Час летів. З хати ніхто не виходив. Він почав втрачати терпіння, совався на колоді, ніби сидів на дошці, утиканій цвяхами, схопився, пройшовся по двору, виглянув на вулицю — нікого, хоч нікого там і не ждав. Врешті терпець його лопнув, і він рішуче ступив до хати.
Відчинив двері — і остовпів.
Мати з дочкою сиділи на лаві обнявшись і беззвучно плакали. На скрип дверей підвели голови, безтямно глянули на нього — і знов залилися сльозами. Це його розізлило. Кляті баби! Які тонкосльозі! Скільки часу перевели! І він гримнув:
— Пізно вже! Час їхати додому! Ти ідеш, Катре? — Це означало: чи ти згодна, Катре?
Так вона й зрозуміла. Підвелася, ще раз обняла матір, а потім, витерши сльози, сухо сказала:
— А що я маю робити? Їдьмо!
Хуржик аж крякнув на радощах. Тепло розлилося в грудях — дихати стало легко.
Це була згода!
2
Знімаючи з графа шубу, лакей радісно шепнув:
— Вашмосць, ваш братик приїхали! Тільки що!
Олександр Андрійович аж кинувся.
— Ілько? Де він?
— Там, вашмосць! — і рукою показав на двері до кабінету.
Тепла хвиля радості наповнила груди графа. Він безмірно любив Іллю, що був молодший за нього майже на десять років, опікав його, протегував йому, і той, граф знав, віддячував йому теж щирою любов’ю та відданістю.
Олександр Андрійович заглянув у дзеркало, рукою пригладив волосся на скронях і рвучко відчинив двері до кабінету.
— Ільку! Братику!
Він розставив для обіймів руки і ступив кілька кроків уперед, до Іллі, що підхопився з дивана і кинувся йому назустріч.
Вони міцно обнялися. На оці старшого блиснула сльоза.
— Приїхав! З України! Як же там?
— Все гаразд. Гостинців навіз! Захопив також усе, що ти просив, — літописи старі, батькові та дідові записки… — і кивнув на стосик паперів, що лежали на столі.
— От дякую! Це допоможе в моїй праці!
— Що ти затіяв, Сашко? Щось важливе?
— Отак зразу? Може б, ми пообідали спочатку?
— Устигнемо! Дай роздивитися, словом перемовитися… Скільки часу не бачилися? Та й їсти я ще не хочу — в дорозі перекусив…
— Ну, тоді — сідай!
Він посадив Іллю в крісло, сам сів навпроти, взяв брата за руки, ніби хотів пересвідчитись, що це справді він.
— Подумати тільки, як ми рідко зустрічаємося!
— А будемо ще рідше.
— Що ж станеться?
— Приїхав проситися в діючу армію. Замовиш слово?
— Ну, якщо дуже хочеш, то замовлю. Куди ж?
— Туди, де гарячіше!
— Тоді — до Суворова! Я напишу Олександру Васильовичу!
— От дякую!
— Ну, що ж — пора, давно пора зіпхнути султана в Чорне море! Але будь обережний — не лізь поперед батька в пекло!
— Береженого й Бог береже?
Вони обидва засміялися, згадавши материну приповідку.
— Так, — сказав старший. — Сміх сміхом, а все ж бережись! Ми ще мусимо щось і для своєї вітчизни зробити корисне!
— Для України?
— Так. Це батьків і дідів заповіт!
— Що ж ми можемо зробити?
— Бачиш, в нинішніх умовах небагато. Втрат, яких зазнав наш народ у цьому столітті, нічим не заповнити. Після Полтави ми втратили свою автономну державу, судочинство, військо. Пізніше автономія була відновлена, але така куца, що й автономією назвати не можна. Та найбільшим нашим лихом було те, що народ погруз у темряву, забув своє коріння, славу дідів та пращурів своїх. Школи наші позакривано. При Богданові вони були в кожному селі, навіть жінки вміли читати й писати. А зараз? Не тільки селяни, а й козаки указом цариці перетворені на кріпаків, на гречкосіїв! За одне покоління люди стали темними, затурканими… Починають забувати, хто ми…
— Нерадісну картину ти намалював, Сашко, — похитав головою Ілля.
— Яка є.
— І що ж нам робити? Протестувати? Загубимо не тільки почесті, маєтки, землю, а й свободу чи навіть голови!
— Не дай, Боже! Бачиш, я задумав історію нашого народу — русів, від найдавніших часів до наших днів. Ну, може, не до наших, бо це дуже небезпечно, моє авторство можуть розкрити, а до передостанньої нашої війни з турками, в якій ми обидва брали участь.
— Чому ж русів, а не українців?
— Бачиш, Ільку, я хочу повернути нашому народові справжню його назву, яку він утратив після навали Батия, — Русь! Саме так називалася колись Київська князівська держава. Та й народ, що її населяв, тобто ми!
— Боюсь, давня назва не прищепиться… Що відсохло, те не приросте!
— І все ж спробую! Щоб люди знали, хто ми були, звідки рід свій ведемо! Щоб просто знали, як ми колись прозивалися і під якою назвою знали нас у світі.
— Ну, дай, Боже, тобі здоров’я та успіху! — вигукнув Ілля і враз посмутнів. — А я й не знаю, чим можу прислужитися нашому нещасному народові!
Він по-справжньому був засмучений. Милий, добрий Ілля! Олександр Андрійович підсунув до нього крісло, обняв брата за плечі. В дзеркало, що стояло навпроти, він побачив, які вони схожі. Не писані красені, звичайно, але дужі мов дуби, обличчя вирізьблені не з благородного мармуру, а витесані з того ж таки рідкісного переяславського дуба, але витесані вмілою рукою — крупні голови, стрімкі розумні чола, проникливий погляд сірих очей в обох, воля й рішучість у всій поставі. Недарма ж на війні не пасли задніх, а нині Ілля сам забажав ще раз понюхати пороху!
— Ільку, дорогий мій! — прихилився він до брата. — Доля була прихильна до нас — ми отримали непогану освіту, вибилися, як кажуть, у люди, маємо грунти, маєтки, становище у вищому світі. Але ми ніколи не повинні забувати, за чий кошт цього досягли, — за кошт отого темного народу нашого, який дав нам усе, а собі не залишив нічого — тільки убогість та темноту. За його кошт ми стали просвіщенні. Тож і мусимо частку цього світла повернути йому: я напишу книгу, а ти заклади школу. Наприклад, у Ніжині. Там у тебе після смерті батька залишився добрячий шмат землі Насади сад, збудуй гарні будівлі і відкрий гімназію або ліцей. Як можна ще краще прислужитися своїй вітчизні? Прометей дав людям вогонь, а ми дамо світло для душі, для розуму! І слава твоя буде вічна! Народ пам’ятатиме тебе, Ільку!
Очі Іллі заблищали:
— А ти знаєш, Сашко, це думка! Я зроблю так, як ти радиш! Це коштуватиме немало, але народ дав нам більше — його працею ми живемо! Одно мене непокоїть: за мої благодійства ніхто мене не осудить — ні Бог, ні цар, ні вищий світ, а твої наміри небезпечні. Тебе назвуть мазепинцем — і втратиш усе: чини, багатство, а може, й волю. Ти граєшся з вогнем!
— Я вже обдумав усе — і тримаю рукопис у великій таємниці. Він у мене завжди під замком, а ключ при мені. Хочеш побачити?
— Звичайно.
Олександр Андрійович дістав з кишені невеликий ключик, підійшов до книжкової шафи і відімкнув її, потім з-під нижньої полиці вийняв невелику потайну шухлядку, а з неї — грубеньку книжку в зелених сап’янових обкладинках. Подав братові.
Ілля розгорнув, уголос прочитав заголовок:
— "История русов, или Малой России, сочинесние Георгия Кониського, Архієпископа Белоруского".[11] — Ілля здивовано глянув на брата. — Сочинение Георгия Кониського? Не розумію, Сашко. Причому ж тут наш ніжинський земляк Кониський? Яку причетність має до цієї книжки архієпископ білоруський?
Олександр Андрійович поклав братові на коліно свою важку руку.
— Ніякої, Ільку. Ніякої! Це просто підміна імені…
— Але, як же можна ставити під удар живу людину? Сашко, я не розумію тебе! — Ілля був схвильований, на його щоках виступив рум’янець. — Якщо ця книжка випадково потрапить до чужих рук, Кониський може позбутися сану або й волі!
— Не хвилюйся, Ільку, — заспокоїв його старший брат. — По-перше, рукопис не потрапить до чужих рук, по-друге, нічого крамольного в ньому поки що немає — лише історія наших давніх князів, а по-третє, я попросив у Кониського дозволу поставити його ім’я на цій книжці. Я відверто розповів йому, що і як хочу написати, і він погодився і навіть благословив мене на цей труд. На моє застереження, що справа небезпечна, він поблажливо усміхнувся і сказав, що йому вже сімдесят років і ніщо його не лякає, але він сподівається, що я буду обачний і до небезпеки не дійде.
— Ну, якщо так, то і я тебе благословляю, — сказав Ілля і поцілував старшого брата в голову. — Я буду твоїм першим читачем!
— Дякую, братику. І не тільки будеш першим моїм читачем, а й на випадок моєї смерті виконаєш мою духівницю…
— Рано про це мовити, брате, — перебив його Ілля.
— Е-е, всі ми під Богом ходимо. Ніхто не знає свого часу, — по-філософськи зазначив старший. — Отож слухай, що скажу… На випадок моєї смерті книжку заповідаю тобі — хай зберігається на Україні. Але навіть після моєї смерті вона небезпечна для всього роду нашого. Тому зроби з неї кілька копій, а автограф спали, щоб ніхто не впізнав моєї руки, бо буде нащадкам нашим велика біда. Зрозумів?
— Ще б пак!
(Продовження на наступній сторінці)