— Ну і молодець! — І гукнув писаря: — Писарю, запиши хлопців у компут[9] — Івака та Кирила Татарчука! До Михайла Безкровного в науку — молодиками! Хай трохи повчаться орудувати шаблею, рушницею та списом! Ну, а в боях іспити складуть, — гадаю, недовго ждати! А тобі, Іваку, дарую цю кобзу, — грай, синку, на радість козакам та для підкріплення їхніх сердець!
Івась зашарівся від радощів — не сподівався, що кошовий такий щедрий.
— Дякую, батьку!
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
1
Всю зиму Хуржик із сином сам виконував усю ту роботу, яку раніше тягнув один Івась, — годував коней, волів, бичків, корів. Затягнувся геть. Навіть ніколи було поголити щетину на обвітрених, схудлих щоках.
Врешті не витримав. За тиждень перед Великоднем найняв наймита — підстаркуватого і бездомного відставного солдата, списаного з війська по причині каліцтва. По необережності потрапив на марші під гармату — і йому переламало ногу.
Зрослася вона криво — і йому дали абшит.[10] Дома він не застав нікого і нічого: родичі померли, хата без догляду завалилася, землю наділили іншим людям. І довелося старому солдатові наймитувати, переходячи від одного хазяїна до іншого, ніде довго не затримуючись, бо яка з нього була вже праця. Хуржик узяв його лише тому, що Рубдвадцять, як його прозвали за кульгавість, погодився порати худобу лише за харчі та одяг.
Отож, трохи відпочивши і ради свята, що надходило, поголившись та одягнувшись у нове вбрання, Хуржик запряг у воза коней, налаштував Катриній матері подарунків і покликав Катрю.
— Сідай — поїдемо!
— Куди?
— Як куди? Хіба ти не хочеш повидати матір? Та й перед Великоднем закинути їй чогось їстівного! Я ось приготував…
Катря була здивована. Це вперше Хуржик сам виявив бажання поїхати у Мацьківці. Раніш посилав Івася, потім — Василя, а це якась муха його вкусила — сам.
Однак вона промовчала. Сам — то й сам. Останнім часом він до неї не чіпляється, тільки позирне пильно при зустрічі — і мовчки пройде мимо. А матері справді потрібна вже допомога, бо їздила вона з Василем у село ще перед Різдвом. Як там живе старенька, як сестричка? Чи не голодують?
Вона швидко переодягнулася і сіла на воза.
До В’язівки їхали мовчки, а коли завернули в ліс, Хуржик раптом заговорив:
— Катре, — сказав він, не дивлячись на неї, — а знаєш, чого я їду до твоєї матері?
— Чого?
— Просити твоєї руки! Скоро рік мине, як померла Ганна…
Катря обімліла. Він знову за своє! Та й де? Якраз на тому місці, де вони з Івасем тікали від вовків! Ось та дорога, ті ж сосни обабіч, — тільки снігу немає, а під колесами шипить сипучий пісок… Саме тут вовки відстали, і вона в знемозі схилилася парубкові на груди.
Згадавши про Івася, вона заплакала.
— Ти чого, дурна? — оглянувся на неї Хуржик. — Страшно?
— Ні, не страшно, дядьку Семене… Колись же треба зважитись і на такий крок.
— Так у чім же річ?
— Де ви Івася поділи, дядьку Семене? Так ви і не сказали!
— Знову за рибу гроші! — вигукнув Хуржик і ляснув батогом. — Скільки разів мовлено: пропав твій Івась! Ну, пропав! Скільки людей пропадає: той від хвороби, того вб’ють, той утопиться… А Івась зник, мов корова язиком злизала! Зник! Розумієш? І ніхто не бачив, коли і як це сталося, бо було це вночі. Швидше всього татари вбили його! І при чому тут я? Ночував би я з волами — мене б укокошкали! Але, видно, мені не судилося, а йому… А що там скоїлося, ніхто не бачив і не знає! Оце тобі і вся мова! І забудь про нього! Нема Івася! Нема, і ніде я його тобі не візьму! Хоч ти плач, хоч топися — ніде не візьму!
Катря схлипнула.
— Легко вам казати — нема! А може, й є? Ви ж самі кажете, що ніхто не бачив, де він подівся. То, може, він живий?
Хуржик не спалахнув, не розсердився, не гримнув, а, помовчавши трохи, розважливо сказав:
— Катре, ну, давай домовимося: я ж не зараз весілля хочу справляти, а влітку. Відбудемо роковини по покійній, щоб усе було по закону — людському і Божому, перечекаємо ще якийсь тиждень чи два, а там і обвінчаємося! Я розумію, ти кохала Івася. Але ж його вже немає! Був би живий — інша річ. А раз нема, то де ж ти його візьмеш? Треба змиритися і думати про себе та свою сім’ю. Не вік же тобі гнути спину в наймах! А я господар на всі Лубни — житимеш у розкоші' Та й не старий я ще… Хіба це старість — сорок другий рік?.. Подумай добре — і сама зрозумієш, що доля сама йде тобі до рук! Бери її швидше — та міцніше тримай!
Катря мовчки ковтала сльози і через спазм, що здушив їй горло, не могла вимовити жодного слова. Хуржик, сидячи в передку і звісивши ноги на стельваги, не оглядався і все говорив і говорив, малюючи перед дівчиною привабливі картини заможного і спокійного родинного життя.
Так доїхали вони до Мацьківець — під його бубоніння.
Мати зустріла їх сльозами радості. Дізнавшись, що перед нею сам Хуржик, поцілувала його руку. Хуржик зніяковів, висмикнув її:
— Бог з вами, паніматко, я не годен, щоб мені ви руку цілували!
— Е-е, батечку, ви наш рятівник! Що б ми робили без вас? Досі померли б з голоду!
— Ну й слава Богу, що не померли. Я вам привіз дещо, — сказав Хуржик і почав заносити до хати клунки з борошном, пшоном та солониною. — Ваша дочка — роботяща дівчина — заробила!
Після обіду він кинув Катрі:
— Візьми сестрицю — погуляй трохи, а я тут потолкую з матір’ю!
Дівчата вийшли, і Хуржик, сівши навпроти матері, пильно подивився на худу, хворобливу жінку, відзначаючи в думці, що вона, мабуть, однолітка з ним або на рік-два старша. Що то вона скаже на його слова? Невже відмовою, як і Катря?
Він трохи помовчав, збираючись з думками, а потім, вирішивши, що найпростіший шлях — брати вола за роги, пішов навпростець:
— Паніматко, ви вже, мабуть, знаєте, що я вдовець. Скоро буде рік, як померла моя дружина.
— Знаю, — тихо сказала жінка. — Вам важко.
— Не те слово, паніматко, — важко… Просто неможливо далі так жити! Господарство велике — без хазяйки все валиться! Треба всьому давати лад, а я не встигаю…
— Ну, то що я вам пораджу? Прийде час — женіться, — ще тихіше сказала жінка, опускаючи очі. — Ніхто вас не попрікне…
— Отож я й приїхав, щоб просити руки вашої дочки, паніматко, — прямо рубонув Хуржик. — Дуже я вподобав Катрю! Гарна, роботяща, чесна, золоте серце має! Таку б мені господиню! У всьому господарстві вона верховодила б! А про вас я уже й не кажу — ви жили б з меншою дочкою у достатку та в шані, як у Бога за пазухою. Хатину вашу я полагодив би, обійстя обгородив би, нарізав би шмат землі у В’язівку та лугу півдесятини — дивись, через два-три годочки і зять путящий знайшовся б! Адже меншенька ось-ось стане дівкою! А яка зараз її доля — теж у найми?
Він замовк, ждучи відповіді.
Мати злякано глянула на нього, на його суворе, тверде обличчя.
— А Катря ж як — згодна? Ви говорили з нею?
— А що Катря? Вона ще дурна — у голові вітер віє! Закохалася в Івася — ніяк забути не може! А що ж Івась? Його немає і не буде!
— Не знаю… Жалко дитини… — промовила мати.
Хуржик не дав їй закінчити.
— А себе? А меншеньку доцю? Не жалко! Що вас жде, якщо ви мені відмовите? Злидні! Голодна смерть! А Катрю я спроваджу з очей! Хай іде — шукає собі іншого місця! За Хуржика будь-яка піде — аби тільки тюкнув! Та я нікого не хочу — тільки Катрю! Ваше слово — і вона погодиться піти за мене! І не прогадає — житиме в добрі та розкоші! І ви біля неї! А ні — тоді як знаєте… Я своє слово сказав! — І він поклав на стіл свої кулаки, мов довбешки.
Мати знітилася, заплакала. В її очах світилася безвихідь. Її худі, гострі плечі опустилися, а сині, кістляві руки, що теж лежали на столі, дрібно тремтіли.
— Я поговорю з нею, — промовила з натугою. — Покличте її до хати!
Хуржик полегшено зітхнув і підвівся.
— Ну, от і добре! Та крутіше з нею! Крутіше!
Він вийшов надвір. Катря з сестричкою сиділи на колоді — проти сонця.
— Зайди, Катре, до хати! Мати кличе!
Катря враз зблідла, поцілувала сестру в голову і ступила до сіней. А Хуржик опустився на її місце, сів біля малої.
— Як тебе звати, дочко?
— Настею, — відповіла та, ніяково опускаючи очі.
— Скількі ж тобі годочків, Насте?
— Чотирнадцять.
Хуржик приглянувся до неї пильніше. Подумав: "Дівуля вже! Чотирнадцять років! І дуже схожа на Катрю. Підросте, вилюдніє — красуня буде, як і Катря! Видно, в батька вдалися дівчата, бо коли б у матір, то руді були б і незугарні".
Дівчинка знітилася і опустила голову, даремно намагаючись заховати під колоду свої босі цибаті ноги.
Хуржик теж замовк. Дивлячись похмуро на невеличке віконце, намагався уявити за ним розмову Катрі з матір’ю. Невже клята дівка упреться і не погодиться стати з ним до шлюбу? Невже доля матері та сестри не змусить її взятися за розум?
(Продовження на наступній сторінці)