— Боюсь, ти знаєш і розумієш не все до кінця. Та Ілля відповів твердо:
— Знаю! Все знаю! Я вже трохи розумію їхню мову і второпав, що сказав учора Батий... Мені зламають хребет!
— Ну, якщо воєвода Дмитро відчинить ворота міста, то, може, і не зламають.
— Ні, він не відчинить! — вигукнув Ілля, і очі його блиснули рішучістю. — Він не відчинить! Я знаю батька! Та й кияни не дозволять йому зробити це, хоч би він і хотів!
Добриня полегшено зітхнув. Так ось який наймолодший син воєводи! Здається, на нього можна покластися! Але він не хотів позбавляти його надії, тому сказав:
— Ну, може, все обійдеться щасливо...
Та Ілля не захотів прийняти примарної розради.
— Не обійдеться. Ти не знаєш мунгалів!
Добриня криво усміхнувся.
— Не знаю!.. Ще й як знаю! Але на рожен лізти не раджу. Під час зустрічі з батьком будь стриманий...
Тут під'їхав хан Менту в оточенні сотні кешиктенів, і їхня розмова припинилася.
— Все готове для перемов? — спитав він.
— Все, — коротко відповів Жадігер.
— Тоді — рушаймо!
Кияни перехилилися через заборола, мовчки стежили за монгольським посольством. Ні погроз, ні крику — сувора напружена тиша.
Менгу зупинився за перестріл до воріт. Не злазячи з коня, підняв угору камчу — ткнув нею прямо на заборола.
— Погляньте — орусути бояться нас! Вони тремтять! Скажи їм, терджумане, що я знову прийшов до них! Я — Мунке!.. І запитай відразу, чи є серед них воєвода Думитро. Я хочу говорити з ним!
Добриня приклав долоні до рота — гукнув:
— Кияни, перед вами хан Менту! Він хоче говорити з воєводою Дмитром!
Згори зразу ж почувся голос воєводи:
— Я тут, Добрине! Я впізнав тебе! І радий, що ти живий-здоровий!
Добриня стрепенувся, знайшов воєводу, який стояв не там, де завжди, на вежі Золотих воріт, а просто на валу, на тій його частині, що спускалася до Хрещатого яру.
— Воєводо, воєводо! — вигукнув він. — Не звинувачуй мене в тому, що не попередив тебе завчасно про ворожу навалу. Лише встиг я добратися до Княжої Гори, як зразу ж був змушений захищати її. Там же потрапив у полон. Не осуджуй за це нікого! Ми билися скільки мали сили — і не одного нападника відправили на той світі Втрати ворога теж не малі — і це виправдовує нас!
— Я все знаю, Добрине, і нікого не звинувачую. Шкодую лише, що не можу зараз обняти тебе. Ти зробив усе, що міг. З чим же нині прийшов до нас Менгу-хан?
— Його прислав до тебе, воєводо, сам хан Батий. Хоче, щоб ти відчинив ворота міста і здався на милість переможців!
— Але ж він ще нас не переміг! — вигукнув Дмитро. — Про яку ж милість переможців може йти мова? Менгу нетерпляче засовався в сідлі. Добриня переклав. Менгу спалахнув.
— Передай йому все дослівно!.. Ми не сумніваємося в перемозі! Але щоб не проливати ні вашої, ні нашої крові, Бату-хан пропонує тобі, Думитре-бею, почесну здачу. Він обіцяє всім киянам життя і посильний, справедливий податок. Ти згоден?
— Ні.
— Чому?
— Сила у вас велика, Менгу-хане, — спокійно пояснив Дмитро. — Але у нас теж не мала. Позмагаємося — от і видно буде, хто кого переможе. А здаватися без бою — ганебно для справжнього воїна! Не здалися ми тоді, коли ти вперше підступив до Києва, не здамося і нині! Така наша відповідь на твої слова!
— Не поспішай, Думитре! Спочатку пильно приглянься ось до цього молодого раба, що стоїть поряд зі мною, — не впізнаєш? — І він ткнув камчею в плече Іллі. — Дивися! Дивися пильніше!
Тисячі киян стежили за цією розмовою. На валах стояла мертва тиша. Лише легкий подих вітру та гороб'яче цвірінчання порушували її.
Дмитро перехилився через забороло, довго вдивлявся у зарослого обідраного мунгальського невільника з колодкою на шиї.
— Ні, не впізнаю! Далеко!
— Ну, як же, воєводо! Невже сина не впізнав?
Дмитро перехилися ще дужче.
— Ілля? Це ти, Ілля?
У Іллі з очей бризнули сльози. А з горла вирвався не людський голос, а якийсь хрипкий натужний клекіт:
— Е... а... а... у... е... а!..
Здається, він хотів сказати: "Це я, тату, це я!" Та замість слів крізь плач проривалися одні нерозбірливі вигуки, який не міг розібрати ніхто.
Один Дмитро по тому клекотові відразу впізнав його і схопився за голову.
— Ілля! Сину мій! Ілля!..
— Тату-уі — нарешті спромігся на слово і Ілля. — Тату-у!..
В тих вигуках не почулося ні крупинки радості, а пролунав страшний відчай, що одночасно вибухнув із двох сердець — батькового й синового.
Все замовкло навкруги. Навіть вітер притих і горобці принишкли. І лише через довгу хвилину по київському валу прокотилося ледве чутне людське зітхання — о-ох! Та й воно зразу розтануло, ніби його й не було.
Дмитро простягнув униз руки, ніби хотів вихопити сина з ворожого кільця і перенести на вал, в оточення рідних людей, а Ілля рвонувся йому назустріч, але міцна Жадігерова рука притримала його.
Менгу розплився в хижо-солодкій усмішці.
— Упізнав-таки сина, Думитре-бею? Упізнав! Тепер, гадаю, ти розумієш, що ми недарма привезли його сюди. Відчини нам ворота міста — і матимеш сина! Живого, здорового! Киюв залишиться цілим, неушкодженим, люд киювський сидітиме в своїх житлах, як і сидів, а дзвони ваших церков і ваші бородаті шамани-попи прославлятимуть тебе вічно під Вічним Небом — за здоровий глузд і добре серце! Послухайся моєї поради — здайся на милість нашого справедливого Саїн-хана!
Здайся! Стань нашим андою [86], союзником і йди разом з нами на вечірні країни!
Дмитро вислухав його мову і зразу ж відповів:
— Ні, цього не буде! Київ без бою ми не здамо!
Менгу налився кров'ю.
— Нерозумний! Що ти робиш? Ти прирікаєш сина на люту смерть! Даю тобі ніч на роздум, а завтра, якщо не вийдеш з поясом на шиї і по вашому орусутському звичаю з хлібом-сіллю, ми ось тут, на цьому місці, зламаємо йому хребта і кинемо здихати, а ти дивитимешся на його муки і проклинатимеш ту мить, коли Вічне Небо відібрало у тебе розум і ти відмовився піти на угоду з непереможними йєка-монголами, не захотів стати нашим побратимом, щоб спільно воювати проти наших ворогів! Невже у тебе, орусуте, кам'яне серце? Подумай!
Почувши ці слова, Дмитро схитнувся. Його підтримали сини Микола та Степан, що, як і батько, занімівши, слухали цю мову.
— Боже! — простогнав Дмитро. — Бідний Ілля! Нещасний сину мій! Краще б тобі не з'являтися було на білий світ! Краще б мені було померти вчора, ніж сьогодні я маю завдавати тебе на люті муки! Боже! Ти ж знаєш, що Києва я не здам! Не здам, хоч би мала загинути вся родина моя! Навіщо ж ти. Боже, не прибрав мене раніше? Навіщо посилаєш мені такі жорстокі, нелюдські випробування?
— Тату! — гукнув Ілля. — Я готовий на все — на смерть і на муки! Не піддавайся нечестивцям! Бо все то — обман! Об однім прошу — не кажи матері та сестриці Янці, що я тут і що мене чекає завтра. Хай вони не знають цього! Їм легше буде! А ти — тримайся! За мене не думай! Захищай Київ! Обороняй його до кінця! І хай я буду першою жертвою в цій, обороні! Прощай, батьку! Прощайте, братове!
Він хотів сказати ще щось, але його заступив собою ведмідькуватий Жадігер.
— Досить!
А Менгу спитав Добриню:
— Що сказав наостанку темник Думитро? Згоден він здати Київ чи ні?
— Ні.
— І навіть страта сина не лякає його?
— Лякає. Але Києва здавати не збирається!
— О Вічне Небо! О Високе Небо! Мангуси затьмарили його розум! Нещасний!.. Чи ж він до кінця уторопав, що завтра його син лежатиме тут і конатиме в страшних муках? Ти правильно йому розтлумачив?
— Він знає про це.
— Тоді нам нічого більше робити тут! — з досадою вигукнув Менгу і повернув коня назад.
4
Темна осіння ніч важко налягла на Київ та його околиці. На заборолах — чатові. Вони чутко вслухаються в темряву, що стає ще густішою від далеких татарських багать, що оперезали місто. Там форкають коні, гавкають собаки, ремиґає захоплена по селах на м'ясо худоба, перегукуються караули.
А в місті — темно і тихо. Ні багать, ні голосних розмов. Ніби страшне Батиєве нашестя всім заціпило вуста-Навіть собак не чути, які в мирні часи нерідко валували вечорами аж до півночі. Тільки де-не-де у віконцях блимав вогник свічки чи лучини, та й той швидко згасав, ніби боявся, що його помітить ворог.
Лиш у хоромах воєводи Дмитра довго не гасне свіча. За столом сидить уся сім'я. І нікого чужого. Всі вкрай засмучені, у печалі жінки плачуть, а бояриня Анастасія схилилася на стіл, і її плечі, вкриті барвистою хусткою, здригаються від глухого ридання.
Янка, теж у сльозах, гладить матір по плечах рукою, втішає:
— Мамочко! Ріднесенька! Не плач! Чує моє серце — не загине Ілля! Не знаю, звідки в мені така віра, але вірю — не загине! Не плач, не ховай його завчасно! Та й себе разом з ним!
Всі похмуро мовчать. Микола нахилився батькові до вуха — шепоче:
— Ілля ж просив не казати матері... Воєвода скрушно стенає плечима.
(Продовження на наступній сторінці)