Весь курінь вивернув надвір. Кожному було цікаво подивитися зблизька на живих турків: і тим, хто їх ще ні разу не бачив, і тим, кому не раз доводилося схрещувати з ними зброю у полі чи на морі. Тільки Звенигора і Спихальський не поспішали — ішли повагом, поволі наближаючись до строкатого натовпу на майдані.
Ще здалеку, через голови запорожців, вони побачили білі тюрбани і фески спагіїв. Турків було не багато, — вони стояли мовчки, збившись у тісний гурток, і напружено, з острахом глипали на запорожців і на саму фортецю, слава про яку широко рознеслася по всьому світу. Між турками і запорожцями утворилася невелика смуга вільного простору. Там на чатах стояло кілька молодиків з особистої варти кошового.
Попри незвичайність події, запорожці вели себе стримано, спокійно. Натовп весь час двиготів, гомонів, але не чути було вигуків, лайки чи сміху.
Розштовхуючи плечем запорожців, Спихальський подерся наперед. За ним пробрався і Звенигора. Тепер з відстані десяти кроків вони могли спокійно милуватися несподіваним для Січі видовищем: турки в Січі! Не полонені і не купці, а воїни, з шаблями, пістолями і яничарками! На таке варто було подивитись... Та й цікаво, з чим вони прибули сюди!
Раптом Звенигору мов вогнем обпекло: серед, посланців султана він упізнав Гаміда!
— Пане Мартине, глянь! Чи я сплю, чи мені таке мерещиться? Гамід!
Спихальський отетерів, здавалося, йому перехопило дихання.
— Псякрев! Холера ясна! Але ж то насправді він —— Гамід! — загримів поляк. — Нєх мене шляк трафить, якщо я помиляюсь!.. Гай-гай, де то ми з ним зустрілися, стонайцять чортів йому в пельку! — І вигукнув щосили: — Гаміде!
Турки зарухалися, щось швидко заговорили, а Гамід, уздрівши Спихальського, а потім Звенигору, враз посірів і зробив мимовільний рух рукою, ніби хотів захиститися від удару.
Звенигора рвонувся вперед, відштовхнув вартового і в одну мить опинився перед Гамідом. Спахія скрикнув з переляку. Звенигора посміхнувся.
— Гамід-ага, от де довелося нам зустрітися! Недарма говориться: тільки гора з горою не сходиться... Як же живеться-ведеться, ага? Салям!
— Салям, — пробубонів непевно Гамід.
— Що привело тебе сюди, ага?
— Справи.
— І ти не побоявся їхати в Січ, знаючи, що я живий?
— Я посол хондкара. Моя особа недоторканна, — попередив Гамід, відчувши в словах козака погрозу.
Запорожці притихли, вслухаючись у чужу мову. Турки теж мовчали, бо ніхто з них не знав, які криваві стосунки зв'язували цих двох людей. Один Спихальський, схвильовано сопучи за плечима у Звенигори, допитувався: "Що він сказав. Арсене?" Та той не звертав на його слова уваги.
— Я теж був послом від нашого кошового, й ага знає, ким став в Аксу і які злигодні витерпів, поки добрався додому... Та хай ага зараз не боїться: ми тут, на Запорожжі, шануємо послів. І поки ага в Січі, я його й пальцем не зачеплю. Але в полі... — Звенигора витримав паузу, що була красномовніша за слова. — Але в полі, якщо аллах пошле таку зустріч, ми схрестимо шаблі!
— Я теж приїхав у ваші степи не для того, щоб уникати небезпеки, — набундючився Гамід, зрозумівши, що Звенигора зараз йому не страшний.
— Гамід-ага, тобі, напевне, кортить дізнатися, що сталося з воєводою Младеном, Златкою і Якубом? — повернув Звенигора розмову в інше русло.
— Безперечно. Хоча про Младена я здогадуюсь: він загинув! — зі злобою вигукнув спахія.
— Помиляєшся, ага. Вони всі живі й дужі. І не гублять надії поквитатися з тобою за всі твої злочини!
— Он як! Ви всі гуртом уже не раз намагалися зжити мене зі світу, та аллах береже свого вірного Сина...
— А де зараз Ненко, ага? — Звенигора не назвав його Сафар-беєм навмисне, щоб супутники Гаміда не зрозуміли, про кого йде мова. — Що з ним?
— Він у війську падишаха. Де б же йому ще бути? Живий, здоровий і рветься бити гяурів!
— Не відмов, ага, в ласці, — передай Ненкові привіт, скажи, що ми всі теж живі, здорові і пам'ятаємо його.
Гамід пробурчав у відповідь щось нерозбірливе. І в цю мить сколихнувся натовп, розступився, — від військової канцелярії йшли два курінні отамани і підскарбій. Побачивши Звенигору, підскарбій Поманив його пальцем до себе, сказав:
— Арсене, йди негайно до кошового. У нього буде розмова з оцими...
Отамани привіталися до турецьких послів.
— Привіт і шана! Честь і повага! Кошовий отаман преславного війська Низового Запорозького чекає на вас, посли!
2
— Заходь, Арсене! — почувся голос кошового.
Звенигора зайшов — і зупинився біля порога: за столом, що стояв углибині великої світлиці, сиділи двоє — кошовий Сірко і Свирид Многогрішний. "Що за день сьогодні! — подумав запорожець. — Бракувало ще зустрітися з Сафар-беєм!"
Він пильно глянув на свого давнього знайомого. Це вже був не той Многогрішний, якого він знав у Туреччині. Де й поділися миршавість і виснаження! Свирид погладшав і ніби помолодшав. На ньому добре лежав червоний жупан з тонкого сукна, а на ногах красувалися м'які чоботи на підковах.
— Чолом, батьку кошовий! Чолом, дядьку Свириде! Яким вітром?
Сірко у відповідь кивнув головою. Многогрішний поважно встав і згорда вклонився.
— Чолом, козаче. А прибув вітром попутним — до батька кошового від князя України Георга Гедеона Вензика Хмельницького з листом, а також — як провожатий посольства турецького султана до запорозьких козаків. Величай мене, козаче, паном хорунжим, а не дядьком Свиридом.
Звенигора мовчки вклонився, але не приховував того, що дивується, як змінився дядько Свирид; пиха, що так і просвічувала в його очах і на всьому округлому обличчі, видавалась козакові смішною. Запорожцеві було відомо, що нещасний син Богдана Хмельницького Юрій після багаторічних поневірянь у татарському та турецькому полоні згодився під тиском яничарів проголосити себе князем
України і навіть брав торік участь в облозі Чигирина. Правда, військо його складалося з татар, які на чолі з турецьким агою Аземом не стільки штурмували Чигирин, скільки дивилися за тим, щоб їхній "князь" не переметнувся на бік урусів. Та було в нього і вісімдесят козаків з тих невільників турецьких, які, щоб урятувати життя, зголосилися служити у війську падишаха. Пригадавши, що Многогрішний умовляв невільників у Семивежному замку в Стамбулі йти на службу до турків, Звенигора зрозумів, як він опинився у війську Юрія Хмельницького. Але з чим він прибув на Січ?
Плин Арсенових думок порушив Сірко: кошовий, очевидно, продовжував попередню розмову.
— Бог — свідок душі моєї: я ніколи не ходив з військом на Україну, щоб розоряти вітчизну свою! Не хвалячись, істинно кажу: всі мої турботи і старання були направлені на те, щоб завдати шкоди нашим одвічним ворогам-бусурменам. І тепер, на схилі років моїх, я думаю не про владу й почесті, не про військові подвиги, а про те, щоб до останніх днів моїх твердо стояти проти тих же давніх ворогів наших — бусурменів... Отак і передай князеві своєму Юрію!.. А ще скажи: турки й татари стільки горя й зла завдали народові нашому, стількох наших людей порубали, а інших заарканили й потягли в неволю, що не з ними мав би Юрась Хмельниченко здобувати для себе дідизну свою — Суботів і славний город Чигирин. Народ не зрозуміє його і не підтримає... Тож хай не сподівається і на підтримку запорожців!..
Многогрішний зблід. Слухаючи мову Сірка, неспокійно бігав поглядом по світлиці і м'яв у руках хутряну шапку з оксамитовим верхом. Видно, не сподівався він відмови, як, мабуть, не сподівався її і сам Юрій Хмельницький.
Звенигорі стала зрозуміла мета приїзду Многогрішного на Січ, він з цікавістю стежив за виразом обличчя посла і чекав, що ж той скаже на сповнені гідності й глибокого почуття слова кошового.
— Спасибі за відверту відповідь, пане кошовий, — тихо промовив Многогрішний. — Не приховаю, що вона розчарувала мене, а ясновельможного гетьмана-князя глибоко опечалить... Він пам'ятає вашу любов і повагу до батька його Богдана Хмельницького і сподівався, що таку ж любов і повагу ви проявите і до нього. А виходить...
— Пане посол, — різко перебив Сірко Многогрішного, — ось уже більше сорока років тримаю я в руці шаблю і завжди вважав, що служу нею не окремим особам, навіть і таким визначним, як наш покійний великий гетьман Богдан, а дорогій нашій матері Україні, і тільки їй одній!.. Так і передай!.. А тепер — іди! Я чую — прийшли посли султана, а їх не варто затримувати у Січі.
Многогрішний мовчки віддав чолом і поспішно вийшов із світлиці.
Сірко пройшовся по кімнаті, розправив широкі плечі й усміхнувся до козака.
— Ну, от — одного посла відшили... Цікаво, з чим же прибули турки? Проси їх, Арсене!
3
Того ж дня, коли підскарбій і Звенигора відвели султанських послів до січового передмістя, де височів гарний посольський, чи, як його звали запорожці, грецький дім, і розташували їх там на спочинок, несподівано січовий довбиш щосили загамселив у тулумбас. Гучні тривожні звуки полинули з Січі, закликаючи запорожців на раду.
(Продовження на наступній сторінці)