— Куди простує козак? — спитав молоденький чорнобровий татарин.
— До мурзи Кучука.
— О! — тільки й вихопилося у того.
— Але я не сам, зі мною — мої побратими. — І Арсен показав назад, де з-за горба поволі виїжджали його товариші.
Молоденький татарин щось тихо сказав двом вершникам, і ті помчали назустріч запорожцям.
— Із чим же козаки простують до мурзи Кучука?
— Про це ми скажемо самому мурзі, — спокійно відповів Арсен.
— Ти можеш і мені сказати. Я його син — Чора! Арсен здригнувся і чіпко уп'явся поглядом у юнака. Так от у чиїх руках Стехаї Ось хто захопив її підступно в Немирові і завіз у далекий Буджак!.. Йому зразу ж, в цю хвилину, хотілося дізнатися, що з сестрою, де вона, чи жива-здорова, але, помітивши на собі десятки допитливих поглядів, стримався. Натомість сказав:
— Дуже приємно зустрітися з сином славного Кучука. Але про те, з чим ми їдемо в Буджак, скажемо самому мурзі. Чора нахмурився.
— Тоді поспішімо до батька... Він на переправі. Під'їхав Палій з козаками, і всі гуртом, у супроводі Чори, рушили до Дністра.
Кучук стояв на пригірку і стежив за тим, як його воїни вплав переправлялися через широку бистру ріку. Побачивши запорожців, що прямували до нього, він здивовано підвів брови.
— До тебе, батьку, — сказав Чора підходячи. — Мають ярлик...
— Ярлик?.. Чий?..
— Твій.
— Але я ніколи не давав ярлика тим невірним собакам, хай ію-милує мене аллах! — В очах мурзи спалахнув гнів.
— Ярлик давала твоя дружина Варвара-ханум, мурзо, — виступив наперед Семен Палій.
— Варвара-ханум? — Кучук не зміг приховати подиву і глянув на сина. — Але як вона посміла зробити це?1
Чора зблід, .бо боявся батьківського гніву. Йому ще й зараз у пам'яті той день, коли батько, дізнавшись про зникнення Стехи і двох невільників, мов несамовитий кинувся до дружини з піднятими кулаками. Очі його шалено блиснули, з вуст зірвався не крик, а якийсь страшний звірячий рик. Здавалося, ще одна мить — і він ударить Варвару-ханум... Чора пам'ятає, як напружилась мати, як гордо підвела свою красиву голову в обрамленні важких русявих кіс, ждучи того удару, як дивним сяйвом блиснули її голубі очі... Одного він не пам'ятає — яка сила кинула його, мов пружину, вперед. Він затулив собою матір і рвучко підняв руки в ту мить, коли батькові кулаки вже звелися над нею...
І сталося несподіване: батько зупинився, важко дихаючи і скрегочучи зубами. Довго дивився на них, мов уперше бачив, потім враз якось обм'як, опустив голову і, повернувшись, без жодного слова пішов геть.
З того часу він ні разу не згадував про полонянку і вів себе і з дружиною, і з сином так, мовби нічого не сталося, — був привітний, веселий, добрий.
І ось... В батьковому голосі Чорі вчулося грізне відлуння тієї далекої вже грози.
— Не гнівайся, мурзо, — спокійно промовив Палій. — Краще приймай гостей!
— Гостей?..
— Так. Усюди, у всіх краях і в усіх народів, коли прибуває брат дружини, його вітають, як найближчого родича і бажаного гостя...
Кучук похмуро глипнув на козака.
— Не розумію...
— Ну, звичайно, не розумієш, — усміхнувся Палій, — бо коли брав мою сестру Варвару в Борзні, то не питав нічиєї згоди — ні її, ні батьків, ні братів... Тож звідки тобі знати п брата?
Кучук пильно глянув на свого співрозмовника, на його високу дужу постать, на відкрите обличчя, на якому ясніли гарні сірі очі. І раптом усміхнувся.
— Невже ти брат Варвари-ханум?
— Так.
— Семен?
— Так.
— Ох, шайтан! От не сподівався! Варвара-ханум розповідала про тебе... Ну, будь здоровий, Семене Гурко! — Мурза простягнув руку.
— Семен Палій...
— Що?.. Семен Палій?! — Кучук був вражений. — Але ж... Семен Палій — то погромитель кримчаківі Слава про тебе пронеслася і по Буджаку... І коли б у тебе не було мого ярлика...
— То що? Наказав би голову відтяти?
— Наказав би!
— Дякую за відвертість... Але, на щастя, я маю з моїми друзями твій ярлик, і моя рідна сестра — твоя дружина... А це що-не-будь та означає!
— Безперечно.
— Тоді, родичу, приймай гостей!
Кучук знову спохмурнів. І оглянувся на своїх вояків, що переправлялися через Дністер.
— Але... — він зам'явся.
Палій теж перестав усміхатись. Йому стало ясно, куди веде Кучук свій чамбул. Голос його прозвучав глухо й суворо.
— Ти зібрався на Україну? Той прямо глянув у вічі Палієві.
— Так, ти вгадав. Ми йдемо на Україну. Рік важкий: сарана спустошила наші пасовиська і бахчі, насувається голод...
— І ти вирішив поживитися на Україні? Взяти ясир?
— Не тільки ясир... Коні, худоба, вівці, одяг, гроші — все знадобиться! — В очах мурзи загорілися насмішкуваті іскринки.
— Ви чуєте, хлопці? — звернувся Палій до своїх товаришів.
— Але ж наш край став майже пусткою, мурзо! — вигукнув, виїжджаючи наперед. Арсен. — Ви всіх там винищили, все забрали! Чим же ще хочете поживитись?
На карому коні, в чорному жупані, сам схудлий, потемнілий, він зупинився на горбку, проти ясного синього неба.
Кучук прикипів поглядом до похмурого козака. Потім вигукнув здивовано:
— Чорний вершник?! І ти тут?
— Тут, мурзо, — спокійно відповів Арсен.
— Ох, чорт! Шкода, що не зустрілися ми в степу, а то б мої люди посікли тебе на шмаття!
— Я знаю це.
— І все ж ти посмів приїхати сюди?
— Як бачиш, мурзо.
— Ти й справді смілива людина, чорний вершнику... Недарма мої воїни наділили тебе надприродною силою. Але тримайся від них подалі: впізнають — башку знесуть!
— І все ж тобі доведеться на цей раз відкласти похід і повернутися додому, шановний мій родичу! — суворо сказав Палій.
— Чому?
— Ну, як же! Гості на поріг, а він з дому побіг?.. Так не годиться! Я прибув до тебе перший та, може, й останній раз. Хочу посидіти за гостинним столом, поговорити із сестрою та зятем. А це, наскільки я розумію, мій небіж? — він повернувся до Чори.— І з ним хотілося б познайомитися ближче... Те, що ми смертельні вороги, — всяк знає. А от що ми ж таки люди, а не пси, та ще й родичі — не всім відомо...
Кучук мовчав. Чора торкнув його за рукав.
— Тату, козак правду каже...
— Не козак, а дядько, — вставив Палій. — Адже моя сестра Варвара — твоя мати?
— Так.
— Ну, от бачиш! Дядько...
— Дядько, — повторив Чора і раптом почервонів, зустрівшись з батьковим поглядом.
Кучук закусив губу і щось думав. Видно було, що в його серці точилася боротьба. Він боровся сам із собою.
Похід на Україну почався. Зібрано чимале військо. Половина його вже переправилась через ріку. Не хотілося повертатися без здобичі. Та й що скажуть воїни? А яли агаси що скаже?
Однак і їхати не виходить...
Він зітхнув і промовив тихо до Чори:
— Накажи припинити переправу! Повертаємося назад. Додому.
— Приймай гостей, Варваро-ханум, — сказав мурза, кидаючи батракові повід коня. — Впізнаєш?
Був ранок, і Варвара-ханум давала на подвір'ї роботу невільникам і невільницям. Одягнута по-домашньому: у білу вишиту сорочку і квітчасту, за татарським звичаєм, спідницю. В руці мала в'язанку ключів. У вухах поблискували проти сонця невеличкі золоті сережки.
На її обличчі промайнув подив: вона не ждала чоловіка так скоро з походу.
— Ти повернувся? А це...
її погляд ковзнув по козаках, що поволі наближалися, і раптом застиг. Губи здригнулися. Ключі з брязкотом упали додолу. Гострим зойком вирвалося з вуст:
— Братику-у! Семене!
Вона кинулась до Палія і впала йому на груди. Забилася в нестримному риданні.
— Братику! Рідненький мій! Невже це ти?
Палій цілував її в коси, в лоб, в мокрі від сліз щоки.
— Сестронько! Лебідонько моя нещасная!
Всі стояли мовчки — Кучук, Чора, козаки, невільники.
Арсен відчув, як у нього перехопило подих, а очі зволожилися слізьми. Яка-то у нього буде зустріч із сестрою? І чи буде? Чи не продав й цей кривавий мурза-людолов у гарем за тридев'ять земель?
А Златка? Чи зустріне він її, милу свою, найдорожчу? Чи загляне в її густо-сині очі? Чи навіки вже втратив?
Після перших привітань і перших сліз Кучук-бей запросив гостей до хати.
Тим часом невільники і батраки різали баранів, патрали гусей, з льохів несли вино і бринзу. Невільниці-українки варили куліш, галушки, пекли пиріжки з маком, ізюмом та сиром.
А поки все це готувалося, Кучук і Варвара-ханум пригощали гостей вином, розведеним, за болгарським звичаєм, водою, вели тиху, неквапливу розмову.
Арсена гризла нетерплячка. Він думав, коли їхав сюди, що перше запитання до Кучука і Варвари-ханум буде про Стеху. Але зрозумів, що помилився. Гуртом козаки вирішили, що питати мурзу небезпечно. Хто зна, як він подивиться на те, щоб відпустити за викуп дівчину. А поговорити з Палієвою сестрою не випадало нагоди.
(Продовження на наступній сторінці)