Антоні й Джомо знову взялися за лопати. Втоми як не було. Нерви були напружені до краю, серця лунко стукотіли. Всі помисли, вся сила м'язів були скеровані на одне — якнайшвидше досягти землі, і руки ще міцніше стискали лопати.
Почало світати. Хмари розійшлися, але вітер знову подужчав, і пліт ледве тримався на поверхні. Він, мов живий, вигинався на хвилях, і управляти ним стало важко, бо кінці снопів розтріпалися, сидіти на ньому можна було тільки посередині.
У передсвітанковій імлі засіріли невиразні обриси землі. Незабаром пліт наблизився до берега, вітер гнав його просто на слизькі прибережні скелі. Антоні напружено вдивлявся вперед. Чи пощастить їм живими й неушкодженими вибратися на те мокре слизьке каміння?.. Раптом він ліворуч помітив протоку. Схопивши лопату, лікар простромив її крізь снопи, глибоко під пліт. Це був непоганий руль, але пліт погано слухався його. Проте Антоні не втратив надії і з усієї сили наліг на держално. Джомо зрозумів маневр товариша і почав допомагати йому. Пліт поволі змінив курс і поплив у протоку, що вела в широку спокійну лагуну, вкриту попід берегами водоростями.
Вода в протоці клекотіла, хвилі розбивалися на тисячі бризок, пліт кидало, мов тріску.
Втікачі були напоготові: з води виступали підводні скелі. Пліт кілька разів обкрутився, зачепився боком за скелю і, нарешті, легко загойдався на зеленкуватій поверхні лагуни. Втікачі полегшено зітхнули і взялися гребти до берега.
Крізь розірвані хмари на сході зарожевіло небо. Легенькі брижі перекочувалися по широкій лагуні і розбивались об прибережні зарості.
До берега було вже зовсім близько, коли раптом знизу почувся поштовх. Пліт зупинився. Невже підводна скеля?.. Антоні опустив лопату. Вона вдарилася об каміння. Отже, вони сіли на мілину. Антоні ступив у воду і спробував зіпхнути пліт, але його зусилля були марні.
— Крокодили! — попередив Джомо.
Антоні оглянувся і миттю скочив на пліт. Від протилежного берега через лагуну повільно, ніби роздумуючи, пливли два крокодили. Втікачі гарячково обмірковували становище.
— Треба зштовхнути пліт! — гукнув Антоні. — Тільки швидко!
Обидва миттю стрибнули у воду. Ноги ковзали по нерівній кам'яній скелі, вкритій слизьким мулом. А пліт не піддавався. Він намок, став важкий, до того ж міцно засів на гострому шпилі підводної скелі.
Тим часом зійшло сонце. Малинові промені веселкою заграли над лагуною. Вітер, зупинений береговими заростями, ледве брижив воду і летів далі на пологий берег, де в голубуватій імлі кучерявилися темно-зелені плантації бананових дерев.
Антоні оглянувся: крокодили були вже близько.
— Джомо, бережись! — крикнув він і виліз на розтріпаний пліт.
Джомо загаявся на якусь мить і мало не поплатився життям: біля його ніг з'явилася огидна зубата паща. Антоні сторч кинув у неї лопату. Залізо дзвякнуло об страшні щелепи, і крокодил пірнув під воду. Це врятувало Джомо. Важко відсапуючись, він теж стрибнув на пліт.
У цю мить з берега почувся голос:
— Гей, там, на воді, тримайтесь!
Вони оглянулись і побачили, що від берега відчалила велика пірога, на якій стояв з веслом у руках негр у білій сорочці до колін. Негр гріб щосили. Пірога швидко наближалась. Але й крокодили посилили натиск. Вода навколо вирувала й пінилася. Гребенясті спини і вузькі гострозубі пащі знову виринули з води, а злі очі уважно стежили за кожним рухом людей. Антоні відірвав сніп очерету і кинув далеко в воду. Крокодили вмить потрощили його своїми гострими рідкими зубами. Це трохи одвернуло їх увагу від людей.
Тимчасом наблизилась пірога. Втікачі стрибнули в неї і, знесилені, попадали на дно. Вигляд у них був жалюгідний. Мокрі, обірвані, змучені, вони здавалися вихідцями з того світу.
Літній негр-рятівник злякано дивився на них. Антоні вловив його погляд, спрямований на ліве плече Джомо, де червоніло клеймо Ч. Е.
— Ми звідти! — хитнув Антоні головою в бік озера.
— Бачу, — відповів негр мовою племені джолуо. — Я стільки чув про той страшний острів! До нього не дозволяється і на милю підпливати. Сторожові катери завертають усіх…
— Допоможи нам — ми добре заплатимо! — сказав Антоні.
Негр недовірливо оглянув їх з ніг до голови: звідки ж у них можуть бути гроші? Але хитнув головою на знак згоди.
Пірога причалила до берега, і втікачі оглядаючись пішли за джолуо. Він провів їх долиною на плантацію бананів. Розкішні високі дерева зеленіли після дощу широким листям, великі плоди гнули стебла до землі. Молоді пагінці вперто пнулися вгору — господар не встигав їх зрубувати. Банани, що дають неграм їжу, чудове пиво, матеріал для покрівлі шамб, за сприятливих умов так розростаються, що не потребують ніякого іншого догляду, крім постійної і ретельної розчистки. Без неї плантація за рік перетворилася б у непролазні дикі хащі.
— Ось тут перебудете до вечора. Сюди ніхто не прийде. Я навідаюсь — принесу їсти.
Негр зник, а втікачі залізли в найгустіші зарості, впали на теплу сиру землю і миттю поснули. Вони не чули, як через півгодини до них прийшов джолуо і приніс печених бананів, кукурудзяних коржів та води в череп'яній тикві. Глянувши на людей, що міцно спали на землі, він поклав їжу на банановий листок і подався геть.
Першим прокинувся Антоні. Сонце вже хилилося на захід. Нестерпно хотілося їсти, і втікачі жадібно накинулися на їжу, запиваючи сухі коржі теплою водою.
Потім Джомо пішов на край плантації, щоб розвідати місцевість. Але не встиг він вийти із заростей, як почув людські голоси. Джомо розгорнув листя і остовпів: попід плантацією від краалю йшла група військових. Попереду поспішав маленький, верткий комендант концтабору, а поряд нього, розмахуючи руками, широко ступав босими ногами негр-джолуо, той самий, що вранці врятував їх від крокодилів.
— Смердючий шакал! Урятував, щоб продати табірній охороні за двадцять фунтів! Чоловіче, у тебе чорна не тільки шкіра, а й душа! Хай буде проклята пам'ять твоїх предків! — вилаявся Джомо і, стиснувши зуби, кинувся назад, у гущавину крислатих бананів.
ЗУСТРІЧ З НОСОРОГОМ
Життя Дженні в наступні дні було сповнене безперервного чекання. Їй здавалося, що ось відчиняться двері, в кімнату посміхаючись зайде Антоні і, ніби нічого й не було, розповість про чергову подорож у савани. Але поступово дівчина примирилася з дійсністю і почала чекати листа. Проте дні минали, а листа все не було.
Дженні не хотілося дзвонити Кребсу, щоб узнати про Антоні, але Майкл, який через капітана добре знав цю справу, розповідав, що Райта відправлено в концтабір, де нібито він працює лікарем.
Наприкінці місяця в Бруконвіл приїхав капітан Кребс. Він трохи схуд і виглядав молодшим. Місіс Ніксон, яка не приховувала своєї симпатії до нього, зраділа приїздові гостя і запросила його на обід. Кребс багато говорив, проте Дженні неохоче підтримувала розмову.
Перед від'їздом капітан, вибравши хвилину, звернувся до дівчини:
— Міс Дженні, ви щось маєте на серці проти мене?..
— Чому вам так здається? — запитала дівчина.
— А хіба ваша холодність не говорить про це?
— Я з усіма однакова…
— З усіма присутніми… — гіркота почулася в його голосі. — А я не можу бути з усіма однаковий! Моє серце не знає середини: в ньому або любов, або ненависть!..
— Ваше серце — страшне!
— Вам його нічого боятися! — схвильовано сказав капітан Кребс. — Воно належить вам!
Це вже було освідчення. Дженні нічого не відповіла. Що вона могла сказати? Що не любить його? Але це й так видно. Вона нерухомо сиділа на стільці, склавши холодні білі руки на колінах, і дивилася мимо нього в бездонну глибочінь блідо-рожевого передвечірнього неба. Кребс почекав хвилину і зрозумів, що треба прощатися. В думці він картав себе за те, що занадто поспішно вихопився з таким невдалим освідченням. Але Кребс був людиною, яка звикла в усьому обвинувачувати інших. "Дівчисько! — сердито думав він про Дженні. — Вередливе дівчисько! Могла б хоч якимсь жартом відповісти на мої слова! Ну, стривай же, я провчу тебе!"
Приїхавши додому, Кребс одразу кинувся до телефону.
— Алло, Бруконвіл?
— Це ти, Нельсон? — спитав Майкл. — Я пізнав тебе по голосу…
— Є новина, правда, не з приємних, особливо для міс Дженні.
— Що сталося? Не тягни, викладай швидше!
— Слухай. Сьогодні при спробі втекти з концтабору вбито Райта!..
— Не може бути! — вражено промовив Майкл.
— Я теж спочатку не повірив, коли мені сказали в управлінні…
— Оце так штука! Не знаю, як і сказати про це Дженні. Ну що ж, на добраніч!
Капітан злорадно подумав, як гостро, в саме серце, вразить ця вигадка ту холодну гордячку! Чорт з нею! Нехай поплаче! Йому теж нелегко! Врешті, якщо не пощастить насправді ліквідувати Райта, він завжди зможе викрутитись: скаже, що з концтабору повідомлення передали помилково, не перевіривши…
Містер Кребс був певен, що Дженні неодмінно подзвонить, і чекав її дзвінка, йому так хотілося почути її схвильований голос, плач, а можливо, й обвинувачення. Але телефон мовчав, і Кребс, досадливо поморщившись, ліг спати.
Наступного дня, згадавши про свою витівку, інспектор вирішив негайно їхати в Бруконвіл і або підтвердити, або спростувати вигадку. Віддавши розпорядження по управлінню, він помчав до Ніксонів.
(Продовження на наступній сторінці)