Якийсь час містер Кребс навіть був схильний відразу сказати, що вчорашнє повідомлення — непорозуміння, помилка коменданта табору, але приїхавши і побачивши сухі, холодні очі міс Дженні, він закипів злістю і на питання Майкла, чи все це правда, відповів:
— На жаль, правда! В усякому разі, я не одержав сьогодні жодного слова, яке б спростовувало вчорашнє повідомлення коменданта табору…
Тепер містер Кребс регулярно, двічі на тиждень — у суботу й неділю — приїздив у Бруконвіл. Часто він лишався ночувати в Майкла. В них були якісь свої справи.
З Дженні капітан говорив мало, але зустрічалися вони часто, і місіс Ніксон сподівалася, що Дженні, кінець кінцем, забуде про Антоні. Тепер вона не бачила причини, яка б могла стати на перешкоді її намірові видати дочку за знатного офіцера. Місіс Ніксон не знала, що дочка підозрювала капітана в навмисному, вбивстві Антоні. Але випадок і спритність Кребса допомогли похитати цю підозру дівчини.
Одного разу Дженні і Майкл, розмовляючи, сиділи в тіні сикоморів, коли до них підійшов Кребс.
Місіс Ніксон, яка з вікна бачила, що приїхав капітан, покликала сина:
— Майкл, пошта прибула. Тобі лист!..
Майкл схопився.
— Пробачте, я на хвилину, — і побіг.
Дженні і капітан лишилися вдвох. Такої нагоди містер Кребс чекав давно. Поборовши в собі неприємне почуття боязкості, він заговорив про те, що не на жарт мучило його.
— Міс Дженні, ви така холодна до мене… А я завжди бажав вам тільки добра!
— Не прикидайтесь! — різко повернулася до нього дівчина, капітан аж сторопів. — Хіба не ви вбили Антоні Райта? І ви без найменшого докору совісті приїжджаєте сюди, де живуть люди, які… так любили його!
Кребс підвівся, склав благально руки. Він зблід — і це було йому на користь.
— Міс Дженні, це безпідставне обвинувачення! Я зовсім не причетний до вбивства лікаря Райта! — він брехав, але брехав так палко, що мало сам не повірив у те, що казав. — Ви вважаєте, що я через ревність став на шляху Райта. Я справді ревнував, навіть тепер ревную вас до його пам'яті, але я швидше дав би відрубати собі праву руку, ніж дозволив би таким негідним способом домагатися вашої прихильності! Ні, міс Дженні, ви не знаєте Кребса! Він набагато кращий, ніж ви думаєте!
— Ви не можете довести, що непричетні до вбивства Антоні.
— Можу! Я знав: рано чи пізно така розмова відбудеться…
— І тому…
— І тому провів розслідування, результати якого повинні переконати вас, що я в цій справі абсолютно не винен! Винен, коли хочете, сам Райт! Він хоч і англієць, але в Кенії для нас, білих, — ворог! Мені здається, що містер Райт не лікар, а таємний агент комуністів і приїхав сюди для підривної роботи!
— Я не вірю, щоб Антоні замишляв проти нас щось лихе!
— Ви багато чого не підозрюєте, Дженні! — вигукнув капітан. — Знайте ж, що Антоні Райт був зв'язаний з бандами мау-мау! Це доведено і не підлягає сумніву.
— Неправда!
— Мені жаль, що ви не вірите, міс Дженні… Але я особисто допитував Джомо Карумбу, і він зізнався, що був зв'язаний з Райтом. А Карумба, як вам відомо, справжній мау-мау. Ви самі привезли його з лісу.
Дженні зблідла. Все це було дуже схоже на правду… Про дружбу Антоні з Джомо знали тільки вона й Коване… Невже Кребс каже правду? Невже Джомо сказав щось таке, що скомпрометувало Антоні?
Кребс розгадав думки дівчини… і посилив психологічну атаку.
— Цей Карумба неодноразово користався допомогою Райта і поступово різними облудними шляхами перетворив його на свого спільника. А ви напевно знаєте про симпатію лікаря до негрів. Отже, нема нічого дивного в тому, що він став на той згубний шлях, який, зрештою, й привів його до в'язниці, а потім і до смерті… Але, треба сказати, він загинув, як герой, у нерівній боротьбі з охороною табору, намагаючись силою звільнити себе та інших в'язнів… Це була мужня людина! І я віддаю належне Райту, — з пафосом закінчив Кребс, — хоч із зрозумілих причин і не відчував особливої симпатії до нього…
— Бідний Антоні, — прошепотіла Дженні крізь сльози.
Вона розуміла, що цілком вірити капітанові Кребсу не можна. Але цього разу він, здається, сказав правду!..
Кребс замовк. Справа була зроблена. В душі дівчини посіяні сумніви. На самоті Дженні почне аналізувати все те, що вона почула, побачила, пережила, і ще більш заплутається… А тимчасом рана загоїться, і Антоні стане далекою і вже не болісною згадкою… Час — найкращий лікар!.. Минуть місяці, а там… — і капітан усміхнувся своїм мріям.
Підійшов Майкл.
— Бачу, у вас тут приємна розмова, — сказав він. — Едді Крон запрошує нас у наступну неділю на обід. Ти будеш, Нельсон?
— Якщо Едді надіслав мені запрошення.
— Я не сумніваюсь у цьому…
Через тиждень у Едді Крона — сусіда Ніксонів — зібралася золота молодь — синки та дочки навколишніх плантаторів. Майкл і Дженні приїхали останніми. Дженні була бліда й сумна, і Кребс майже не відходив од неї. Це помітила Кетрін Майлс, відома своїм гострим язиком.
— Погляньте на капітана! — шепотіла вона подругам. — Він зовсім втратив голову!.. А Дженні! Ніколи б не подумала, що це дівчисько так уміє прикидатися холодною і байдужою!.. Вона знає, що робить… Він, здається, готовий на все заради неї!..
І хоч подруги знали, що устами негарної і злої Кетрін говорить заздрість, вони не могли не погодитися з нею. Капітан справді упадав коло Дженні і готовий був виконати будь-яке її бажання.
Надвечір Едді Крон запропонував прогулянку по шосе, що пролягало поблизу.
Кілька автомобілів виїхали з обнесеного високою металевою огорожею двору і через півгодини повернули на блискуче асфальтоване шосе, що вело до Найробі. Ліворуч від дороги подекуди траплялися оброблені поля, праворуч простяглася сіра рівнина, поросла рідкими кущами і поодинокими деревами. Це був буш, у якому на десятки кілометрів розкинувся Південний заповідник. Едді Крон та його товариші вирвалися вперед на своїх швидкохідних машинах, інші, в тому числі й Майкл, відстали далеко позаду.
Сонце заходило, і в розпеченій за день савані вже повівало прохолодою. Висока трава і зарості колючих чагарників надійно захищали мешканців савани від допитливого ока людини. Але траплялося, що іноді звірі самі виходили на дорогу.
Звичайно, можливість зустрітися з якимсь хижаком мало непокоїла веселу компанію. І коли за крутим поворотом Майкл рвучко загальмував, усі здивовано глянули на дорогу.
— Носорог! — злякано прошепотів хтось.
Справді, з придорожніх заростей вийшов носорог. Вийшов із агав на дорозі. Його маленькі чорні очі люто блиснули. Майкл на хвилину розгубився. Що робити — стріляти, їхати вперед чи повертати назад? Позаду вже зупинилися інші машини, і Майкл повернув кермо праворуч… Носорог, грізно нагнувши голову, рушив назустріч. Дженні скрикнула і прихилилася до брата. В ту мить форд здригнувся від удару і став. Звір пробив стальну обшивку машини, і ріг його застряв у задньому сидінні. Страшний рев оглушив переляканих брата й сестру. Автомобіль, наче живий, здригався і під натиском величезної сили поволі сунувся в кювет. Дженні спробувала відчинити дверці, але не змогла. В дівчини мороз пішов поза шкірою, коли вона подумала, що звір може вдруге напасти на них і своїм страшним рогом ударить в передні дверці, за якими сиділи вона і Майкл…
Містер Кребс, що під'їхав останнім, застиг від жаху, побачивши, як лютий звір розправляється з беззахисною машиною. Капітан стиснув тонкі губи і включив швидкість… Обминаючи зупинені машини, бюїк рвонувся вперед і раптом врізався прямо в носорога. Посипалося скло, почувся скрегіт металу. Звір заревів від болю і, зламавши ріг, зник у заростях, волочачи перебиту ногу. Бюїк перевернувся. Всі повискакували з машин і кинулися до капітана. В нього була переламана ключиця, на голові кров'янилася широка рана. Потерпілого обережно винесли з машини і поклали на асфальті.
Кребс тихо стогнав. Майкл зняв з себе сорочку і перев'язав йому рану. Потім капітана поклали в іншу машину і повезли до міста…
Другого дня Майкл і Дженні приїхали в лікарню провідати Кребса і висловити йому свою подяку. Капітан лежав у невеликій білій палаті, голова його була забинтована, а обличчя посіріло від втрати крові. Побачивши Дженні, Кребс кволо всміхнувся.
Дівчина сіла на стілець і тихо промовила:
— Дякуємо вам, Нельсон, ви смілива людина! Коли б не ви, то довелося б нам з Майклом лежати з поламаними кістками.
— О, не робіть з мене героя, міс Дженні, — відповів капітан. — Заради вас хоч хто рискуватиме життям! Я дуже радий, що з вами нічого не трапилося. Через якийсь місяць я вже приїду в милий моєму серцю Бруконвіл…
— Обов'язково, дорогий Нельсон! — вигукнув Майкл. — Ми завжди будемо раді твоєму приїзду. Мама передає тобі побажання якнайшвидше видужати. Вона теж буде рада бачити тебе в нашому домі!..
— Дякую, — прошепотів Кребс і заплющив очі.
Дженні глянула на його бліде обличчя, обрамлене білою марлевою пов'язкою, і підвелася. Майкл хитнув головою, і вони тихо вийшли з палати.
ЧОРНА МАМБА
Лежачи на банановому листі, Антоні спокійно жував цупкий, мов шкіра крокодила, корж, коли прибіг захеканий Джомо.
(Продовження на наступній сторінці)