А старійшина Межамир лежав горілиць на землі зі стрілою в грудях, мовчки дивився в світло-голубе безхмарне небо і думав про смерть.
Ось де спіткала вона його! Ось коли обірвалася нитка його життя!
О преславний ДаждьбожеСвітовиде! І ти, Роде, захиснику полянського племені! Багато стежокдоріжок сходив старий Межамир — і по своїй волі, і не по своїй, у багатьох краях побував, багато лихого зазнав і доброго звідав, а тепер настав час розпрощатися з білим світом! Родовичі покладуть його мертве тіло разом з багатьма іншими тілами тих, хто загинув нині в бою, на вогнище — і вогонь зжере його! І полетить воно кіптявим димом попід небесами, розвіється в безконечності простору і часу, а очищена від плоті душа, втративши звичну оболонку, переселиться в когось іншого — чи в людину, яка щойно десь народилася, чи в тварину, чи в звіра, а може, деревиною стане чи вільною пташиною, що шугає в високості… Це вже залежить від волі чи примхи богів… І житиме вона вічно, так перекочовуючи з однієї живої істоти до іншої… Тільки його, Межамира, вже більше не буде…
Біль, що вогнем запік у грудях, перервав плин його думок. Він глянув на воїв, на їхні засмучені потемнілі обличчя і тихо, але розбірливо сказав:
— Покличте князя Кия!
Хтось відразу кинувся на бойовище, звідки долинали радісні поклики, а старійшина заплющив очі і думкою полетів у рідне селище над Почайною, на Подолі, уявив інші селища русів над Дніпром, і щемка тривога оповила його серце. Що буде з його родами? Хто стане після нього старійшиною? Були б сини — не клопотався б. Та ба! Одного за одним покликали їх боги до себе, а внуки не доросли ще — на них не можна покластися…
Потім згадав старшого брата Тура.
Дружно жили вони в молодості. Любили один одного, бо було їх тільки двоє, і спільно тримали старшинство в племені русів. І лише один раз не послухався він старшого брата — не повернувся після розгрому гуннів на Рось, а залишився з найближчими родами на Дніпрі. Розгнівався тоді Тур, бо вважав, що роз'єднання племені підриває його силу. А чого було гніватися? Міг би залишитися теж — от і жили б спільно!.. Однак Тура вже немає, і йому, Межамирові, недовго жити, а плем'я так і досі роз'єднане: Кий після сьогоднішньої перемоги, мабуть, потягне на батьківські місця…
Біль знову обірвав його думки, грозовою хмарою заступив сонце. Невже кінець?
Почувся швидкий тупіт багатьох ніг. Межамир з натугою підняв обважнілі повіки. До нього наближався з братами Кий. Підійшов. Нагнувся — і, не вірячи сам собі, доторкнувся пальцями до білого оперення стріли.
— Стрию! Як же це? — вигукнув приглушено, вражено. Межамир зупинив його.
— Не чіпай! Поки вона в рані, я можу говорити, а виймеш — душа моя миттю випурхне з тіла… Мені ж треба сказати тобі кілька слів перед смертю!
Кий підвів голову вмираючого.
— Кажи, батьку, я слухаю…
Межамир поклав правицю Києві на передпліччя.
— Князю, вітаю тебе з перемогою… Не посміють тепер недобитки Аттіли знову напасти на слов'янські племена… Бо доброго одкоша одержали!
— Доброго, стрию! І немала твоя заслуга в цьому!
— Про мене вже мови нема… Сам бачиш… А от що буде з родом моїм — це тривожить мене… Ти зі своїми людьми повернешся на Рось — ріку предків наших, а мої залишаться, як відламана гілка…
— Але ж ти сам цього хотів, стрию! Покійний отець розповідав про це не раз…
— Було таке… Бо дуже уподобав я ті місця над Дніпром… І родовичі мої уподобали — всі добровільно зосталися там, нікого я не змушував… А тепер прошу тебе — візьми їх з собою!.. Якщо плем'я русів хоче бути сильним, то воно повинно бути єдиним!
— Я не можу взяти твоїх людей з собою, стрию…
— Чому? — стривожився старійшина.
— Бо хочу зі своїми родами, як і ти колись, сісти над Дніпром, на твоїх горах. Теж уподобав ті місця!
— Справді? — аж кинувся Межамир, і легкий усміх зм'якшив його посуворіле обличчя. — Ти залишаєшся?
— Так, я довго думав, приглядався і вирішив, що там буде середина землі моєї!
— А якщо рід не захоче?
— Я ж князь!
Супроти цього Межамир не зміг нічого заперечити. Раптом внутрішнім зором і відчуттям умираючого збагнув силу духу свого племінника. Це не добродушний Божедар і навіть не розважливий, поміркований Тур. В цьому молодому дужому воїнові щасливо поєдналися і доброта, і розум, і кмітливість з твердістю серця, без якої неможливо владарювати над плем'ям. Щасливий Тур — залишив такого сина!
А вголос сказав:
— Тоді я можу спокійно померти — доля племені в надійних руках! В твоїх руках, Кию! — і повернувся до своїх воїв: — Чуєте, синове?.. Ось моя остання воля — віднині вашим старійшиною і князем буде Кий, племінник мій! Йому вручаю владу над нашими родами руськими подніпровськими! Слухайтесь його, як мене! І підкоряйтесь йому, як мені підкорялись!
— Будемо, отче! Хай душа твоя буде спокійна! — загули довкола голоси.
Він закашлявся, почав задихатися. В грудях забулькало, на губах з'явилася червона піна.
— Помирає наш стрий, — прошепотів Щек.
— Відлітає душа його з тіла, — витер з ока сльозу Хорив.
Вої збилися щільніше, зачаїли подих. Отроки, не соромлячись, плакали. Старійшина для них усіх був батьком.
— Підніміть мене… Та вище… Хочу побачити поле, на якому перемогли ми гуннів, — прошепотів Межамир.
Кий з братами та найближчими воями підхопили його на руки, підняли високо вгору.
— Дивися, стрию!
Він востаннє розплющив очі, туманіючим зором оглянув всіяне трупами широке поле, далекий ліс на видноколі, золотий лик Світовида в синьому небі — і раптом обм'як, затих, став непорушний і важкий. Його поволі опустили вниз і поклали на землю.
* * *
Наступного дня на горбі, за два поприща від похмурого бойовиська, де хижі птахи клювали розпухлі від спеки гуннські трупи, запалали багаття, — спалювали тіла загиблих слов'янських воїнів.
Вишикуване на рівнині військо завмерло в скорботі. Попереду — князі, старійшини, боляри. У всіх суворі, закам'янілі обличчя, сповнені суму очі. Вої — при повному озброєнні. Як перед боєм: у лівій руці — щит, у правій — спис, на поясі — меч, а за плечима — лук та тул зі стрілами.
Урочистобезмовна хвилина прощання.
Коли багаття згасли, старійшини зібрали обгорілі кістки і склали в одну купу на узвишші. Туди підійшли князі. — Братове, вої! — звернувся до війська Кий. — Ось лежать останки тих, хто віддав життя за нашу землю і за наші роди. Поховаємо їх за нашим звичаєм прадавнім — насиплемо над ними високу могилу, щоб не розвіялася слава про сміливців, щоб кожен відав, що тут покояться захисники вітчизни! Щоб діти і внуки наші пам'ятали, кому завдячують своєю волею і своїм життям!
Він узяв жменю землі і посипав на кістки. За ним підійшли князі Гордомисл, Ходота, старійшини, боляри, волхви — і кожен поклав грудку землі. І тоді рушило військо. Вої мечами різали дерен і на щитах несли на узвишшя. Там незабаром виросла висока свіжа могила.
А вої все йшли і йшли…
Після похорону справили тризну. Довкола могили поставили казани з гарячою кашею та вареною кониною, на розіслані попони накраяли зачерствілого хліба, наклали в'яленої риби… Не було, правда, ні пива, ні сити, але зголоднілі люди п'яніли від їжі, і незабаром, коли досхочу наїлися, завели розмови, а потім і співи. Молодь затіяла військові ігри — стріляла з луків у ціль, метала списи — хто далі, найспритніші билися навкулачки та ганяли на гуннських конях наввипередки.
Так тривало дотемна, аж поки ніч не зморила всіх і не поклала відпочивати — хто де сидів.
А вранці, відіславши полонених на військову здобич суходолом, Кий віддав наказ рушати до Дніпра. Там військо сіло на човни і на веслах попливло проти течії вгору.
Тепер, після перемоги, не поспішали. На радощах жартували, співали пісень, вели безконечні розповіді про похід, про битви з гуннами, про поєдинок князя Кия з Чорним Вепром. І недавні події, ще зовсім свіжі в пам'яті, в тих розповідях обростали такими подробицями, яких не було насправді, прикрашалися такими вигадками, які межували з казкою.
Кий теж слухав, і йому здавалося, що то не він переміг Чорного Вепра на герці, а якийсь велетень з тих оповідок і казок, яких багато чув у дитинстві від старих людей, що то не він розбив Ернака і змусив його наляканих недобитків тікати світ за очі, а могутній король антів Бож, що об'єднавши всіх подніпровських слов'ян під своєю рукою довгий час був непереможний, аж поки не здолала його підступна хитрість ворога.
Згадавши Божа, він подумав про нинішню перемогу. Що принесло її? Щастя військове? Боги? Його власна сміливість та ратна виучка? Чи, може, те, що поляни об'єдналися зі своїми сусідами — деревлянами та сіверянами?
(Продовження на наступній сторінці)