорогоцінним камінням, і прозорий натяк, щоб той цю шаблю подарував другові, викликали серед козаків смішок, бо всі знали Товкачеву пристрасть до коштовної зброї. Він був, мабуть, найбідніший серед товариства, ходив у лахах, зате мав найкращу шаблю. Такої навіть у кошового не було.
Товкач закліпав чорними віями, але повільно відстебнув од пояса шаблю. Нижня губа у нього затремтіла.
— Яз радістю... Чого ж... Бери, Арсене! — пробубонів він. — Хіба мені жалко для друга?
Всі бачили, що йому таки жалко, і потішалися над погано прихованою досадою козака. Метелиця аж тремтів од сміху і важкими кулаками витирав сльози. Його обвислі м'ясисті щоки дрібно трусились, а біла кудлата шапка мало не падала з голови.
— Ох-хох-хох! Сю ніч нашого Товкачика блохи кусатимуть! З досади не засне до ранку!.. Не журись, парубче, ще підвернеться тобі під руку якийсь татарський мурза — і знову матимеш таку ж гарненьку цяцьку! — Арсенові ж сказав: — А від мене, синку маєш люльку і кисеті Пали на здоров'ячко!
— Спасибі, батьку! Спасибі, друзі!— дякував розчулений Звенигора.
В цю мить на ганку військової канцелярії з'явився джура кошового.
— Арсене! — гукнув він. — Арсене-е!
— Чого тобі? — обізвався козак, обсмикуючи на собі новий кожух.
— Швидко до кошового! Не гайся!
Арсен здивовано глянув на товаришів, ніби питав, що там стряслося, але ніхто нічого не знав.
— Чолом тобі, славний кошовий отамане Іван Сірко! — привітався, вклоняючись, кобзар, коли Товкач завів його до великої, гарно прибраної світлиці військової канцелярії і шепнув, що перед ним — сам отаман. — Маю до тебе пильну справу... Невідкладну і таємну...
Сірко зробив знак Товкачеві, щоб вийшов, устав із-за столу і сказав:
— Я тут сам, кобзарю... Сідай — кажи...
Він узяв старого за руку і підвів до широкої лави, покритої пухким килимом. Поки кобзар сідав, кошовий відступив назад і обіперся рукою на стіл.
Це був високий дужий козак років за шістдесят. Добре поголене обличчя з міцним крутим підборіддям і прямим носом пашіло здоров'ям. З-під зламаних кострубатих брів проникливе дивилися допитливі очі. Одяг Сірка свідчив про те, що козак дбав не так про красу, як про зручність. Широкі шаровари шарлатового кольору, заправлені в м'які сап'янові чоботи, та білий жупан з фрізького сукна, — оце і весь одяг. Біля лівого боку висіла дорога шабля — подарунок молодого царя Федора Олексійовича, котрий весною сів на московський престол.
Від усієї доладно скроєної, збитої постаті кошового віяло нестримною життєвою силою, внутрішнім вогнем і незвичайною рішучістю, що в ті суворі часи висували людину в число військових ватажків.
— Я слухаю, кобзарю. Яка в тебе справа? — запитав Сірко. Кобзар підвів жовте, спотворене обличчя, і на його вустах промайнула гірка усмішка:
— Ти не впізнаєш мене, Йване?
Сірко заперечно похитав головою, ніби сліпий міг те побачити.
— Ні, не впізнаю.
— Воно й правда, ми з тобою свиней разом не пасли... Та все ж, коли пошклубаєшся у своїй пам'яті, пригадаєш козака Данила Сома...
— Чекай!.. Невже це ти той Сом, що під Берестечком приніс Хмельницькому звістку про зраду татар?
— Атож... Справді, то був я, проклятий...
— Чому ж проклятий?
— Аякже! Коли б я не дізнався про таємний від'їзд хана і не сповістив про те гетьмана, може, все було б інакше. Може, хан підступно не захопив би у полон Богдана і не завіз аж на Інгулець...
— Здається, ти разом з Хмельницьким кинувся наздоганяти хана?..
— Гетьман узяв не тільки мене. Вся гетьманська варта супроводжувала його, коли він гнався за татарами. Багатьох із нас вони завезли аж у Крим, а там продали туркам... Майже двадцять п'ять років з мене не скидали заліза. Воно в'їлося мені аж до кісток. Ось... — Кобзар відтягнув рукав свитки і показав Сіркові сині рубці від ран. — Не витерпів — утік... Та хіба втечеш? На Дунаї спіймали — очі випекли... Тільки тоді й пустили... Цілий рік никав по Волощині, поки добрався до Покуття... А звідти вже сюди... До тебе... Приніс звістку про брата...
— Про брата? Якого брата? — У Сірка сіпнулася ліва щока.
— А хіба в тебе не було братів?
— Були... Але ж вони давно загинули! Максим на Тікичі — від татарської стріли... Сам бачив... А Нестор... Хоча... невже ти знаєш щось нове про смерть Нестора?
— Чому ж про смерть? Він живий...
— Живий? — вражено вигукнув Сірко. — Ти хочеш сказати, що він був разом з тобою у неволі?
— Так, ми були разом з Нестором у неволі. Останні роки нерозлучно.
Сірко зупинився проти кобзаря. Груди його важко здіймалися. Він сполотнів і закусив сріблястого вуса.
— Неймовірно!.. Сам подумай — скільки років ми всі вважали Нестора загиблим... Його вдова вдруге вийшла заміж... Море води стекло! І раптом — така звістка! Полковник Яким Чорнобай говорив мені, що Нестор загинув у нього на очах...
— Яким Чорнобай? — Старий підхопився, стукнув костуром. — Мерзенний зрадник! Боягуз! От хто він!.. Він би міг тобі розповісти правду про брата, коли б захотів... Але він цього не зробить!.. А Нестор мені розповідав, як це було... В бою, коли татари потисли наших, під Нестором упав кінь. Чорнобай був поряд. Він міг виручити товариша. Але натомість плазом шаблі ударив свого огиря — і втік... А незабаром надбігли татари — заарканили Нестора... А Чорнобай каже...
— Гаразд, сідай, Даниле, — заспокоївся Сірко і теж сів. — Не про те будемо говорити... Де Нестор? Як можна визволити його?
— Ми весь час були в одного спагії, багатого турка. Недалеко від Бургаса, у Болгарії... Село Рудник... Звідти я тікав... А Нестор, напевне, і досі там.
— Якщо живий.
— Живий. Він молодший за мене. І дужчий. Що б же з ним сталося?
— Чому ж він не тікав з тобою?
— Останній рік я був пастухом і жив вільніше. Без нагляду. А він працював то в каменоломнях, то на виноградниках. Завжди з наглядачем... Але його можна викупити. Якщо добре заплатити, спагія відпустить. Нестор не раз говорив про те, щоб тебе сповістити. Він так сподівався на твою допомогу! Особливо тоді, коли довідався, що ти став кошовим...
— Дякую, Даниле. Ти зробив мені велику послугу.
— Я радий, що прислужився тобі, Йване... Але слухай далі — козак Сом приніс ще одну важливу звістку. Дуже важливу...
— Яку? — Сірко здивовано глянув на старого.
— Ходять чутки, що султан Магомет готує новий похід на Україну. Розгнівався, клятий, що гетьман Дорошенко піддався цареві московському і вся Правобережна Україна вислизнула в турків з рук, і думає наступного літа двинути свої полки на Чигирин і на Київ. Сірко схопився з лави. Нахмурився.
— Де чув таке, Даниле? Це справді дуже важлива звістка!
— У Волощині й Молдові про це говорять... Чутки, звичайно... Але ж диму без вогню не буває!
— Скільки тобі потрібно часу, щоб зібратись? Я хотів би, щоб ти виїхав негайно і щоб ніхто не дізнався про мету твоєї поїздки. Товаришам скажеш: посилаю тебе з листом до гетьмана Самойловича.
— Що козаку збиратися, — відповів Арсен. — Я вже готовий.
— От і добре. Кінь — біля ганку.
— Спасибі. Бувай здоровий, батьку кошовий! Бувай здоровий, кобзарю! На весну чекайте мене назад!
— Хай щастить тобі, синку! — Сірко обняв козака і тричі поцілував у щоки.
Арсен затягнув під сорочкою пояс, вийшов на ганок. Джура вже тримав за поводи молодого гарячого коня. "Омелько побачить — позеленіє з досади, — подумав козак, уздрівши баского огиря. — Аякже! Втратив такий заробіток! За стару шкапину! Навесні купив би за виручені гроші цілий табуні"
Козак швидко збіг з ганку, вставив ногу в стремено і хвацько стрибнув у сідло. Застояний кінь затанцював під ним, прищулив вуха.
Щоб не вдаватись у довгі розмови з товаришами. Арсен лише на мить зупинився біля гурту:
— Прощавайте! Кошовий посилає до гетьмана з листом. По дорозі заверну і в Дубову Балку!
— Щасти тобі, синку, — прогув захмелілий Метелиця. Тут підскочив Омелько:
(Продовження на наступній сторінці)