Зі стін замахали руками. Почулися крики. Тим часом каюк пристав до берега, і переодягнуті татарами запорожці з галасом і зойками сипнули до фортеці. Добігши до воріт, вони відчайдушне загрюкали. Ті, хто добре вмів по-татарськи, навперебій волали про допомогу.
Однак ворота не відчинялись. Тільки вгорі, на вежі, з оглядового віконця висунулася кругла голена голова татарина.
— Ойє, оглан-джан! — зарепетував Тхір. — Відчини! Аллах віддячить тобі за добрість твою! Не дай загинути від рук невірних!
Татарин заморгав очима.
— Чекайте, я запитаю бея, чи можна відчинити ворота!
— Ах ти, дурна твоя башка! Поки ти шукатимеш бея — хай аллах продовжить його літа! — козаки посічуть нас, як безмозких валахів!
Однак татарин не поспішав відчиняти ворота. З вежі доносилися суперечки: вартові, видно, не знали, що робити. А запорозькі чайки вже вирвалися на середину ріки, Залп із гармат не зупинив їх. Вони ще швидше ринули вперед. Другим залпом розтрощило одну з чайок. На поверхні води закружляли червоні плями. Та й це не зупинило відчайдушного пориву запорожців.
Бачачи, що перелякані охоронці фортеці не наважуються відчиняти ворота, Звенигора почав лаятись, погрожувати кулаками.
— Гей, ви, боязкі шакали! Дурні ішакиї Я посланець великого візиоа Мустафи-паші! Я везу важливий лист від візира сонцеликому султанові — хай славиться його ім'я!.. Відчиніть негайно ворота, паршиві свині! Чи ви хочете навмисне віддати мене з важливою звісткою в руки тих шайтанів, прокляття аллаха на ваші голови!
Якийсь повновидий ага перехилився з бійниці, запитав:
— Ти хто?
— Сафар-бей! Посланець Мустафи-паші! Відчиняйте ворота!
Ага сплеснув руками.
— Сафар-бей? О небо! Яким побитом?.. Чекай, я зараз!
По дерев'яних сходах вежі глухо загуркотіло. Брязнули засуви. Заскрипіли дерев'яні підойми — і ворота розчинилися.
Запорожці ринули в замок.
— Швидше! Швидше! —гукнув повновидий ага. — Сафар-бею, сюди! Я Мемдух Айтюр... Ти пам'ятаєш мене?
— Звичайно! — відповів Звенигора, вирвавши з піхов шаблю і опустивши її на голову невідомого йому Мемдуха Айтюра.
Ага впав. Татари, що сторожували ворота, з диким вереском насіли на Звенигору. Але їм навперейми кинулися запорожці. У підворітті зав'язався бій.
На крик вартових звідусюди бігли напіводягнуті аскери й татарські стрільці-сеймени.
— Тхоре, гукай наших, щоб поспішали! Бо не втримаємося! — крикнув Звенигора молодикові, що крутився біля нього поблизу.
Тхір метнувся виконувати наказ отамана. Затаївши намір убити Звенигору, він поки що старався допомагати козакам, бо від їхньої перемоги залежала і його безпека. Не виходячи з підворіття, щоб не наразитися на татарську стрілу чи яничарську кулю, він замахав руками.
— Швидше, братове! Швидше!
Запорожці стрибали з чайок, мчали до замка. Сірко, попри свій похилий вік, біг нарівні зі всіма. Його обганяли молоді козаки.
— Захоплюйте стіни! Відмикайте порохові погреби! — кричав кошовий. — Тих, хто здається, не знищувати! Ми за них викупимо з неволі наших людей!
Нестримна козацька лавина вкотилась у ворота, де Звенигора з горсткою своїх сміливців ледве стримував натиск ворога. Щоб не прийняти свого за чужого, вони поскидали татарські малахаї і один одного пізнавали по довгих оселедцях, що розвівалися на голених головах.
Поряд зі Звенигорою стали свіжі сили: Метелиця, Спихальський, Сікач, Товкач, брати Півненки. Стрибав, мов горобець, старий, але жвавий дід Шевчик, і його шабля теж рубала не тільки повітря.
Вся залога фортеці вже була на ногах. Турки й татари чинили впертий опір. Яничари-гармаші спішно повертали на стінах гармати, щоб ударити по козаках, які прорвалися всередину. Але до них уже лізли чубаті запорожці і меткими ударами скидали вниз.
Натиск нападаючих був такий нежданий і сильний, що турки з лементом відкотились од брами аж до мурів внутрішньої цитаделі. Там зав'язався жорстокий рукопашний бій. Поволі він розпався на окремі вогнища, що спалахували повсюди: на майдані, в тісних провулках і дворах.
Звенигора зчепився з яничарським агою. Ага, видно, був добрий рубака й успішно відбивав усі випади козака.
Тим часом Тхір, не встряючи в бій, крався за Звенигорою назирці. Навколо лунали крики, стогін поранених змішувався з хрипом конаючих, козацьке "слава" і турецьке "алла" зливалися в одне страшне протяжне "а-а-а!" Тхір у цьому пеклі не втрачав з ока гнучку постать запорожця... Перестрибнувши через глинобитну стіну, з-за якої, на його думку, було безпечно спостерігати за боєм. Тхір негадано зіткнувся з старим татарином, який вискочив з низьких дверей саклі з луком і сагайдаком у руках. Тхір вихопив з-за пояса пістоль і вистрелив старому в груди. Той упав. Тхір схопив лука, висмикнув з сагайдака стрілу з білим оперенням, злодійкувато визирнув з-за стіни. Звенигора потиснув агу до самої цитаделі і намагався влучним ударом прикінчити його або обеззброїти.
Тхір прикинув відстань, підняв лука. Тятива бренькнула, як струна, — і стріла сліпучою блискавкою шугнула через майдан...
Але Тхір не побачив, чи влучив у свою жертву. В ту ж мить позаду нього пролунав пронизливий крик. Він отетеріло оглянувся — то, припавши над убитим старим, кричала тоненька, мов очеретинка, татарочка з розмаяними по плечах тонкими косичками.
Тхір зрозумів, що з цього боку йому не загрожує небезпека, і знову виглянув з-за стіни. Він сподівався побачити Звенигору на землі з стрілою у спині. Але замість того уздрів Сікача, який летів до нього через майдан з високо піднятою шаблею. А Звенигора тримав на руках якогось запорожця, що намагався вирвати з своїх грудей заюшену кров'ю стрілу.
— Прокляття! — скрикнув Тхір і кинувся до дівчини. Татарочка зойкнула, простягла вгору руки, ніби захищаючись від удару чи благаючи пощади. Однак Тхір не здержав руки — і шабля зачервоніла від дівочої крові.
— Що ти робиш? Навіщо забив дівчину? —почувся голос Сікача.
Тхір спроквола витер шаблю об одяг татарина, сплюнув.
— Змія! Стріляла із лука в наших... Довелося спочатку батька, а потім — її...
— А-а, он як!.. Молодець! То вона, стерво, цілилась у Звенигору... На щастя. Когут помітив вчасно і затулив собою товариша... Тепер у нього кров цівкою б'є з рани. Жаль буде, якщо помре, — добрий був козарлюга!.. Ходімо, брате! Ще багато роботи!
Сікач побіг до запорожців, що вже повсюдно тіснили охоплених розпачем і відчаєм захисників фортеці. А Тхір, ще не оговтавшись від страху і кленучи в думці Чорнобая, який штовхнув його в це пекло, а сам утік у Крим до Алі, шмигнув у саклю, щоб поживитися татарським добром.
Біля Звенигори і пораненого Когута зібралося кілька найближчих друзів. Арсен обережно витягнув із грудей товариша стрілу. Метелиця дістав з глибочезної кишені штанів плескату пляшечку з горілкою, насипав у неї з порохівниці пороху, розколотив — і ту пекучу сіру суміш вилив на рану. Потім зав'язав чистою полотняною ганчіркою.
— Хлопці, віднесіть його на човен, — наказав Звенигора.
Старший Півненко підняв брата на руки і разом з Товкачем поніс до Дніпра. А запорожці знову подались у гущавину битви.
Коли впала цитадель, кизи-керменський бей заперся з горсткою своїх воїнів у мечеті. З вікон, з мінаретів, з даху відстрілювались вони від насідаючих козаків.
Поодинокі розрізнені яничарські загони з боєм пробивалися до мечеті і під прикриттям своїх стрільців чинили запеклий опір козакам.
— Бийте їх, дітки! Бийте недовірків проклятих! — загримів серед бою голос Сірка. — Не давайте опам'ятатися!
І "дітки", серед яких було чимало сивочубих, нехтуючи смертю, нестримною лавиною поперли на ворога. Один за одним падали яничари, зрошуючи кров'ю кам'яні плити сходів, дико кричали турецькі аги й татарські мурзи...
Але вже не було тієї сили, яка могла б спинити той натиск, той бойовий порив, що охопив козаків!
Звенигора зі Спихальським увірвались у мечеть одними з перших. Ще здалеку, через голови низькорослих татар, Арсен побачив вилицюватого бея. Його заступали своїми тілами охоронці. В очах бея світився неймовірний жах, обличчя трусилося. Бей хотів би зараз зникнути, провалитися крізь землю чи хоча б перетворитися на рядового воїна. Однак сите, виплекане обличчя, а особливо оксамитовий бешмет видавали його становище в цій фортеці.
— Бею, здавайся! — крикнув Звенигора, вимахуючи шаблею. — Маєш честь здатися самому Сіркові.
Збоку свистіла важка шаблюка Спихальського. Татари подалися назад, придавивши бея до стіни. В тісняві вони не могли вільно орудувати зброєю, заважали один одному. Хтось із них верескнув:
— Урус-шайтан! Урус-шайтан!
Від того крику здригнулися захисники мечеті. Кількома сильними ударами Звенигора проклав собі дорогу до бея. Спихальський захищав його з тилу.
Бей вирвав з блискучих піхов шаблю. Мабуть, сьогодні вона ще не була в ділі. Схрестив її з козацькою.
(Продовження на наступній сторінці)