Залишивши коней у заростях лозняка на березі лиману, Чора повернувся додому. Проходячи мимо освітленого батькового вікна, не втримався — заглянув. Мурза ще не спав. Сидів на ліжку і, підперши правицею підборіддя, дивився прямо перед собою.
Чорі стало страшно. Йому здавалося, що батько помітив його крізь шибку і зараз поженеться за ним. Він відступив у тінь. Став під розложистою молодою абрикосою, стежачи за кожним батьковим рухом. Але мурза і не ворухнувся, сидів непорушне, заглиблений у свої думки.
Чора завмер. Серце його билося бентежно.
Залишилося зробити ще один рішучий крок — вивести невільників і невільницю, посадити на коней і... Та чи зробить він це? Чи вистачить у нього духу власними руками зруйнувати своє щастя? Адже коли сьогодні Стеха поїде на Україну, він уже ніколи не побачить її. Вона стане недосяжною для нього...
Недосяжною?
А хіба ближчою вона буде, якщо стане батьковою дружиною?
Від цієї думки він аж здригнувся і закусив губу. Ні, боляче йому зі всіх боків. Куди не гляне — виходу нема...
А хіба нема? Чекай — чому б не відвезти Стеху таємно в далекий улус, ну, хоча б до старого Ямгурчі, доброго сивобородого аталика Ямгурчі, далекого батькового родича, який, втративши в походах усіх своїх синів, доживає віку? Він так приязно ставиться до нього, свого двоюрідного внука!.. Він залюбки переховав би в себе дівчину до кращих часів і, коли б Чора попросив, зберіг би це в таємниці і від батька, і від матері...
Хлопець аж усміхнувся сам до себе від раптової думки, що осяяла його затуманену, розбурхану душу. Як він не подумав про це раніше?
Світло у вікні погасло: батько ліг спати. Постоявши ще деякий час і пересвідчившись, що всюди тихо, Чора пішов до двору невільників.
Тут теж було темно і тихо. Селім хропів на всі заставки у своїй комірчині. Сторожові собаки, впізнавши хлопця, заскавучали і почали лащитися. Чора зачинив їх у порожню кухню, підпер двері й заглянув у загратоване віконце до невільників.
— Іванику! РожковІ— загукав він приглушеним голосом. У комірчині хтось завовтузився, встав.
— Хто там?
— Розбуди Кузьму Рожкова та Іваника, чоловіче!
— Я і є Кузьма Рожков... Чого тобі?
— Розбуди Іваника і виходь сюди! Я відчиню двері... Та швидше!
Коли невільники вийшли, Чора зашепотів:
— Не бійтеся мене... Я Чора... Я хочу допомогти вам втекти додому...
— З чого б то, знаєш-маєш? — здивувався Іваник.
— Так хоче моя ненька... Я приготував коней, харчі... Зараз виведу вас із міста, дам ярлики на вільний виїзд із Буджака, а там ви вже самі домчите до Києва...
— Гм, аж не віриться, — все ще сумнівався Іваник. — Ти того... знаєш-маєш... хлопче, не підведеш нас часом під дурного хату?
— Самі не будьте дурнями, — розсердився Чора. — Нене відпускає вас не тому, що ви їй дуже сподобалися, а тому, що знаєте її брата Семена Гурка. А мого дядька, виходить. Передасте йому ваші ярлики і скажете, що його сестра Варвара жде до себе в гості... З таким ярликом він може вільно проїхати в самий Аккерман... Зрозуміли?
Іваник і Рожков переглянулись. На таке щастя вони ніяк не сподівалися.
— Звичайно, зрозуміли, мурзо, — відповів Кузьма Рожков, не в силі приховати радісного блиску очей. — Зробимо все як слід! Ходімо!
Чора вивів їх на берег лиману, де в заростях густого верболозу стояло напоготові двоє коней з притороченими до сідел дорожніми саквами. Рожков міцно потис татарчукові руку.
— Спасибі тобі, хлопче! А Іваник розчулився.
— Хоч ти й нехрист, знаєш-маєш... а добра людина! Хай береже тебе господь бог! А матінці твоїй — низенький уклін!
— Щасливої дороги! — усміхнувся Чора, почувши Іваникове побажання.
Він постояв, поки затих глухий стукіт копит, а потім бігцем помчав додому. Серце його тривожно калатало в грудях. Те, що він задумав, суперечило тепер не тільки волі батька, я и побажанню матері, яка наказала і Стеху відправити на Україну. Але незважаючи на глибоку його любов і прив'язаність до матері, він не в силі був перебороти своє почуття до цієї дівчини-гяурки, не міг власними руками поламати своє щастя, тому й зважився на відчайдушний вчинок...
Обережно прокравшись на невільницький двір, відімкнув дверцята комірчини, де ждла Стеха.
— Ой, хто там? — злякано скрикнула дівчина, намагаючись у темряві розпізнати пізнього гостя.
— Не бійся мене. Я Чора, — прошепотів хлопець. — Одягайся швидше. Виходь!
— Куди?.. Не чіпай мене, мурзо!
— Тс-с-с... Не бійся, дурненька, я нічого злого не заподію тобі. Я хочу врятувати тебе!
— Врятувати?.. Хіба мені щось загрожує?
— Повернувся з Немирова мій батько...
— Ну й що?
— Він хоче взяти тебе за жінку...
— О боже!
— А я не хочу цього. І моя ненька цього не хоче... Тепер ти розумієш? Ну, збирайся! Та хутчій! Бо до світа ми повинні бути далеко...
Стеха помовчала. Те, що сказав Чора, скидалося на правду.
— Куди ж ти повезеш мене?
— У безпечне місце... У далекому степовому улусі живе мій двоюрідний дідусь Ямгурчі, добрий старик. Мене він дуже любить і зробить для мене все, чого я забажаю...
— Отже, ти...
— Стехо, невже ти до цього часу не здогадалася, як я кохаю тебе! — вирвалося у хлопця. — Краще мені бачити тебе мертвою, ніж. дружиною іншого... ніж дружиною... батька мого...
Стеха давно знала, що Чора кохає її. Але поскільки хлопець — чи то через сором'язливість, чи через якусь іншу причину — ніколи їй про це не казав, вона не надавала цьому значення. Тепер же це могло зіграти вирішальну роль в її долі. Адже закоханого Чори їй поки що нічого боятися. Зате жорстокого і брутального Ку-чук-бея...
Ні, вагатися нема чого! Та й життя за останній час навчило її бути рішучою і покладатися у важкі хвилини на саму себе.
Вона швидко накинула на плечі барвистий татарський халат, взула м'які чирики із баранячої шкіри і ступила крок до дверей.
Чора взяв її за руку і, виглянувши надвір, вивів із маленької невільницької комірчини у густо-синю темноту південної безмісячної ночі...
БУДЖАК
Іваник і Рожков втратили коней ще на Дністрі, їх відібрали татари при переправі через ріку, а самих відпустили: виручили ярлики. Обірвані, босі, ледь живі від голоду й утоми, допленталися вони до Києва і перші два дні, скориставшись гостинністю генерала Гордона, тільки те й робили, що їли на кухні і спали в конюшні на горищі. А на третій день, трохи оклигавши, спустилися вузьким узвозом на Поділ, минули Житній базар і попростували до Києво-Братського монастиря, де містилася колегія.
За кам'яною стіною, на просторому подвір'ї, вимощеному паленою цеглою, сновигали ченці, борюкалися спудеї молодших класів. Старші стояли купками і про щось розмовляли. Сміх, що вибухав то в тому, то в іншому місці, свідчив, що теми їхніх розмов були далеко не вчені.
Іваник і Рожков наблизилися до одного гурту.
— Хлопче, ходи-но сюди, знаєш-маєш, — поманив Іваник пальцем низького опецькуватого хлопчину, що глипнув на них чорними очима. І коли той підійшов, спитав:— Ти часом не знаєш тут таких... Яцька і Семашка?
Хлопчина крутнувся на одній нозі і щосили гукнув на весь двір:
— Яцьку! Семашко! До вас родичі приїхали! Хліба й сала привезли! Ге-ей, сюди!
Іваник ніяково переглянувся з Рожковим: у них з собою не було ніякого подарунка. Та й де б він узявся, коли самі були голі мов бубни?
Яцько й Семашко не забарилися з'явитися і, пізнавши Іваника, зраділи, як рідному. Зразу засипали десятками запитань. Видно було, що хлопцям жилося несолодко, бо схудли, витягнулися, а до всього — нудьгували за рідними й близькими.
— Чекай, Яцьку, чекай — перебив їх Іваник. — Ми й самі нічого не знаємо ні про Арсена, ні про Семашкову родину, бо щойно повернулися з татарського полону...
— О! — вирвалося в Яцька. Семашко мовчав, видно, був стриманіший.
— Так. З полону... Але там ми бачили Стеху, Арсенову сестру...
— О! — ще дужче здивувався Яцько. — Арсен знає?
— Та ні ж! Ми й прийшли сюди, знаєш-маєш, щоб ти гайнув на Запорожжя і розшукав там Арсена... Треба визволяти дівчину. Яцькові очі блиснули радістю.
— Так це я вмить!.. Семашку, поїдемо?
Розважливий Семашко відповів не зразу. Наморщив лоба, від чого дві чорні брови зійшлися над переніссям, як два воронячих крила.
— А чи нас відпустить пан ректор?
— Чи ми його питатимемо!
— До Запорожжя неблизький шлях. А ми — піша-пішаниця.
— Семашку, ти ніби з неба впав! — Видно було, що Яцько, як старший і бувалий, верховодив. — Хто ж ітиме пішки? А Дніпро навіщо?.. Ген скільки дубів пливе вниз! Попросимося — і нас візьмуть. Ще й харчуватимуть за те, що помагатимемо.
Яцько міркував як дорослий. Іваник переглянувся з Кузьмою: їхні сумніви, чи можна доручати таке важливе діло хлопцям, розвіялися, мов діім. Яцько добереться до Січі. А вдвох із Семаш-ком — тим більше. А там уже Арсена знайдуть...
— Ну, чого ж, я згоден, — сказав Семашко. Видно, йому теж набридло сидіти на спудейських харчах, хотілося на волю, на дніпровське привілля.
(Продовження на наступній сторінці)