Потьомкін приклав три пальці до лоба, довго думав. Врешті сказав:
— Ну, що ж — пиши наказ! Я підпишу.
Попов поклав на стіл аркуш паперу, розгорнув, подав перо.
— Наказ я написав, ваша світлість. Підписуйте!
Потьомкін набасурманився.
— Навіть так? Ти перевищуєш свої повноваження, Василю Степановичу!
— Іншого виходу немає, ваша світлість. Чи так, чи інак, а наказ все одно треба підписати! — Сите обличчя Попова було незворушне.
Потьомкін крякнув і мовчки підписав.
Того ж дня наказ був прочитаний у військах, а назавтра полки знімалися з місць і рушали на північ. До весни! Бо війна на Очакові не закінчувалася — попереду був Ізмаїл.
З козаками обійшлося легше. Хто мав домівку на Україні або якесь пристановище, де можна було пережити зиму, той, отримавши платню, вирушав негайно. Хто ж був бездомний, той залишався в Коші. Таких було небагато, і вони, всі знали, добровільно прирікали себе на холодну зимівлю і тривале голодування. Правда, залишалася надія на те, що риба в лиманах ще не перевелася, а запорожці не розучилися її ловити навіть взимку.
Івась з Керімом — а до них пристав ще й Безкровний — запаслися на дорогу в’яленою рибою і верхи вирушили в голий, засніжений степ. Їх чекала попереду далека і нелегка дорога до Лубен.
2
Василь Васильович Капніст зупинився у Безбородька. Поки граф відбував службу та клопотався про справи свого молодого земляка, той сидів третій день у його домашньому кабінеті і читав рукопис "Історії русів". Наступного дня, після сніданку, з превеликим жалем перегорнув останню сторінку. Хоча праця була ще не завершена і обривалася на смерті Мазепи, вона приголомшила поета. Вперше довелося йому читати щось подібне з вітчизняної історії. Це був не літопис і не щоденник, а серйозний історичний трактат, цільна, систематизована історія України і разом з тим гарячий заклик до відновлення втрачених вольностей, до свободи.
Василь Васильович і сам подумував про те, щоб написати щось подібне, але тепер зрозумів, що краще написати, ніж зробив це Безбородько, не зумів би. У графа були глибокі знання, досконалість стилю, а головне — гаряче серце патріота, що подвигнуло його на цю працю в ім’я народу. Книга читалася легко, з великим захопленням, особливо та частина, у якій йшлося про Богдана Хмельницького, справжнього народного героя.
Ні, краще написати неможливо! От так граф, от так молодець! Як утнув! Цю б книжку та на Україну, в кожну хату, щоб кожен знав, хто він, звідки його коріння, хто його предки, і які герої серед них були, і як кров лили за свою землю і за народ свій!
Схвильований прочитаним, сповнений незвичайних дум, вражень та поривань, він не міг сидіти в теплій кімнаті. Хотілося простору, волі, руху, спілкування з людьми. Ждати, коли приїде граф, довго. Шкода, що помер Хемніцер, розумна і щира душа. І Львова, як він дізнався, немає. Хіба до Державіна? Який він тепер? Кажуть, був губернатором у Тамбові. Змінився? Побачимо!
Він швидко одягнувся — вийшов на вулицю. Тривожити свого кучера, запрягати коней — не хотілося. Взяв візника.
Державін був дома і привітав гостя сердечно.
— Батеньку! Василю Васильовичу! — вигукнув він і широко розставив руки для обіймів. — Якими вітрами, якими судьбами? Невже щойно зі своєї благодатної Малоросії?
Сорокашестирічний поет був старший від Капніста на чотирнадцять літ. В його зачесаному назад прямому волоссі вже щедро кучерявилася сивина, від крил носа викарбувалися дві глибокі зморшки, а третя залягла між бровами і свідчила про безперервну працю його духовних сил та зосередженість думки.
Прожив він нелегке життя. Син небагатого казанського поміщика, Державін сам прокладав собі дорогу. Після закінчення казанської гімназії прибув до столиці і вступив у привілейований гвардійський Преображенський полк, але не офіцером, а рядовим солдатом, хоча багаті поміщики записували своїх синків-недоростків на військову службу з восьми-десяти років і до дев’ятнадцяти-двадцяти, поки вони ходили під столом пішки та вчилися, їм набігав військовий стаж, і вони, заявившись у полк, зразу ставали сержантами або й офіцерами. Талановитий юнак захоплюється поезією Ломоносова і під його впливом сам починає писати, гуртує навколо себе літературну молодь. Сюди ввійшов і Капніст, що вчився у полковій школі.
Не маючи впливової протекції, зате маючи вільнолюбний, незалежний характер та гострий язик, Державін десять років тягне солдатську лямку, бере участь під командою Суворова у придушенні пугачовського бунту, проявивши при цьому неабияку хоробрість. Але жодної нагороди за те не отримав, бо у всі часи начальство не любило розумних і незалежних у судженнях підлеглих і обходило їх своєю прихильністю та нагородами. В таких випадках у народі кажуть: "Покірне телятко двох маток ссе, а непокірне і одної дійки не дістає".
Саме таким незалежним правдолюбцем був Державін. Він залишає полк і переходить на цивільну службу. Та й тут не вживається з начальством і часто міняє місця служби.
Тим часом його слава поета росте, а після того, як написав "Оду к Фелице", в якій прославив Катерину за державну мудрість та розширення і зміцнення імперії, він був обласканий імператрицею і призначений спочатку олонецьким, а потім тамбовським губернатором. Тут він теж не ладив з місцевими вельможами, викривав їхні непристойні вчинки, не милував казнокрадів та хабарників, і ті постійними жалобами цариці "виїдали" губернатора-правдолюба.
Якраз Капніст і натрапив на такий період, коли Державін повернувся з Тамбова, відізваний звідти Катериною, якій набридли скарги на нього.
— В Росії чесній людині важко жити і внизу, і вгорі, — жалівся він гостеві, пригощаючи його брусничною наливкою. — Бо всюди у нас не люблять правди! Якщо ти нижній чин, то тебе грубо, безцеремонно виставлять за двері, мов хлопчиська, а якщо вищий, то заклюють доносами та жалобами, так що й життю не радий будеш.
— Однак вас, Гавриле Романовичу, не так легко заклювати: вас опікає сама Феліца! — вставив Капніст. — Хоча, правду кажучи, я так і не зрозумів, чому ви піднесли її в своїй оді мало не до небес. У побуті це звичайна шльондра, ненаситна в плотських утіхах, в політиці удає з себе "просвіщенну" государиню, переписувалась з Вольтером, а насправді — жорстока, бездушна узурпаторка, що ні в гріш не ставить ні людського життя, ні особистої свободи підданих, ні долі цілих народів. Навіть єдиного сина Павла, наслідника престолу, прогнала з очей, щоб не заважав її амурним забавам. Я не прославляв би її!
— Дорогий мій юначе! І я все це осуджую в нашій імператриці, — сказав лагідно Державін. — Але є в ній одна якість, що переважує всі вади її!
— Що ж це за якість?
— Дбання про велич імперії, мій любий Василю Васильовичу! Петро Великий створив Російську імперію, а Катерина розширила і розширює її. Велич імперії! Хіба це не тішить російського серця? Хіба за це не варто нашу государиню оспівати в одах, щоб назвати її Катериною Великою?
— Але ж гляньте, Гавриле Романовичу, що під цією величчю діється! Поміщикам надана царицею необмежена влада над кріпаком — їх б’ють, примушують відбувати панщину чотири, п’ять, а то й усі шість днів на тиждень. Живуть вони у безпросвітних злиднях, темряві, неуцтві. Шкіл немає. А ті, що були, приміром, на Україні, а були вони майже в кожному селі, за якихось півсотні літ геть позакривано, рідна мова заборонена, діти ростуть невігласами. Я вже не кажу про долю інородців, — вона жахлива. Всюди процвітає казнокрадство, хабарництво, в судах — несправедливість, — я про це пишу п’єсу "Ябедник". В армії — рукоприкладство. Та ви це знаєте не гірше за мене.
Державін схвально кивнув головою.
— Так, знаю, мій добродію Василю Васильовичу… І про нужду селянську знаю, і про жорстоке кріпосне право, і про неуцтво всенародне, і про рукоприкладство в армії, бо й сам не раз був битий… Та все це скороминуще, сьогодні воно є, а завтра реформи — і його немає… А імперія вічна! Ось головне! І це дає мені підстави так високо оцінювати діяльність нашої государині Катерини.
— Ми, бачу, виходимо з різних постулатів, дорогий мій Гавриле Романовичу, — заперечив Капніст. — Я виходжу з того, що кожна людина народжується вільною і має право на щастя, на людське життя, а ви ставите вище за все державу, а як живуть мільйони громадян цієї держави, те, виявляється, не варте уваги, те скороминуще. Я, окрім того, вважаю, що і кожен народ — великий чи малий — теж має право на свободу, на вільний розвиток, на свою державу чи автономію. Ви ж вважаєте для себе найголовнішим — імперію і не хочете помічати того зла, яке несе вона кожній людині і кожному народові, що ввійшов до її складу чи то добровільно, як моя Україна, чи з примусу, як ваша батьківщина — Казанське ханство, завойоване Іваном Грозним. Тепер ці обидва народи опинилися в однаковому становищі — рабському. Вольності знищені, землі відібрані, освіта занедбана або й навмисне задушена, бо темним, незрячим народом легше керувати, легше тримати його в покорі. Ось що таке імперія, дорогий мій учителю! Де імперія, там гніт, насильство, панування одних і кров та сльози інших.
Капніст розумів, що не переконає Державіна, але стриматися не міг. Та й знав, що поет — чесна людина, боятися його нічого — не донесе. Голос його дзвенів, очі блищали, а на матових щоках пробився легкий рум’янець.
Державін усміхнувся, наповнив спорожнілі келихи вином.
(Продовження на наступній сторінці)