— Джихангіри! Нойони! Ось перед вами Киюв! Як його взяти?
Запала мовчанка. Ніхто не поспішав розкривати рота. Батий повернув голову через ліве плече і побачив Менгу.
— Мунке! Ти вже стояв раз перед ворітьми цього міста. Скажи — що нам робити? Менгу шанобливо вклонився.
— Брате, я радий, що знову стою тут. Орусути-кияни побили моїх послів. Тепер я прийшов сюди, щоб покарати зарозумілих! Тому в мене одна думка: брати місто приступом і знищити його! І ніяких перемов з обложеними!
— А ти, Субедею? — Батий перевів погляд на свого вірного пса, знаменитого старого полководця, що у свій час ходив не раз у походи з Чінгісханом та Джучі. — Що ти скажеш?
Худий жилавий старик поплямкав синіми губами, стягнув з голови сіру вовчу шапку і статечно вклонився. Його широке зморшкувате обличчя було суворе і темне, а вузькі вицвілі очі каламутилися проти вітру слізьми. Голос його, як і він сам, був сухий, скрипучий.
— Саїн-ханеї Батько йєка-монголів Чінгісхан, коли підступав до якого-небудь міста, завжди посилав попереду послів і пропонував обложеним почесні умови для здачі. Нерідко були такі, що піддавалися нам, і це рятувало кілька сотень чи й тисяч монгольських воїнів від неминучої загибелі. Так робив завжди і ти, джихан-гіре. Чому ж нині маєш відступитися від цього мудрого правила, заповіданого нам Священним Правителем?
Субедей перечив думці Менгу. Але він звик перечити джихангірам ще з часів Чінгісхана, бо покладався на його захист. А тепер за ним стояли слава великого войовника і літа, що збагачують людину мудрістю та безстрашністю.
Батий повернувся до своїх полководців — темників та тисячників, обвів усіх пильним поглядом, ніби чекав, що ті висловлять іншу думку, та всі мовчали. Тоді він поклав руку на плече "непереможному".
— Так, мій аталику [84]! Не будемо порушувати яси [85] Потрясателя Всесвіту. Пошлемо послів і нині — хай ніхто не скаже, що Саїн-хан учинив несправедливо!
Він плеснув у долоні — і в ту ж мить перед ним став сотник туленгітів.
— Привести полоненика!
Сотник враз щезнув. А Батий звернувся до Менгу:
— Брате, ти обіцяв знайти досвідченого терджумана. Він з тобою?
— Ойє!
— Давай його сюди!
Менгу кивнув Жадігерові — і той привів Добриню. Майже одночасно туленгіти поставили перед Батиєм виснаженого полоненика у драному половецькому чапані і теж з кангою, як і в Добрині, на гаю. Він був без шапки, і на його нічим не прикритій голові кучмилося густе русяве волосся, що спадало майже до пліч.
Щось дуже знайоме привиділося Добрині в його очах, в його обличчі. Та що — ніяк не міг уторопати. Знав напевне, що ніколи раніш не зустрічав цього молодика, і все ж не міг позбутися почуття, що знайомий з ним.
Цю загадку тут же розгадав Батий.
— Цей богол, — сказав він, — син киювського бея Думитра Ільяс. Підведіть його до міста і покажіть орусутському воєводі — хай упізнає сина. Може, зговірливіший буде...
Царевичі і нойони-баатури зацмокали язиками, заґелґотали:
— Дзе-дзе! Мудра думка! Хто ж піде послом? Батий повів оком по колу.
— Надамо цю честь нашому достославному братові Мунке.
— Небезпечно посилати джихангіра, — зауважив Субедей. — Орусити дізнаються, хто він такий, — уб'ють.
— Не уб'ють. У нас заложником залишиться Думитрів син, — заперечив Батий. — Та й не треба йти йому в місто — перемовиться на відстані, через рів.
— Дякую, брате, за ласку і довір'я, — схилив голову Менгу. — Хоча, правду кажучи, особливої радості від майбутньої посольської місії не відчуваю, бо впевнений, що закінчиться вона невдачею, як і взимку.
Та Батий підняв угору вказівний палець, промовив урочисто:
— Мунке! Скажи завтра Думитрові, що мені жаль знищувати таке гарне місто, якому немає рівних у цілому півсвіті — від Керулена до Дунаю. І якщо Думитрові воно дороге, якщо він хоче зберегти його для себе і своїх нащадків, то хай відчинить ворота і виведе в поле його мешканців. За це обіцяю всім життя, а Думитрові владу та життя сина... Якщо ж він не погодиться на це, то скажи, що син загине лютою смертю, і дай ніч на роздуми, а післязавтра вранці, якщо Думитро не прийме наших умов, виведи його сина перед Золоті ворота і привселюдно зламай йому хребта!
— Зрозумів, Саїн-хане, — схилив голову Менгу. — Зроблю все так, як ти сказав.
— І починайте по-справжньому облягати Киюв, — додав Бату, звертаючись до всіх. — Ми вже третій день тут — тож пора обступати його так щільно, щоб жодна миша не вислизнула з міста!
Він рушив до шатра, і всі розступилися і схилилися перед ним, утворюючи широкий прохід.
3
Добрині не пощастило в той день чи вночі зустрітися з Іллею. Лише наступного дня, коли після туманного ранку, що повільно піднімався з-за Дніпра, блиснуло сонце і осяяло все довкруг скупим осіннім світлом, доля звела їх віч-на-віч на майдані перед Золотими ворітьми. їх обох привели сюди.
Тепер Добриня пильніше придивився до полоненика. Сумніву не було — Ілля. Справді — гарний. Ясні розумні очі, крутий лоб, прямий ніс, злегка закучерявлене волосся, що спадало на плечі. Все — як у Дмитра! Безперечно, це він! Бояриня не погрішила проти істини.
— Здоров будь, Ілля! — тихо привітався Добриня. Той стрепенувся.
— Ти мене знаєш? Звідки? Хто ти? Охоронці не звертали уваги на їхню розмову.
— Я Добриня... Цього року я бував частим гостем твоєї сім'ї, знаю боярина Дмитра, бояриню Анастасію, Янку, братів твоїх.
— Чоловіче! Просто не віриться! Ти був у нас дома? Так недавно! Як же ти опинився тут?
— Мене воєвода Дмитро послав на Рось, і я затримався на Княжій Горі, аж поки потрапив у полон.
— Як же мої? Всі живі-здорові?
— Всі живі-здорові. Янка виросла, брати поженилися...
— Ну, вони поженилися ще при мені.
— Всі за тобою побиваються... Горюють...
Ілля заплющив очі.
— Боже, Боже! Бути так близько — і не побачитися! — прошепотів крізь сльози. — Повернутися додому, та як — нещасним рабом! Та ще й на погибель киянам і своїм рідним! Краще б мені було загинути, ніж тепер бути іграшкою в руках ненависного ворога!
Добрині здалося, що Ілля до кінця не усвідомлює, для чого його привели сюди і яка жахлива смерть чекає на нього, якщо кияни не відчинять браму перед Батиєм. Звичайно, це буде жорстоко — відкрити йому всю правду. Однак іншого виходу не було. Він повинен знати все, щоб несподівана звістка під час перемов з воєводою Дмитром не застала його зненацька. Тому Добриня наважився:
— Ілля... — Він поклав руку своєму співбесідникові на плече. — Чи тобі відомо, що князя в Києві нема, а воєводою призначений твій батько?
— Так, я це знаю, — відповів Ілля. — Про це я дізнався ще в Орді, коли мене одного разу привели до самого Батия і поставили в ряд таких же, як і я, рабів. Було нас не менше сотні, і, як виявилося, всі ми носили спільне ім'я — Ілля. Це нас здивувало і насторожило. Для чого нас зібрали сюди? Незабаром нам стала відома причина такого дивного зборища. До нас вийшло кілька нойонів, половець-товмач та наш землячок — без канги, ситий і добре вдягнутий. Ти ж знаєш, що нашого брата можна зразу відрізнити від половця чи татарина.
— Знаю. Що ж далі?
— А далі — наперед вийшов товмач і спитав: "Вас тут багато, і всі ви прозиваєтесь Іллею, та нам потрібен лише один з вас — син київського тисяцького Дмитра. Чи є він серед вас?" Наш стрій ворухнувся, загув, а я на якийсь час утратив здатність і рухатися, і розмовляти. Ось воно що! Це ж мене розшукують! А для чого? Я розумів, що не для добра, і мовчав. "Отже, немає такого? — перепитав товмач. — А хто з Києва?" Знову ніхто не відгукнувся. Тоді товмач звернувся до нашого землячка:
"Домане, дивись!"
Тут Добриня вражено вигукнув:
— Як ти сказав? Доман?
— Так, Доман... А ти його знаєш? — в свою чергу здивувався Ілля.
— Ще б пак! Він теж був разом зі мною у Києві. Це мій лютий ворог... Але розповідай далі!
— Так ось цей Доман почав пильно розглядати невільників, і я зрозумів, що він знає батька, матір, братів і хоче впізнати мене. Йому, безперечно, було відомо, що я потрапив у татарський полон. Та оскільки він мене ні разу не бачив, то і впізнати не міг. Тоді він вибрав шістьох чи сімох найбільш, на його думку, схожих на уявного Іллю і сказав:
— Один з них — син воєводи Дмитра.
Як не дивно, я опинився серед них, і нас по черзі почали катувати. Розрахунок у наших мучителів був простий: якщо серед відібраних є Ілля, син київського воєводи, то він, не витримавши знущань над собою або товаришами по нещастю, сам признається. Так воно і сталося. Я справді не витримав. Коли четверо дужих, мов цербери, туленгітів схопили одного з моїх товаришів, що стояв крайнім у ряду приречених, роздягли догола, підняли за руки і ноги над багаттям і почали припікати йому груди й живіт, так що той, звиваючись, як вуж, від болю, закричав на весь степ, я вискочив наперед і вигукнув:
— Припиніть! Не катуйте його! Я — син Дмитра! Так мене змусили виказати себе, і тепер я знаю і розумію, для чого я був потрібен Батиєві. Добриня сумно похитав головою.
(Продовження на наступній сторінці)