Одного погляду Безбородькові було досить, щоб зрозуміти, що Катерину розбив апоплексичний удар.
— Перенесіть її в спальню! Швидше! — гукнув він. — Покличте лікаря!
Катерину перенесли в спальню, поклали на ліжко. "Охи" та "ахи" не вщухали.
Безбородько гримнув:
— Відчиніть кватирку! Впустіть більше повітря! І всі геть звідси!
Хтось відчинив кватирку. Спальня миттю опустіла.
Катерина ледве дихала. Погляд її був безтямний і страшний, але він нітрохи не налякав Безбородька.
Як тільки остання фрейліна зачинила за собою двері, він швидко засунув під подушку руку, намацав в глибині, аж під периною, знайому скриньку — і миттю опустив її собі в глибоку кишеню камзола.
Майже одночасно скрипнули двері — ввійшов лейб-медик Катерини, та він нічого не помітив, окрім смиренно схиленої постаті графа над ледь живим тілом імператриці.
Лікар став по другий бік ліжка, підняв важке повіко умираючої, послухав, як вона дише, — скорботно підняв очі вгору.
— Ну? — одними устами спитав Безбородько.
— Ніякої надії, графе, — так же тихо відповів лейб-медик.
— Тоді я мушу йти. Треба віддати потрібні розпорядження. Усіх нас чекають нелегкі дні. Вам прислати кого-небудь на допомогу?
— Ні, я сам покличу кого треба.
Безбородько спустився вниз. Лакей накинув йому на плечі шубу, гукнув карету, відчинив дверцята. Допоміг графові залізти всередину.
— Іване, додому! І жени чимдуж! А звідти — поїдемо в Гатчину!
Дома Олександр Андрійович, не роздягаючись, зайшов у кабінет, мисливським ножем підколупнув кришку скриньки, дістав папір. Він! "Маніфест"!
— Слава Богу! — зітхнув полегшено. — Здається, сьогодні моя доля в моїх руках! Ну, тепер у Гатчину!
Довгі роки єдиний законний син Катерини Павло, хоча і подейкують, що теж нагуляний від Салтикова, жив, як вигнанець, у Гатчині, неподалік від столиці. Тут були свої порядки, звичаї, своя варта, яка ніяк не хотіла пропускати Безбородька в палац. Лише наполегливість графа змусила чергового офіцера завагатися.
— Полковнику, — довершив умовляння досвідчений царедворець, — ти нині зайдеш до його високості полковником, а вийдеш генералом. Повір мені — буде так!
Видно, у словах чи в інтонації Безбородька полковник уловив щось таке, що змусило його віддатися в руки провидіння. На кілька хвилин він зник у блискучому нутрі великого палацу, а повернувшись, віддав честь і урочисто сказав:
— Графе, його високість жде вас!
Перед кабінетом наслідника Безбородько взяв офіцера за лікоть.
— Зачекай на мене тут! — і вступив у запобігливо розчинені перед ним двері.
Павло стояв біля каміна, в якому горів вогонь. Видно, і йому, як полковникові, чуття підказало, що недаремно прибув з Петербурга цей немолодий, лисіючий царедворець. Уся фігура Павла являла собою напругу і чекання. Навіть його високі ботфорти, навіть білий, акуратно завитий парик, ба, навіть невеликий, трохи кирпатий ніс виявляли ту напругу і нетерпляче чекання.
Безбородько зробив кілька кроків і зупинився. За ним безшумно зачинилися двері.
— Ваша величність, — голосно промовив він, явно хвилюючись. — Ваша величність…
— Ваша високість, графе… Ваша високість — хотіли ви, певно, сказати, — перебив його Павло.
Та Безбородько, мовби не чуючи тих слів, знову проказав:
— Ваша величність, привіз вам печальну вістку: сьогодні важкий апоплексичний удар вразив її імператорську величність імператрицю-государиню Катерину Другу…
Жоден м’яз не здригнувся на Павловому обличчі. Тільки очі блиснули, але враз і потухли.
— Який жаль! — почувся його байдужий голос. — І як же вона?
— Я залишив її у важкому стані. Лікар сказав — ніякої надії!
Павло довго мовчав. Стояв закам’яніло і випуклими очима дивився у вогонь. Врешті спитав:
— Це все?
— Ні, ваша величність, — Безбородько ступив кілька кроків наперед і, засунувши руку в кишеню камзола, вийняв шкатулку. — Мені пощастило запобігти непоправній помилці, допущеній у припадку гніву вашою матінкою.
Павло мовчки схопив шкатулку, швидко витягнув з неї перев’язаний синьою стьожкою сувій, розгорнув — прочитав. Знову жоден м’яз не здригнувся на його обличчі. Тільки якась невловима думка блиснула на мить в його очах. Потім він нагнувся і кинув папір у вогонь, а перечекавши, поки він згорів, ніби між іншим, сказав:
— Дякую, графе… Ви правильно зробили, що запобігли цій жахливій несправедливості… До речі, ви й досі граф? Я думав, що ваші заслуги перед троном оцінені вище… Ну, та до цього ми вернемося пізніше… А що зараз?
— Терпеливо ждати офіційної вістки, ваша величність, — порадив Безбородько.
— Так, так, ви маєте рацію, князю, — ніби ненароком обмовився Павло.
Безбородько наживки не проковтнув.
— Граф, ваша величність… Я тільки граф…
— Гаразд, графе, відкладемо розмову про це на потім, — милостиво погодився Павло.
— А от за дверима, ваша величність, стоїть полковник, вартий того щоб носити генеральські еполети… Я обіцяв йому це. Він якимось шостим чуттям відчув, яку звістку я несу вам, і пропустив мене до вас.
— Це не найтяжчий обов’язок, який я маю виконати в найближчому майбутньому, мій дорогий князю, — запевнив Безбородька Павло, знову обмовившись. — Будуть набагато складніші…
Підбадьорений цим Олександр Андрійович насмілився закинути вудочку на більшу рибину.
— Так, ваша величність… В попереднє царствування було допущено немало помилкових рішень і несправедливостей щодо окремих людей і навіть народів… Зокрема по відношенню до моєї батьківщини — Малоросії…
— Я це знаю, — спокійно підтвердив Павло. — Ми згодом і до цього повернемося, князю.
Олександр Андрійович торжествував. Здається, наступне царствування обіцяє бути сприятливим для України, як і для нього. "Дай Боже доброго царя, який би приніс хоч крихітку волі моїй безталанній батьківщині, моєму бідному народові, — молився він. — А мені дай, Боже, щастя дожити до того часу, коли це станеться, коли народ мій поряд з іншими народами піде по зоряному шляху щастя, по нашому срібному Чумацькому Шляху"!
Та чоловік думає-гадає, а Бог по-своєму замишляє.
Справді, Павло не забув Безбородька. Надав йому титул князя, зробив його канцлером, навіть підписав один указ про відновлення справедливішого гетьманського судочинства в Україні… Та не на того коня поставив Олександр Андрійович! Не такою людиною виявився Павло, щоб зробити комусь добро. А хоч би й добрим був, то не встиг би нічого зробити, бо відміряла йому доля лише чотири роки царствування, а потім руками братів Зубових затягнула зашморг на шиї.
Ще менше рясту топтати на білому світі відміряла вона самому князю Безбородьку — лише два роки. Помираючи весною 1799 року, він заповідав братові Іллі:
— Багато нажив я за життя статків-маєтків. Та все то марнота! Спадкоємці з превеликим успіхом розтринькають їх, ще й лаятимуть, що мало надбав. Та я не печалюся з того. Хай собі тринькають! Одна журба душу облягає: чи дійде моє слово до народу нашого? Чи згине в плині часу, як не раз гинули у війнах, пожежах та від нерозуму людського неоціненні скарби історії?
— Ти маєш на увазі "Історію русів"? — спитав Ілля.
— Так, мою "Історію"… Збережи її, брате! Повези на Україну!
— Повезу, братику… Збережу! Будь спокійний!
Ілля схилився до брата, обняв і беззвучно заридав.
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
1
Три дні після взяття Очакова переможці веселилися. Потьомкін наказав видати кожному учаснику штурму по півкварти горілки та по три карбованці. Багатьох було нагороджено медалями, а серед них — Івася та Керіма. Із турецьких запасів, захоплених в Очакові, варили кашу, — кожному насипали по повній мисці. Котли не мали передишки з ранку до вечора. Кашовари падали з ніг від утоми, а їхні помічники не встигали з турецьких бочонків роздавати до каші солону та в’ялену рибу.
За рік війни солдат і козак уперше наївся досхочу.
А на третій день генерал Попов зайшов до Потьомкіна:
— Ваша світлість, чим будемо годувати військо завтра? Наші припаси вичерпалися, дров немає — топити нічим, козаки рубають вітрильник, що вмерз у лід, і топлять печі у своїх куренях. Солдати в наметах та землянках замерзають. Попереду — довга зима. Надворі — лише грудень. Що будемо робити?
Потьомкін не думав про такі дрібниці. Після взяття Очакова він витав у небесах, писав щодня імператриці реляції про штурм, про подвиги ввіреної йому армії, підлеглих йому генералів, офіцерів, солдатів та козаків.
Тому заява начальника штабу здалася йому відром холодної води на розгарячілу голову.
— Невже це правда? Невже ніяких запасів не залишилося?
— Не залишилося, ваша світлість.
— Що ж робити? До весни далеко…
— Треба відвести полки вглиб України, розквартирувати по селах — до весни. Там вони будуть ситі, а спатимуть в теплих хатах.
— А запорожці?
— Розпустити по домівках. Вони самі знайдуть собі шматок хліба.
(Продовження на наступній сторінці)